Творчість Ліни Костенко

Українська поезія багата на славні імена – іронічний, дотепний, дошкульний, палкий Тарас Шевченко, мрійлива і мужня Леся Українка, безкомпромісний Іван Франко, ніжний, ліричний Володимир Сосюра, до болю правдивий Василь Стус. І найбільш яскрава зірка – Ліна Костенко. Людина, яка піднесла Слово до небачених висот, яка зуміла висловити невимовні почуття людської душі, яка поламала всі стереотипи, якою має бути поезія.

«Криши,

            ламай,

                        трощи стереотипи!

Вони кричать, пручаються – ламай!»

Справжня поезія лишається осторонь від суджень про неї, вона просто існує.

«Поезія - це свято, як любов.

О, то не є розмовка побутова!»

Її вік може бути коротким, в життя одного покоління, а може бути безкінечним, як Космос. Поетом не можна стати, їм треба народитися. Він, як пророк з Божої ласки. Світогляд поета лишається таємницею, його не можна укласти в звичні всім рамки, його початок – десь в далекому минулому, а кінець – в такому ж далекому майбутньому. Рамки творчості поета – горизонт, якому не видно ні кінця, ні краю. Аналізувати творчість Ліни Костенко рано, вона ще в дорозі, в дорозі творчості, фантазії, її горизонти ще попереду, нам можна лише милуватися, дивуватися і захоплюватися нелюдським злетом думки,  нерозгаданим чудом української поезії.

«Поезія - це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі…»

Ліна Василівна Костенко – знакова постать українського шістдесятництва. Вона рано стала дорослою, бо в одинадцять років їй прийшлося побачити війну.

«Мій перший вірш написаний в окопі,

на тій  сипкій од вибухів стіні,

коли згубило зорі в гороскопі

моє дитинство, вбите на війні.»

Отримавши освіту в Київському педагогічному інституті, потім у Літературному інституті імені Максима Горького в Москві, вона видає поетичні збірки «Промені землі», «Вітрила» та «Мандрівки серця». В українській поезії, «замученій» ідеологічним вантажем, це було новим диханням, свіжим вітром справжнього поетичного слова, було Мистецтвом. Після цього була тиша. Добрих шістнадцять років на поетичному видноколі немовби й не існувало такої людини – Ліни Костенко. Сьогодні критики це називають безкомпромісною громадянською позицією поетеси, можливо це й так, адже її творчість ніяк не вкладалася в рамки ідейно-художнього змісту (як вона могла «вкладатися», якщо вже існували такі строки: «…І що ж ти створив за світ? Ще ж немає ні людства, ні преси, ні головліта, А цензура вже є, і є заборонений плід!» Її Слово була абсолютно аполітичним, що так дратувало високих партійних мужів, які в мистецтві звикли вбачати знаряддя посилення влади керівної партії. Політичні критики і наглядачі за літературою дуже боялися, щоб гостре слово Ліни Костенко не знайшло свого читача і не збурило людей. Адже воно мало куди більший вплив на свідомість людей, ніж уся агітація партійних функціонерів від мистецтва. Невимовлені слова поезії… Вони страшніші за грім гармат і гуркіт танків.

«Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись…»

Колись Іван Франко назвав Лесю Українку єдиним чоловіком в українській поезії. Це визначення прекрасно підійшло б і Ліні Костенко. Коли в розпал репресій одні гибіли в мордовських таборах, а інші на догоду політичній партократії вихваляли існуючий лад, замаравши свій талант політичним лизоблюдством, повівшись на комфорт і можливість друкуватись, промінявши талант на тридцять срібняків, тендітна жінка просто замовкла, не бажаючи писати на догоду брехні. Інші аплодували своїм друзям, долею яких стали табори, хіба що у власних кишенях, а вона відверто підтримувала своїх однодумців, без п’яти хвилин в’язнів,  в повний голос захищала своїх друзів, не думаючи про наслідки. ЇЇ не зламали вимоги переробити під коректувати ту чи іншу строку у віршах, вона не погоджувалася продавати свою совість оптом чи вроздріб, як це робили представники «сильної» половини людства в поезії чи прозі. І від арешту, ймовірно, її врятувала лише її популярність, оскільки слава про неї вже вийшла за межі Радянського Союзу.  

