Полтавщина 1920 - 1929 рр.

Полтава. Вигляд із Соборної площі. 1920 р.

   Українська революція внаслідок взаємодії цілого ряду чинників не увінчалась успіхом. Але радянська влада утверджувалась болісно, в боротьбі з масовим партизанським рухом селянства, обуреного грабіжницькою продрозкладкою та першими спробами колективізації, жорстокістю більшовицького режиму взагалі, його неприховуваним україноненависництвом.

Так, упродовж 1920—1921 років на теренах Зіньківського повіту діяло близько 40 повстанських загонів, Полтавського — 55, Костянтиноградського — 39, Кобеляцького — 36, Миргородського — 18, Лохвицького — 14. Аналогічною була ситуація в решті повітів. У радянській історіографії соціальний і національно-визвольний рух селянства кваліфікувався як "політичний бандитизм". Але факти заперечують останнє: повстанці нападали саме на радянські та партійні установи, залізниці, пункти збору реквізованого хліба, розганяли органи радянської влади. За розпорядженням ЦК КП(б)У було створено спеціальний орган — Всеукраїнську нараду по боротьбі з бандитизмом, яку очолив М. В. Фрунзе.

М.В.Фрунзе

У губерніях та повітах діяли місцеві наради. Полтавський губком КП(б)У протягом квітня — липня 1921 року провів три партійні мобілізації, зорганізував ударні групи та загони самооборони незаможних селян із викорінення "політичного бандитизму". В губернському центрі розташувався штаб бригади частин особливого призначення, що координував діяльність своїх місцевих підрозділів. Але, незважаючи на численні каральні експедиції, повстанці (особливо ж — заповзятливі махновці) завдавали чимало клопоту владі. Значні антибільшовицькі виступи селянства спалахнули взимку 1921—1922 років у Кобеляцькому та суміжних із ним повітах. Їх спровокували, насамперед, реквізиції хліба російськими продовольчими дружинами, збройними загонами комнезамів. І це в місцевості, що була, за визнанням самих партійців, "полтавським Поволжям" (у Кобеляцькому повіті голодувало близько 160 тисяч селян).

Повстанці. Зіньківщина. 1921 р.

    

Наприкінці 1922 року основні вогнища селянських виступів були нейтралізовані, що зумовило зняття воєнного стану в губернії. У 1923 році на Полтавщині констатується "радянський бандитизм", породжений соціально-економічними чинниками (голодомор 1921—1922 років, "ножиці цін" на сільськогосподарську та промислову продукцію тощо) і більшовицьким несприйняттям українського селянина-господаря. Все ж на осінь 1924 року хребет селянському рухові було зламано (відтоді, за даними ДПУ, в губернії діяли банди винятково кримінальних злочинців). і все-таки саме селянські повстання в поєднанні з військовими виступами та великими робітничими страйками змусили В. І. Леніна і, зрештою, партійно-державне керівництво країни визнати провал політики воєнного комунізму й переглянути тактику (не стратегію!) соціалістичного будівництва.

Здача продподатку. Лохвиця. 1921 рік

Неп став компромісом, відступом від марксистської доктрини задля самозбереження і подальшого утвердження більшовизму. Основне завдання непу зводилося до того, щоби заспокоїти селянство й забезпечити йому стимули до продуктивного виробництва, тоді як воєнний комунізм був спрямований на встановлення та зміцнення диктатури пролетаріату в державі, де селяни становили близько 80 відсотків населення. 

Голод

Комплексно неп упроваджувався в Українській СРР починаючи з 1923 року. А 1921—1922 роки були часом реалізації окремих його складовихі подолання жахливого відлуння воєнно-комуністичних методів господарювання — голоду. Голод охопив територію з населенням майже 35 мільйонів чоловік і викликав на літо 1922 року абсолютний голод 25 мільйонів (у тому числі — 5,6 мільйона в Україні).

