Методичні рекомендації щодо відзначення 150-річчя від дня народження Михайла Грушевського

Завдяки історичній пам’яті
людина стає особистістю,
народ — нацією,
країна — державою.

Михайло Грушевський

У вересні 2016 року на державному рівні відзначається 150-річчя від дня народження видатного українського державного та політичного діяча, Голови Центральної Ради Української Народної Республіки, першої у ХХ столітті незалежної Української держави, історика і організатора української науки Михайла Грушевського.

Указом Президента України затверджено план заходів з підготовки та відзначення 150-річчя видатного українського діяча. 

Серед заходів з відзначення 150-річчя від дня народження видатного українця заплановано проведення Днів Михайла Грушевського в Україні, проведення урочистостей за участю представників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадськості, науковців, церемонії покладання квітів до пам’ятних знаків, установлених на честь видатного українця в населених пунктах держави.

Також заплановано проведення в освітніх закладах різноманітних заходів, присвячених популяризації наукової, державотворчої та історико-культурної спадщини М. Грушевського.

Коли й де помер Гітлер?

Здавалося б, відповідь однозначна: фюрер разом зі своєю дружиною Євою Браун покінчили з собою 30 квітня 1945 року у 15.30 в Берліні, в підземному бункері, облаштованому в палаці Імперської канцелярії.Це підтверджено людьми з найближчого оточення  Гітлера, а також результатами експертиз його ексгумованого трупу. Проте, існує й інша версія: Гітлер зовсім не покінчив життя самогубством, але втік із обложеного Берліна в Південну Америку та й помер там у 1964 році у віці 75 років. І ця версія підкріплюється рядом документів і свідчень.

Перші нестиковки

Американський історик і письменник Вільям Ширер в своєму фундаментальному дослідженні "Злет і падіння Третього Рейху", яке було опубліковане у 1960 році, стверджує, що тіла чи кістки Гітлера й Єви Браун ніколи не були знайдені, оскільки були розкидані й знищені розривами радянських снарядів.

А півстоліття потому з'ясуванням істинної долі Гітлера, Єви Браун й усіх вищих нацистських керівників зайнявся аргентинський історик і письменник-документаліст Абель Басті. Результати його досліджень викладені в книзі "Гітлер в Аргентині", яка побачила світ у 2006 році. Висновки й узагальнення автора спираються на численні документи і показання свідків, на їх підставі історик стверджує: самогубство і подальше спалення трупів Гітлера та Єви Браун було сфальсифікованим. Гітлер і його дружина зуміли сховатися в Південній Америці й дожити до старості.

Не будь пасивним!

"Бездіяльність - це передчасна смерть"

П'єр Буаст

Французький лексикограф і поет П'єр-Клод-Віктор Буаст жив у 1765 - 1824 роках. У юнацькі роки здобув юридичну освіту в Королівській академії Даммартена. Однак згодом зрозумів: "Щоби змінити розум, потрібно спочатку змінити серце". А серце П'єра прагнуло до гуманітарних наук. Тож юрист вирішив: настав час діяти. Покинув правничу кар'єру "за станом здоров'я", щоб присвятити себе омріяній діяльності лінгвіста й письменника.

І недарма. Пішовши за велінням серця, Буаст створив свої найвидатніші праці, серед яких - Універсальний словник французької мови, вперше виданий у 1800 році. Словник набув популярності, і до 1866 року його перевидавали аж 15 разів! Особливо цьому успіху сприяли революція й науково-технічний прогрес. Багато малоосвічених людей прагнуло ознайомитися із новими науковими, політичними та юридичними термінами. А Буастова просвітницька робота допомогла широкому загалу.

Якби П'єр Буаст залишився на нелюбій посаді, він би став ще одним посереднім адвокатом. Однак не прогадав, обравши чітку мету - і залишив слід в історії. Радив іншим не витати у хмарах, а діяти планомірно. Бо сам вчасно зрозумів: "Ледарями часто стають люди з дуже великими планами".

Трагічна доля єпископа Михаїла Мельника

Події 69-річної давності, тобто сумнозвісний Львівський псевдособор 1946-го року і те, що йому передувало, обернулося важкою трагедією для багатьох людей. Це, в першу чергу, духовенство УГКЦ, яке у своїй більшості стало на хресний шлях сповідництва віри, це і тисячі простих людей, які в тій чи іншій формі не схвалювали того, що робила влада, і через те зазнавали різноманітних утисків. І як не дивно ці події стали трагедією і для тих людей, які з різних причин опинились у цей час по другий бік барикад. Тобто мова йде про тих людей, які брали участь у цьому соборі, або в різний спосіб йому сприяли. Більшість із читачів напевно вже знає про досить загадкові вбивства голови ініціативної групи, котра готувала псевдособор о. Гавриїла Костельника та головного антикатолицького пропагандиста – письменника Ярослава Галана. Сьогодні і піде мова про ще одного діяча ініціативної групи, колишнього греко-католицького священика, а пізніше єпископа Російської Православної Церкви – владику Михаїла Мельника. 