Так, Ліна Костенко не зрадила ні себе, ні поезію, вона творила, вивершувала поетичне слово і виграла. В 1977 році виходить збірка віршів «Над берегами вічної ріки» і в 1979, за спеціальною постановою Президії Союзу Письменників України, — історичний роман у віршах «Маруся Чурай», який не міг потрапити у видавництва шість років.

Так, поезію Ліни Костенко не можна назвати «жіночою», в ньому багато чоловічого начала, як і у Лесі Українки. Вона гостра, натхненна, безкомпромісна, на перший погляд в ній мало від жіночої закоханості, замилування, материнської співчутливості. Вона – непохитна у відстоюванні власної позиції, нетерпима до байдужості, пристосуванства і зради.

«Мене куплять і спродувати не раджу,

Моя душа не ходить на базар.

А не клянусь, тому що я не зраджу…» Правда – її життєве кредо:

«…Поезія – рідна сестра моя.

Правда людська – наша мати.»

Але водночас поетеса – Жінка – ніжна, лірична, замріяна. Жінка може бути мужньою («Чи справді необхідно, щоб жінка була мужня?»), але вона є і залишається жінкою («Кому я кину квітку, прекрасну, як зорю? … де наш лицар?»).  В доробку поетеси є і замилування природою:

«Буває, часом сліпну від краси.

Спиняюсь, не тямлю, що воно за диво, -

оці степи, це небо, ці ліси,

усе так гарно, чисто, незрадливо,

усе як є - дорога, явори,

усе моє, все зветься - Україна.

Така краса, висока і нетлінна,

що хоч спинись і з Богом говори», і оди коханню:

«Спини мене отямся і отям

така любов буває раз в ніколи

вона ж промчить над зламаним життям», але і в коханні поетеса не терпить залежності:

«Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

Не ошукай і крил не обітни».

Ліна Костенко – справжня донька українського народу. Вона є справжнім втіленням українського менталітету: в її поезії є все, що притаманно українцям – незламність, самопожертва і героїчний підйом, доброта та душевність, сум, жаль і смуток, філософські роздуми про життя. І звичайно ж, прихильність до свого минулого. В творчому багажі поетеси два історичних романи – «Маруся Чурай», за який вона отримала Державну премію ім. Т.Г. Шевченка та «Берестечко», написаний у 1999 році. Обидва романи можна назвати енциклопедіями української історії XVII ст. Але це не просто історія. Тут переплелися епічні події, мелодраматичні любовні історії, розмаїття персонажів, поглядів, вчинків, явищ, філософські проблеми (злочин і прощення, кохання і зрада, роздуми про потойбічне життя). І все це відбувається на фоні реальних історичних подій за участю справжніх історичних осіб. Облога Полтави, битва під Берестечком, Маруся Чурай, Богдан Хмельницький, Іван Богун, Єремія Вишневецький, Іслам-Гірей – читач неначе опиняється в епіцентрі історичних подій, немовби беручи в них участь. Навколо читача постає Україна, справжня, розорена, зруйнована, але нескорена, не поставлена на коліна. Драматизм подій в «Марусі Чурай» органічно продовжується не меншим драматизмом «Берестечка». «Берестечко» - роман-сповідь.  Ліна Костенко відкрила душу Богдана Хмельницького. Але це душа самої поетеси. Разом з гетьманом вона вболіває за долю України. Разом із ним вона питає: «Чому?» Розірвана, розшматована, розіп’ята Україна розриває серце не лише Богдану Хмельницькому, а й Ліні Костенко. Українська історія – це суцільне протиріччя, як і саме життя. Небо й земля, душевний порив і прагматичний розрахунок, жорстока битва, коли рука заморилася тримати шаблю і викуп юної полонянки, пихата, зрадлива Гелена і лагідна Ганна, палка любов і жагуча зненависть, батьківська тривога за долю сина і глибокий сум з приводу трагедії всього українського народу – такою багатогранною показана людська доля.  Емоційна напруженість творів Ліни Костенко не відпускає з початку і до кінця.  Герої поетеси – люди нездоланної внутрішньої сили, сила духу стукає в їхні серця, їх серця сповнені любові, яка дає силу жити. І фоном цього всього постає Україна, про яку не припиняє турбуватися авторка устами своїх героїв: «…-А ще скажи про долю України.»  Відповідь на це питання була мало оптимістична, але такою була історія. Але оптимізм притаманний Ліні Костенко, як майже кожній людській істоті, яка хоче вірити в краще: «Ми переможем. Не такі ми й кволі.» Останні строки поеми «Берестечко» гарно передають життєве кредо самої письменниці:

