Нині всі ми вболіваємо за долю нашої держави. Хто - більше, хто - менше. Але я все ж вірю, що вболіваємо всі. Наша держава опинилася сьогодні в дуже скрутних обставинах, які маємо подолати. І подолати не лише віськовою міццю, довівши всьому світу, що наша армія - одна з найкращих. Звісно, мають бути серйозні економічні реформи, але про них я не буду зараз говорити, давати поради фахівцям - це останнє, що я колись буду робити. Подолати все ми зможемо міццю свого духа. Коли ми зрозуміємо, що ми - українці, й гідні жити в найкращій в світі державі, тоді ми будемо непереможні. Ми маємо пишатися власною державою навіть тоді, коли пишатися, в принципі, нічим. Ми батьківщину не обирали, ми її маємо, і мусимо працювати на її благо. Не на благо президентів, депутатів і олігархів, а то інші часто підміняють поняття "держава" і "органи влади". Маємо пишатися своєю історією, не розмінюючися на комплекси меншовартості. Ми ніколи такими не були навіть за правління царів і королів. Українці за всіх режимів знаходили свої дороги, свої ідеали, яким служили, незважаючи на всі заборони й перепони.
Ніколи ніхто не задумувався над тим, чому в поляків так гарно получається любити свою державу, чому в них є і завжди було почуття національної гідності, а в нас - ні? Адже поляки, як і ми, теж перебували в підкореному стані. Тому що поляки знають і завжди знали свою історію, знають і пишаються нею. Історію не тої держави, яка їх колись підкорила і тримала тривалий час в сталевих лещатах, а своєї. Знають своїх героїв, ставлять їм пам'ятники, позбавляючись від пам'ятників старої доби, не волаючи при цьому, що це теж наша історія, як люблять в нас робити деякі наші громадяни. Польща теж має ветеранів, які воювали у другій світовій проти гітлерівців разом з радянською армією, але ніхто не кричить: "...діди воювали". Так, воювали, ніхто цього не заперечує, та й не заперечуватиме ніколи. Але поляки знають твердо - є власна держава, а потім всі інші. Коли до влади в Польщі прийшов польський націоналіст литовського походження Юзеф Пілсудський, багатьом це було не до вподоби, але поляки казали: "Спершу Польща, потім подивимось, яка". А ми весь час протестуємо - то Леніна неправильно знесли, то вулицю перейменували неправильно, а вже Степана Бандеру, Романа Шухевича, Симона Петлюру не варто й згадувати - фашисти. Соромно. Невже в нас настільки не вистачає власної гідності, що ми готові прийняти будь-яку історію, а за свою нам соромно. Того й потерпаємо зараз від московських зазіхань. Бо свого не хочемо мати. Нам гарно під чужим. Сподіваюся, вилікуємося колись і від цієї хвороби. Ростуть наші діти. Тому варто виховувати з них громадян саме нашої держави - не Польщі, Ізраїлю чи Росії, а України. Історія в цьому процесі має відіграти вирішальну роль. Бо сьогодні - історична пам'ять, а завтра - сильна нація і процвітаюча Україна.
Не збиралася писати, в принципі, получилося так сумбурно, але наболіло. А збиралася я взагалі-то навести чудовий есей Юрія Мушкетика на означену тематику.