Народився він 21 жовтня 1903 року в селі Суха Воля Любачівського району. Початкову освіту здобув у парохіяльній школі свого села. Пізніше поступив до гімназії міста Перемишля, яку закінчив у 1925 році. У тому ж році він поступає в Перемишльську Духовну Семінарію, через два роки студій, тобто у 1927 році його відсилають на богословські студії до Інсбруку (Австрія). Ще в часі студій, а конкретніше в 1929 році Перемишльський греко-католицький єпископ – Йосафат Коциловський уділив йому єврейські свячення. У 1931 році, вже о. Михаїл Мельник завершив богословські студії в Інсбруку з титулом доктора богослов’я. Опісля повернувся до Перемишля. У 1932 році бл. Йосафат Коциловський призначив о. д-ра Мельника настоятелем церкви в селі Нижанковичі, а одночасно викладачем Перемишльської Духовної Семінарії з предмету моральне богослов’я. Так на цих двох посадах він і протримався до початку трагічних для нашої Церкви і народу подій. 

Тепер, щоб краще зрозуміти ситуацію, в якій опинився в роки війни о. Михаїл Мельник, згадаємо дещо із тодішніх історичних подій. У 1939 році, коли розпочалась Друга світова війна і Західна Україна була зайнята Червоною армією, то Перемишльська єпархія опинилась у дуже складній ситуації. І не тільки з причини ворожості нової влади до Церкви, хоч це, зрозуміло, було очевидним. Проблема була ще і в тому, що єпархія була розділена кордонами: одна частина під німецькою займанщиною, друга – під совєтською. І вже тоді ординарій єпархії бл. Йосафат вирішив утворити на підрадянській території єпархії Генеральний вікаріят. Але в 1941 році ця потреба відпала, бо вся Україна опинилась в зоні німецької окупації, єпархія знову стала об’єднаною. Але в 1944 році ситуація знову змінюється: Західна частина єпархії, включно із Перемишлем, опиняється в складі Польської Республіки, а Східна – Радянського Союзу.

Йосиф Сліпий

Патріарх і Кардинал Йосиф Сліпий-Коберницький-Дичковський, народився 17 лютого 1892 р. в селі Заздрість, Теребовельського повіту в Галичині. Гімназію закінчив у Тернополі (1911 р.), згодом студіює у Львівській Духовній Семінарії, а з 1912 р. в — Інсбруці, де й одержує ступінь доктора богослов'я в 1916 р.

Святу Тайну Священства приймає 30 вересня 1917 р. з рук Слуги Божого Митрополита Андрея. Продовжує студії в Інсбруці і в Римі в Орієнтальному Інституті, Анджелікум і Грегоріянум. Стає габілітованим професором догматики. Від 1922 р. є професором догматики в Духовній Семінарії у Львові, а від 1925 р. її ректором. Був співзасновником Богословського Наукового Товариства, а згодом його постійним головою. Львівську Семінарію розвиває так, що вона від 1928 р. стає Богословською Академією, а о. Йосиф її постійним ректором аж до свого ув'язнення. Реформує навчання в Богословській Академії за найновішими зразками і вимогами рідної Церкви, пише наукові праці, редагує богословський журнал "Богословія", видає наукові твори, відбуває наукові подорожі до університетів різних країн, бере участь у Велеградських Унійних Конгресах та інших наукових з'їздах.

Друга світова війна не перериває діяльності о. Ректора Сліпого серед важких обставин. 22 грудня 1939 р. під час першої більшовицької окупації Митрополит Андрей висвячує о. Йосифа на єпископа з правом наслідства. Після смерті Слуги Божого Андрея 1 листопада 1944 р. серед руїн нашої Церкви і Народу архієпископ Йосиф стає Главою Церкви-Мучениці і духовним Батьком Народу.

11 квітня 1945 р. арештований, за віру засуджений в Києві на 8 років примусових робіт у сибірських таборах. У 1953 р. засуджений знову на заслання. Третій раз засуджений в 1957 р. на сім років ув'язнення і каторжних робіт і четвертий раз в 1962 р. засуджений на ув'язнення в Мордовії. Разом — 18 літ ув'язнення, заслання, тюрем, каторжних робіт. Папа Іван XXIII у 1960 р. номінує Митрополита Йосифа Кардиналом "іn ресіоrе".

