Київське Богоявленське Братство

На початку XVII ст. з розповсюдженням панування польської шляхти й Католицької церкви на українських землях православні культурні осередки зазнавали розорення й занепадали. Становище ускладнилось після Берестейської 1596 року унії. У православних відбиралися церкви, чимало братств і братських шкіл в Україні, Білорусі, на Побужжі й Холмщині припиняли свою діяльність. В цих умовах українська православна інтелігенція, особливо із західних українських земель, шукала притулку й захисту в більш надійному місці, ніж край полонізовані території. Цим місцем виявився Київ. 

Київ протягом віків відігравав  важливу роль в історії українського народу. Традиція міста як давньої столиці Руси-України, його храми, архітектурні споруди й пам'ятні місця зберігали історичну пам'ять. Постійні зв'язки Києва з різними містами і землями України формували відчуття національної єдності і незборимості українського народу. 

Київське братство, громадська організація православних міщан Києва, виникло 1615 року. Містилось у Києво-Братському монастирі, збудованому на земельній ділянці, що її подарувала монастиреві Галшка Гулевичівна. З 26 травня 1620 року мало права ставропігії, надане єрусалимським патріархом Теофаном III під час перебування в Україні.

Трагічна доля єпископа Михаїла Мельника

Події 69-річної давності, тобто сумнозвісний Львівський псевдособор 1946-го року і те, що йому передувало, обернулося важкою трагедією для багатьох людей. Це, в першу чергу, духовенство УГКЦ, яке у своїй більшості стало на хресний шлях сповідництва віри, це і тисячі простих людей, які в тій чи іншій формі не схвалювали того, що робила влада, і через те зазнавали різноманітних утисків. І як не дивно ці події стали трагедією і для тих людей, які з різних причин опинились у цей час по другий бік барикад. Тобто мова йде про тих людей, які брали участь у цьому соборі, або в різний спосіб йому сприяли. Більшість із читачів напевно вже знає про досить загадкові вбивства голови ініціативної групи, котра готувала псевдособор о. Гавриїла Костельника та головного антикатолицького пропагандиста – письменника Ярослава Галана. Сьогодні і піде мова про ще одного діяча ініціативної групи, колишнього греко-католицького священика, а пізніше єпископа Російської Православної Церкви – владику Михаїла Мельника. 

Народився він 21 жовтня 1903 року в селі Суха Воля Любачівського району. Початкову освіту здобув у парохіяльній школі свого села. Пізніше поступив до гімназії міста Перемишля, яку закінчив у 1925 році. У тому ж році він поступає в Перемишльську Духовну Семінарію, через два роки студій, тобто у 1927 році його відсилають на богословські студії до Інсбруку (Австрія). Ще в часі студій, а конкретніше в 1929 році Перемишльський греко-католицький єпископ – Йосафат Коциловський уділив йому єврейські свячення. У 1931 році, вже о. Михаїл Мельник завершив богословські студії в Інсбруку з титулом доктора богослов’я. Опісля повернувся до Перемишля. У 1932 році бл. Йосафат Коциловський призначив о. д-ра Мельника настоятелем церкви в селі Нижанковичі, а одночасно викладачем Перемишльської Духовної Семінарії з предмету моральне богослов’я. Так на цих двох посадах він і протримався до початку трагічних для нашої Церкви і народу подій. 

Тепер, щоб краще зрозуміти ситуацію, в якій опинився в роки війни о. Михаїл Мельник, згадаємо дещо із тодішніх історичних подій. У 1939 році, коли розпочалась Друга світова війна і Західна Україна була зайнята Червоною армією, то Перемишльська єпархія опинилась у дуже складній ситуації. І не тільки з причини ворожості нової влади до Церкви, хоч це, зрозуміло, було очевидним. Проблема була ще і в тому, що єпархія була розділена кордонами: одна частина під німецькою займанщиною, друга – під совєтською. І вже тоді ординарій єпархії бл. Йосафат вирішив утворити на підрадянській території єпархії Генеральний вікаріят. Але в 1941 році ця потреба відпала, бо вся Україна опинилась в зоні німецької окупації, єпархія знову стала об’єднаною. Але в 1944 році ситуація знову змінюється: Західна частина єпархії, включно із Перемишлем, опиняється в складі Польської Республіки, а Східна – Радянського Союзу.