Біженці з Поволжя. 1920 рік

Голодуючими в республіці були визнані 5 губерній Півдня (Донецька, Запорізька— повністю, Катеринославська, Миколаївське та Одеська — значною мірою), а також окремі повіти Кременчуцької і Полтавської (в останній — Кобеляцький і Костянтиноградський повіти). Для координації зусиль у боротьбі з голодом 7 серпня 1921 року була створена Центральна комісія допомоги голодуючим (ЦК Допгол ВУЦВК) під головуванням Г. І. Петровського. При губернських і повітових виконкомах організовувались місцеві комісії. Зокрема, при Полтавському губвиконкомі така комісія розпочала свою діяльність 19 серпня 1921 року. При губпрофраді розгорнула роботу комісія сприяння голодуючим. Активною була група Полтавського відділення Всеросійського комітету допомоги голодуючим, почесним головою якої обрали В. Г. Короленка.

В.Г.Короленко

Ситуація ускладнювалася тим, що Україна сама перебуваючи в пазурах голодної смерті, надавала жертовну допомогу Росії у найрізноманітніших формах: трудівники республіки своїми щомісячними відрахуваннями від зарплати, добровільними зборами, традиційними "тижнями" та "місячниками" зміцнювали Державний фонд допомоги голодуючим; українські лікарсько-харчувальні загони виїжджали в губернії Поволжя для порятунку постраждалих; 80 тисяч маленьких волжан було евакуйовано в Україну. Загалом протягом жовтня 1921 — вересня 1922 року із УСРР в РСФРР було вивезено 28,5 мільйона пудів хліба (36,1 відсотка зібраного у 1921/1922 році по продподатку). Така всеохоплююча допомога звужувала можливості України в подоланні власного лиха і зумовила високу смертність населення (близько 300 тисяч чоловік).

    

Трудящі Полтавщини, попри вкрай скрутне економічне становище губернії, не були байдужими до страждань бранців голоду. Зокрема, вже на 1 вересня 1921 року в Поволжя було відправлено 90 вагонів зерна; пізніше — понад 1 тисячу 30 тонн городнього насіння, що складало близько половини вивозу з усієї Вкраїни. 

Голодуючі в черзі за допомогою. 1922 рік

Офіційно для поповнення валютного фонду допомоги голодуючим влада проводила реквізицію церковних цінностей. Ця ударна кампанія здійснювалася в руслі "революційної законності" (тобто — повної сваволі), нею заперечувалося деклароване положення про невтручання держави у справи церкви. Акція мала приховане політичне спрямування: за допомогою репресій позбавити церкву, опозиційну новій владі, економічної ваги та ідеологічного впливу на маси. 23 лютого ВЦВК прийняв постанову про вилучення церковних цінностей, згідно з якою у місячний термін з дня опублікування у пресі спеціальні комісії мали вилучити із церковного майна усі предмети із золота, срібла і коштовного каміння. Зазначимо, що в Україні аналогічна постанова ВУЦВК була прийнята лише 8 березня 1922 року (коли голод уже охопив переважну більшість губерній і люди гинули тисячами). Впровадження постанови ВУЦВК почалося ще пізніше. У Полтаві до конфіскації церковних цінностей приступили 23 квітня, у Зінькові — 1 червня, у Гадячі — 7 червня. У відповідності з декретом ВУЦВК від 8 березня1922 року була створена і Полтавська губернська комісія з вилучення та обліку церковних цінностей, її очолив начальник губвідділу ДПУ Є. Лінде. 

   

Архівні матеріали не підтверджують масового опору духовенства вилученню цінностей, активної відкритої боротьби віруючих проти цієї кампанії, хоча певні ексцеси зустрічались (наприклад, у Лубенському повіті). 

Реквізиція церковних цінностей

Кампанія завершилася у Полтаві 22 травня, а в повітах — 15 червня 1922 року. За свідченням голови губвиконкому Я. Н. Дробніса, з ризниць церков і монастирів було конфісковано близько 200 пудів золота, срібла, інших коштовностей, Вилучене мало би зміцнити фінансове підґрунтя боротьби з голодом, насправді ж — збагатило рахунки більшовицької партії. До того ж, у ході цієї кампанії чимало храмів було сплюндровано, втрачено шедеври культурно-історичної спадщини культового походження, почався активний наступ на церкву.