«Життя людського строки стислі.

Немає часу на поразку»

Поезія Ліни Костенко – це боротьба, як і все її життя. Її слово виходить за межі суто літературні, стаючи духовною зброєю.  Її поезія – це ліричне і епічне, авторські роздуми і словесний живопис, історія і сучасність, реальне і фантастичне, об’єктивне і суб’єктивне. Ліна Костенко неначе шукає вічний ключ до проблем буття людини і людства взагалі. Вона не пасивно споглядає життя, а й бере в ньому активну участь, занурюючись в його плин з головою.

«Я дерево, я сніг,

я все, що я люблю.

І, може, це і є моя найвища сутність».

Що б не писала поетеса, на першому місці в неї завжди були проблеми морального характеру. Крім збірок поезій, за які поетеса удостоєна найвищих премій, в її творчому доробку є також проза. У грудні 2010 року був виданий роман «Записки українського самашедшего», який справив на українське читаюче суспільство приголомшливий ефект. В романі показано українське суспільство з 2000 по 2004 рік. Ми бачимо політичні баталії, безкінечне розслідування кримінально-політичного злочину, песимістичні новини в Україні і світі. В центрі роману, як і в центрі всієї творчості Ліни Костенко – людина, якій обридло бути часточкою якоїсь біомаси, вона хоче само висловитися, мати власну історію, майбутнє, бути особистістю. Українське суспільство – суспільство без майбутнього, в тунелі немає світла, і що прикро, переважну більшість таке існування цілком влаштовує. Але якщо деяких це не влаштовує, то по причині неможливості щось змінити, вони накладають на себе руки. Цей роман – шок від усвідомлення того, в якому світі ми живемо, але вірна собі письменниця показує апогей світла в романі – Помаранчеву революцію. Люди вийшли на Майдан не підтримати якогось кандидата в Президенти, люди вийшли захистити себе, свою гідність, своє майбутнє. На цій оптимістичній ноті закінчується роман. Але, читаючи його зараз, хочеться плакати від розпачу, оптимізм, показаний в романі, тихо щез, і все повернулося туди, звідки починалося. Іноді хочеться попросити письменницю написати продовження роману, але вже щоб дія почалася з 2010 року. «Ми знов обираємо тих самих, знову віримо тим самим порожнім обіцянкам. І знов забуваємо про те, що починати потрібно з себе.» Ліна Костенко – велика людина зі складною долею, життя підносило їй безкінечні випробування, і вона з притаманній їй мужністю долала всі труднощі. Вона вболіває за те, що лишається поза увагою переважної більшості українців. Історія, мова – не пусті слова для письменниці. Хай хоч все загине, залишиться лише слово, значить нація, держава не зникне. «Нації вмирають не від інфаркту - спочатку їм відбирає мову». Вірші, статті, виступи Ліни Костенко спрямовані на захист мови, літератури, нашої духовності, тому її з повним правом можна назвати Берегинею нашої духовності.  

Ім’я Ліни Костенко, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, Літературної премії імені Франческо Петрарки, першого лауреата премії Олени Теліги, почесного професора Національного університету «Києво-Могилянська академія» і багатьох університетів світу, давно вже вийшло за межі української літератури. Її творчість представляє українську літературу на світовому рівні, де являє собою «гуманітарну ауру своєї нації».