Йосиф Сліпий

Патріарх і Кардинал Йосиф Сліпий-Коберницький-Дичковський, народився 17 лютого 1892 р. в селі Заздрість, Теребовельського повіту в Галичині. Гімназію закінчив у Тернополі (1911 р.), згодом студіює у Львівській Духовній Семінарії, а з 1912 р. в — Інсбруці, де й одержує ступінь доктора богослов'я в 1916 р.

Святу Тайну Священства приймає 30 вересня 1917 р. з рук Слуги Божого Митрополита Андрея. Продовжує студії в Інсбруці і в Римі в Орієнтальному Інституті, Анджелікум і Грегоріянум. Стає габілітованим професором догматики. Від 1922 р. є професором догматики в Духовній Семінарії у Львові, а від 1925 р. її ректором. Був співзасновником Богословського Наукового Товариства, а згодом його постійним головою. Львівську Семінарію розвиває так, що вона від 1928 р. стає Богословською Академією, а о. Йосиф її постійним ректором аж до свого ув'язнення. Реформує навчання в Богословській Академії за найновішими зразками і вимогами рідної Церкви, пише наукові праці, редагує богословський журнал "Богословія", видає наукові твори, відбуває наукові подорожі до університетів різних країн, бере участь у Велеградських Унійних Конгресах та інших наукових з'їздах.

Друга світова війна не перериває діяльності о. Ректора Сліпого серед важких обставин. 22 грудня 1939 р. під час першої більшовицької окупації Митрополит Андрей висвячує о. Йосифа на єпископа з правом наслідства. Після смерті Слуги Божого Андрея 1 листопада 1944 р. серед руїн нашої Церкви і Народу архієпископ Йосиф стає Главою Церкви-Мучениці і духовним Батьком Народу.

11 квітня 1945 р. арештований, за віру засуджений в Києві на 8 років примусових робіт у сибірських таборах. У 1953 р. засуджений знову на заслання. Третій раз засуджений в 1957 р. на сім років ув'язнення і каторжних робіт і четвертий раз в 1962 р. засуджений на ув'язнення в Мордовії. Разом — 18 літ ув'язнення, заслання, тюрем, каторжних робіт. Папа Іван XXIII у 1960 р. номінує Митрополита Йосифа Кардиналом "іn ресіоrе".

9 листопада 1963 р. звільнений з каторги стараннями папи Івана XXIII прибуває до Риму. Бере участь у II Ватиканському Соборі. 25 лютого 1965 р. папа Павло VI номінує Його кардиналом.

Впродовж 21 року на волі відвідує всі українські поселення в світі, об'єднує український єпископат у Синод Української Церкви, в 1975 р. приймає титул Києво-Галицького Патріарха в очікуванні на визнання його папою, купує монастир для монахів-студитів, і збирає їх, розсіяних по світі, основує і будує Український Католицький Університет св. Климента папи з храмом Святої Софії. Весь час на волі переповнений безупинною працею та багатогранною діяльністю, молитвами за свою Церкву і Нарід і на славу Бога та благо Народу.

Помер 7 вересня 1984 року при храмі Святої Софії в Римі. У 1992 р. мощі Патріарха Йосифа перенесено до Львова у крипту архикатедрального собору Св. Юра.

Митрополит УГКЦ Андрей Шептицький

Сьогодні виповнюється 150 років із дня народження митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького.

Постать митрополита Андрея Шептицького в історії українського народу і його культури займає особливе місце. Сорок чотири роки він мудро вів корабель Української греко-католицької церкви крізь шторми і бурі суспільних катаклізмів. Як глава УГКЦ, Шептицький показав себе непересічним політичним діячем, меценатом української культури, а своєю високоморальністю й шляхетністю заслужив слави воістину святої людини. Про себе і свою місію на землі казав: «Я так дуже хотів би обтерти сльози з очей тих, то плачуть, потішити кожного, хто сумує, — покріпити кожного, хто слабий та немічний, оздоровити кожно­го, хто хворий, просвітити кожного, хто темний! Я хотів би стати всім для усіх, щоби всіх спасти. Нехай нині умру, нехай у вічності не зазнаю щастя, нехай відлученим буду від Христа, коли б ли­шень Ви, Браття мої по крові, були спасенні!» 