Нарешті голод удалося здолати. Успіх зумовили всенародна боротьба з ним (як на державному, так і громадському рівнях), відносна гласність в оцінці його масштабів і проявів, звернення уряду за допомогою до міжнародного співтовариства. Інша справа — голодомор 1932—1933 років, приховуваний, замовчуваний упродовж десятиліть, став символом утвердження тоталітаризму в СРСР. Але на початку 20-х років процес оформлення командно-адміністративної системи із всепоглинаючою диктатурою партійної номенклатури, одержавленням громадських структур іще тільки розпочинався. Формально влада зосереджувалася в руках рад. У 1920 році вибори до них відбувалися ще на багатопартійній основі, Та визначальний вплив на характер роботи рад мали комуністи, вони швидко домоглися виключення з ради меншовиків і правих есерів (себто, пройшла примусова "більшовизація" ради). А вже з 1921 року, після відомого політичного процесу над Партією українських есерів, вибори стали монопартійними. 

Якщо політичне життя радянського суспільства 20-х років позначене виразною тенденцією до утвердження монопартійної номенклатурної диктатури, то економічне (принаймні 7—8 років) — спробою побудови соціалістичної економіки, яка б не виключала ринкових відносин. Ще до закінчення громадянської війни націоналізація в промисловості на Полтавщині була в основному завершена.

Відбудова Кременчуцької міської електростанції. 1919 рік

Для відновлення функціонування зруйнованих війною та невмілим господарюванням заводів і фабрик допускались, у відповідності з принципами непу, їх оренда і приватизація. Зрозуміло, що більші за розмірами підприємства металообробної, хімічної, харчової промисловості залишалися в руках держави. Групи споріднених підприємств — тютюнових, суконних — об'єднувалися в трести, що сприяло кращій організації виробництва.

У 1923 році XII з'їзд партії започаткував політику коренізації. Керівництво ВКП(б) закликало спільними зусиллями домогтися, щоб у партію та державний апарат ішли неросіяни, щоби службовці послуговувалися місцевими мовами. Український різновид цієї політики – українізація, її перші заходи мали на меті розширити сферу вживання української мови. На Полтавщині, як і в республіці в цілому, цей процес відбувався під контролем відповідних державних інституцій.

З 1 січня 1924 року все діловодство відділу провадилося українською мовою. Губосвітою для працівників усіх державних установ Полтави були відкриті курси вивчення української мови. І перші успіхи не забарилися. Українізація передбачала знання української мови всіма державними і партійними працівниками. Тому 23 червня 1925 року губвиконком, на підставі відповідної постанови ВУЦВК і РНК УCPP від 30 квітня цього ж року, видав наказ, який зобов'язував: по-перше, всі без винятку державні установи і державні торгово-промислові підприємства Полтавщини, що ще не мають українського діловодства, ввести останнє не пізніше 1 січня 1926 року; по-друге, всі акти громадсько-правового характеру, а також бланки, штампи, вивіски, етикетки на території губернії не пізніше як до кінця 1926 року мають бути українською мовою (водночас дозволялося поряд із українським текстом зазначати переклад російською або іншими мовами, загальновживаними в певній місцевості); по-третє, на кожному губернському чи округовому підприємстві, в установах заснувати комісії з українізації; по-четверте, для загального керівництва українізацією зорганізувати комісії на чолі з головами місцевих виконкомів; по-п'яте, покласти контроль за здійсненням українізації в апаратних структурах на Робітничо-селянську інспекцію та її місцеві підрозділи; по-шосте, не приймати на державну службу осіб, які не володіють українською мовою; по-сьоме, звільняти тих службовців, які негативно ставляться до українізації (зокрема, ігнорують вимогу вивчення мови); по-восьме, поновлення на посаді дозволяти лише після складання іспиту на знання української мови. 

Викладачі та студенти Полтавського Інституту
народної освіти (ІНО). 1923 рік

Та цей наказ, як і багато йому подібних, упроваджувався вкрай непослідовно, бо ж саме здійснення політики українізації відбувалося неоднозначно, суперечливо. Доводилося долати запеклий опір міщанських елементів, які не бажали вивчати "сільську", "мужицьку" мову. Такого характеру настрої та відповідне ставлення до її впровадження у повсякденну практику були притаманні багатьом партійно-радянським управлінцям. А якщо врахувати, що близько 95 відсотків працівників радянського апарату України були росіянами чи зрусифікованими українцями, то неважко уявити, з якими труднощами зустрічалися активні поборники українізації. Чимало партійних і радянських працівників керівної ланки вбачали у ній "петлюрівщину", "контрреволюцію", "націоналізм" і всіляко саботували її проведення. На Полтавщині, здавалося б, українізація мала бути успішною, бо губернія була типово українська: 96 відсотків населення — етноукраїнці, вони мусили б стати вирішальним чинником відродження української культури взагалі, мови — зокрема. Та фактори гальмування українізації, властиві республіці в цілому, діяли, звісно, й на Полтавщині.

