УВО та її діяльність

Після поразки українців у визвольній боротьбі 1917 - 1921 рр. і поділу України між комуністичною Росією, Польщею, Румунією та Чехословаччиною частина вояків і старшин українських військових формувань не склала зброї, проовжуючи боротьбу проти поневолювачів своєї землі в інший спосіб: в інших умовах й іншими методами. Вони створили підпільну Українську Військову Організацію (УВО), яка поставила за мету відновити незалежність і цілістність Української держави. Завдяки безкомпромісній та активній позиції УВО стала в 1920-х рр. основною силою українського визвольного руху.

У вересні 1918 р. у Львові українські старшини заснували нелегальну Військову організацію з метою таємно об’єднати українські формування австрійської армії в силу, підпорядковану єдиному військовому командуванню. Керував цією організацією Центральний військовий комітет (ЦВК), якому підпорядковувалися окружні військові комітети, створені у жовтні 1918 р. в місцях дислокації військових формувань: у Коломиї, Золочеві, Чорткові, Станіславові, Перемишлі, Самборі, Стрию, Тернополі, Раві-Руській, Чернівцях. Завдання окружних комітетів полягало в тому, щоб організувати українські військові частини на місцях, закликати політично свідоме населення до активних дій та встановити владу національних рад у повітах. Схожі цілі згодом визначила для себе УВО — підпільна революційна організація, що мала на меті визволити український народ, створивши Українську Самостійну Соборну Державу. На базі ЦВК було сформовано Українську генеральну команду, до оперативного штабу її ввійшли майбутні члени УВО Богдан Гнатевич, Дмитро Паліїв, Ілля Цьокан. Ця організація українських військових і стала прообразом УВО. 

Митрополит УГКЦ Андрей Шептицький

Сьогодні виповнюється 150 років із дня народження митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького.

Постать митрополита Андрея Шептицького в історії українського народу і його культури займає особливе місце. Сорок чотири роки він мудро вів корабель Української греко-католицької церкви крізь шторми і бурі суспільних катаклізмів. Як глава УГКЦ, Шептицький показав себе непересічним політичним діячем, меценатом української культури, а своєю високоморальністю й шляхетністю заслужив слави воістину святої людини. Про себе і свою місію на землі казав: «Я так дуже хотів би обтерти сльози з очей тих, то плачуть, потішити кожного, хто сумує, — покріпити кожного, хто слабий та немічний, оздоровити кожно­го, хто хворий, просвітити кожного, хто темний! Я хотів би стати всім для усіх, щоби всіх спасти. Нехай нині умру, нехай у вічності не зазнаю щастя, нехай відлученим буду від Христа, коли б ли­шень Ви, Браття мої по крові, були спасенні!» 

Роман-Марія-Олександр Шептицький народився 29 липня 1865 р. в селі Прилбичі Яворівського повіту на Львівщині. По­ходив із заможної українсько-польської родини. Предками бать­ка — графа Івана Шептицького (1836—1912) — була відома ще з часів князя Лева галицька боярська родина, якій князь у 1284 р. подарував земельні володіння. Осіли бояри Шептицькі в Перемишльській землі за польських часів Руського воєводства. Перемишльська єпархія була однією з найстаріших в Україні, межувала з польськими етнічними землями. Разом із холмською єпархією вона вже від другої половини XVI ст. відчула на собі польську експансію. Частину українського православного боярства було фізично винищено, решту навернено до римо-католицької віри. Тільки нечисленні родини, а серед них Дрогойські і Шептицькі, близько 300 років опиралися релігійній і національній нівеляції. Однак у другій половині XVIII ст. ці. родини повністю асимілюва­лися з польською аристократією, одержавши графські титули.