Роман-Марія-Олександр Шептицький народився 29 липня 1865 р. в селі Прилбичі Яворівського повіту на Львівщині. По­ходив із заможної українсько-польської родини. Предками бать­ка — графа Івана Шептицького (1836—1912) — була відома ще з часів князя Лева галицька боярська родина, якій князь у 1284 р. подарував земельні володіння. Осіли бояри Шептицькі в Перемишльській землі за польських часів Руського воєводства. Перемишльська єпархія була однією з найстаріших в Україні, межувала з польськими етнічними землями. Разом із холмською єпархією вона вже від другої половини XVI ст. відчула на собі польську експансію. Частину українського православного боярства було фізично винищено, решту навернено до римо-католицької віри. Тільки нечисленні родини, а серед них Дрогойські і Шептицькі, близько 300 років опиралися релігійній і національній нівеляції. Однак у другій половині XVIII ст. ці. родини повністю асимілюва­лися з польською аристократією, одержавши графські титули. 

Песах

З вечора 3 квітня по 10 квітня іудеї відзначатимуть Песах – одне з центральних свят, присвячене Виходу євреїв з Єгипту.

Песах (פֶּסַח; арамейською; українською - Великдень), весняне свято в пам'ять Виходу євреїв з Єгипту, триває сім днів в Ізраїлі і вісім днів у країнах діаспори.

Єврейське свято Песах вважається найдавнішим з усіх релігійних свят, що відзначаються в наш час. У Біблії про ці події написано дуже детально. Ця тема стала популярною в мистецтві, в літературі, часто використовується в різних алегоріях.

Передісторія Песаха пов'язана з об'єднанням єврейського народу, який прийшов до Єгипту у складі 70 осіб з роду Якова і вийшов звідти великим товариством з 600 000 чоловік.

Головна дієва особа цієї події — Мойсей. Він народився в Єгипті в час, коли єгипетський фараон, наляканий великою кількістю юдеїв, наказав страчувати всіх новонароджених єврейських хлопчиків. Сестра Мойсея поклала його в кошик і опустила в річку неподалік від того місця, де купалася донька фараона, яка забрала немовля собі на виховання. Таким чином Мойсей виховувався в палаці фараона. Юнаком він побачив, як наглядач-єгиптянин знущався над євреєм-рабом. В гніві Мойсей кинувся на єгиптянина і вбив його, через що мусів тікати з Єгипту, уникаючи смерті.

В землі Медіамській він став пастухом. Якось в Синайській пустелі він побачив чудо: яскраве полум’я охопило кущ ожини, але ані жоден листочок, ані галузка від цього не постраждали. Раптом він почув голос ангела, який передав йому волю Божу: йди в Єгипет і звільни народ Мій.

Виконуючи волю Всевишнього, Мойсей повернувся до Єгипту і разом зі своїм старшим братом Ароном закликав фараона відпустити юдеїв, аби ті пішли в пустелю і помолилися до свого Бога. Фараон відповів, що він сам є богом і ніякого іншого Бога він не визнає. 10 разів Господь посилав Мойсея і Арона попереджувати фараона, що якщо він не відпустить євреїв, то на Єгипет впаде Його кара. І лише після десятої кари, коли за одну ніч ангел смерті забрав всіх єгипетських первонароджених, фараон, який сам втратив сина, попросив євреїв негайно залишити Єгипет.

Народ Божий тікав з неволі, навіть не прихопивши із собою їжі. Чудом Божим вони врятувалися від фараонової армії, яка кинулася слідом за юдеями щоб повернути їх назад у рабство.

Дорогу їм перегородило Червоне море, і євреї зупинилися. Становище було складне, тож частина євреїв вже почала нарікати на Мойсея, що він прирік їх на вірну загибель, частина готувалася до оборони, інші молилися, а дехто взагалі готувався повертатися назад. Крик стояв несамовитий. Мойсей звернувся до Бога і почув відповідь: чого ви всі кричите, не час кричати, час діяти. І коли голова коліна Юдиного — Нахшон бен Амінадав — вступив у воду, море розійшлося. Слідом за ним пішли всі інші по дну моря як по суші, говорить книга Вихід. За ними вода сходилася назад, затоплюючи таким чином  військо фараона, яке вже наздоганяло втікачів. Ця історична подія відбулася приблизно 33 століття назад (за єврейським літочисленням це 2448 рік).