9 листопада 1963 р. звільнений з каторги стараннями папи Івана XXIII прибуває до Риму. Бере участь у II Ватиканському Соборі. 25 лютого 1965 р. папа Павло VI номінує Його кардиналом.

Впродовж 21 року на волі відвідує всі українські поселення в світі, об'єднує український єпископат у Синод Української Церкви, в 1975 р. приймає титул Києво-Галицького Патріарха в очікуванні на визнання його папою, купує монастир для монахів-студитів, і збирає їх, розсіяних по світі, основує і будує Український Католицький Університет св. Климента папи з храмом Святої Софії. Весь час на волі переповнений безупинною працею та багатогранною діяльністю, молитвами за свою Церкву і Нарід і на славу Бога та благо Народу.

Помер 7 вересня 1984 року при храмі Святої Софії в Римі. У 1992 р. мощі Патріарха Йосифа перенесено до Львова у крипту архикатедрального собору Св. Юра.

Митрополит УГКЦ Андрей Шептицький

Сьогодні виповнюється 150 років із дня народження митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького.

Постать митрополита Андрея Шептицького в історії українського народу і його культури займає особливе місце. Сорок чотири роки він мудро вів корабель Української греко-католицької церкви крізь шторми і бурі суспільних катаклізмів. Як глава УГКЦ, Шептицький показав себе непересічним політичним діячем, меценатом української культури, а своєю високоморальністю й шляхетністю заслужив слави воістину святої людини. Про себе і свою місію на землі казав: «Я так дуже хотів би обтерти сльози з очей тих, то плачуть, потішити кожного, хто сумує, — покріпити кожного, хто слабий та немічний, оздоровити кожно­го, хто хворий, просвітити кожного, хто темний! Я хотів би стати всім для усіх, щоби всіх спасти. Нехай нині умру, нехай у вічності не зазнаю щастя, нехай відлученим буду від Христа, коли б ли­шень Ви, Браття мої по крові, були спасенні!» 

Роман-Марія-Олександр Шептицький народився 29 липня 1865 р. в селі Прилбичі Яворівського повіту на Львівщині. По­ходив із заможної українсько-польської родини. Предками бать­ка — графа Івана Шептицького (1836—1912) — була відома ще з часів князя Лева галицька боярська родина, якій князь у 1284 р. подарував земельні володіння. Осіли бояри Шептицькі в Перемишльській землі за польських часів Руського воєводства. Перемишльська єпархія була однією з найстаріших в Україні, межувала з польськими етнічними землями. Разом із холмською єпархією вона вже від другої половини XVI ст. відчула на собі польську експансію. Частину українського православного боярства було фізично винищено, решту навернено до римо-католицької віри. Тільки нечисленні родини, а серед них Дрогойські і Шептицькі, близько 300 років опиралися релігійній і національній нівеляції. Однак у другій половині XVIII ст. ці. родини повністю асимілюва­лися з польською аристократією, одержавши графські титули. 

Омелян Йосипович Пріцак

 Сьогодні – 96-та річниця з дня народження видатного вченого Омеляна Пріцака.

Омелян Йосипович Пріцак  (07.04.1919 – 29.05.2006) – філолог, сходознавець, історик, іноземний член НАН України, член Наукового товариства імені Шевченка, Української вільної академії наук, Міжнародної асоціації україністів, почесний доктор всесвітньо відомих університетів, член багатьох академій наук світу.

Навчаючись у Львівському, Берлінському і Геттінгенському університетах, став вихованцем польської філологічної і сходознавчої (В. Котвіч,  Т. Левицьки, Є. Завалинський), української історичної і сходознавчої (І. Крип’якевич, Т. Коструба, Я. Пастернак, В. Сімович, А. Кримський) та  німецької мовознавчої і сходознавчої шкіл (Р. Гартман, Г.- Г. Шедер, А. фон Габаін).

Омелян Пріцак став вченим світового рівня в декількох галузях науки: філологія, лінгвістика, орієнталістика, історія, і по праву належить до плеяди універсальних вчених, якими були Й.Г. Гердер, Г.В.Ф. Гегель, О. фон Гумбольдт, Б. Кроче, А. Кримський. Він зробив гідний внесок у розвиток світової орієнталістики як науковець-дослідник та як ініціатор і організатор міжнародних наукових осередків, зокрема Societas Uralo-Altaica, Ural-Altaische Jahrbücher, Permanent International Altaistic Conference.

Омелян Пріцак підніс українські студії на рівень світової науки, будучи інтелектуальним лідером в утвердженні престижу української гуманітарної науки за кордоном. Він був організатором і першим завідувачем кафедри української історії ім. М.Грушевського та першим директором Українського наукового інституту Гарвардського університету.