Наприкінці 1927 року губвиконком підбив попередні підсумки українізації: офіційно близько 83 відсотків службовців Полтави володіли українською мовою, проведено велику роботу українознавчого спрямування серед широкого загалу. Водночас з'ясувалися хиби в реалізації програми українізації. Зокрема, партійні працівники не поспішали вивчати українську мову. Наприклад, українці становили 70 відсотків Полтавської округової партійної організації, та лише 30 відсотків доповідали рідною мовою. Більшість апаратних службовців бойкотувала курси з вивчення і вдосконалення української мови. Подібний стан справ спостерігався і в середовищі профспілкових активістів, значна частина яких (навіть ті, що відповідали за культурницький сектор роботи) не прагнула опанувати українську мову. Перевірка викрила ряд приписок щодо кількості радянських працівників, котрі оволоділи мовним багажем, факти формального ставлення до виконання урядових рішень у царині українізації (бо ж сприймали її як чергову кампанію, що незабаром мала скінчитись). Українізація виявилась матеріально і фінансово незабезпеченою. Незадовільно фінансувалося видання української наукової та художньої літератури, підручників і посібників для шкіл і вузів, газет, журналів. Як наслідок — "ножиці цін" на аналогічну російськомовну та україномовну друковану продукцію (в середньому книжка українською мовою коштувала втричі дорожче, ніж така ж сама російською). 

О.Я.Шумський

Все ж, незважаючи на справді неймовірні труднощі, наполегливе втілення в життя ідеї українізації дало певні позитивні результати. Та зростаючий рівень національної самосвідомості народу в ході здійснення українізації усе більше заважав, принципово суперечив процесові формування великодержавної адміністративно-командної системи. Національна інтелігенція, як один із основних носіїв національної свідомості, за своєю природою, суспільним статусом виявилася силою, чужою такій системі. Тому вістря сталінських репресій було спрямоване насамперед проти неї. "Буржуазний націоналізм" — типове звинувачення проти тих, хто ратував за розквіт у повному, загальнолюдському розумінні великих і малих народів; "націонал-ухильництво" — закид тим, хто в лавах КП(б)У прагнув всебічно сприяти українізації.  У другій половині 20-х років гоніння проти "націонал-ухильників" і "буржуазних націоналістів" посилилися, їх ініціатором на Україні став "найближчий соратник" Й. В. Сталіна Л. М. Каганович, призначений у 1925 році генеральним секретарем ЦК Компартії республіки. Звільнення з посади наркома народної освіти України О. Я. Шумського, боротьба з так званими "шумськізмом", "хвильовізмом", "волобуєвщиною" знаменували згортання українізації і початок розправи над національною інтелігенцією.

Д.І.Багалій

Полтава 20-х років була справжнім науковим центром. У ній працювало багато відомих учених, як-от: Д. І. Багалій, М. Ф. Сумцов, І. Ф. Рибаков, В. О. Пархоменко, В. О. Щепоєьєв, Я. С Бергольц, Т. О, Богданович, В. В. Воропай та ін. 20-і роки в історії Полтавщини, як і України загалом, були новаторськими. Господарське піднесення, успіхи в ліквідації неписьменності, безпритульності, безробіття, в розвитку науки та освіти, національно-культурне відродження — все це свідчило про поступ, сповнювало серця вірою в деклароване більшовиками "світле майбуття". Але нова економічна політика, що стимулювала продуктивність селянського, а за ним українізація, на ґрунті якої відбувся розвій національної культури, виявилися лише черговими ударними акціями комуністичної партії, тактичними маневрами на шляху до повного утвердження тоталітаризму. Тому і неп, і українізація були приречені на згортання, а національна інтелігенція запрограмована на винищення. Зі знищенням мозку нації настала черга й українського селянства — її станового хребта, скаліченого голодомором 1932—1933 років.