Підкорення Північного полюсу

6 квітня 1909 року 52-річний американський офіцер Роберт Едвін Пірі та Метью Хенсон з чотирма ескімосами першими досягли точки, котру вони вважали Північним полюсом. 

Роберт Пірі

Роберт Пірі пройшов підготовку в Управлінні берегової та геодезичної зйомки США і поступив на інженерно-будівельну службу ВМС США. Пірі організував і провів шість арктичних експедицій між 1891 і 1909 рр., кожного разу просуваючись все далі на північ по протоках Сміта і Нейрса. Його дослідження окреслили північний кордон Гренландії, довівши, що це оcтрів.

Діяльність Пірі значною мірою підтримувалася арктичним клубом Пірі, організацією багатих мешканців Нью-Йорка, яку очолював Морріс К. Джезеп з американського музею природної історії. Цей клуб, сформований у 1899 р., робив все можливе, щоб підтримати Пірі. Його членами керувало патріотичне прагнення бачити американця першою людиною що досягла полюса а також небезпідставні надії на те, що їх імена будуть увічнені при складанні Пірі географічних карт. Все це,як і постійний інтерес преси, штовхали немолодого вже дослідника до останнього кроку на шляху до безсмертя.

Пірі зробив дві останні спроби дістатися до Північного полюса, в кожній з яких його супроводив Метью Хенсон і групи ескімосів. У 1905 році на новому кораблі "Рузвельт", наданому йому членами клубу, Пірі здійснив чергову полярну експедицію. Борючись із льодами на підходах до Північного Льодовитого океану, він писав про "глибоке хвилювання, що межує з потрясінням, від могутніх штовхів "Рузвельта", цього півторитисячотонного тарана, що дробить льоди і розчищає нам дорогу", а також про " ні з чим не порівнянним захопленням від того скреготу і гуркоту, з яким стальний ніс судна дробив і кришив величезні крижини". Узявши на борт ескімосів, собачі упряжки і м'ясо в дорогу, він продовжив шлях до мису Шерідан біля північно-східного краю острова Елсмір, де корабель залишився на зимівлю. Березень і квітень 1906 року він провів у льодах, у небезпечній подорожі до Північного полюса, яку забезпечували ескімоси. Безперечно, Пірі здійснив цю подорож, але його твердження про те, що 21 квітня експедиція досягла 870 6' північної широти, фахівці, які вивчали його записи, брали під серйозні сумніви.

Метью Хенсон

Для заключного кидка до полюса Пірі знов відплив із Сполучених Штатів на "Рузвельті" в липні 1908 р. Перезимувавши, як і в минулий раз, біля мису Шерідан, він вибрав як стартовий майданчик для початку подорожі мис Колумбія, приблизно в 145 км. до заходу.

Раніше в тому ж році групи, що зміняли одна одну й складалися з 24 чоловік, 19 саней і 133 собак, пройшли від наземної бази на мисі Колумбія, розчищаючи шлях, розбиваючи табори і закладаючи запаси. Це дозволило Пірі та його супутникам, що відправилися в дорогу 1 березня 1909 року, йти до останньої бази майже без нічого, зберігаючи сили для кидка до полюсу. Від останньої бази Пірі пройшов 250 кілометрів до полюса і 780 кілометрів зворотно за 16 днів.

Пірі урочисто вшановували як на батьківщині, так і за рубежем, він був звеличений до рангу контр-адмірала ВМС і нагороджений орденами й медалями. Помер Пірі 20 лютого 1920 р. від недокрів'я.

Отто фон Бісмарк

Сьогодні виповнилось 200 років від дня народження Отто фон Бісмарка (1815-1898), німецького державного діяча, дипломата, князя, першого рейхсканцлера Німецької імперії в 1871-1890 рр. Бісмарк повів об’єднання Німеччини. В 1878 році видав Винятковий закон проти соціалістів, водночас проводив помірковані соціальні реформи. Один з головних організаторів Троїстого союзу (1882), направленого проти Росії та Франції. 

Народився Отто Бісмарк у юнкерській родині. Змінив дві гімназії, вчився не надто старанно. Захоплювався творами Шіллера, Гете, Шекспіра. Блискуче вивчив французьку мову (Франція на той час була ворогом Німеччини). «Він схожий на мале лисеня, що сидить у залізній клітці, але знає, що обов’язково вирветься звідти», - сказав про 12-річного Бісмарка один з істориків, розглядаючи фотографію майбутнього «залізного канцлера». Згодом Отто Бісмарк закінчив університет Георга Августа в Геттінгені де вивчав право. У юності він був задиркуватий і дуже самолюбивий. За перші 9 місяців навчання він брав участь у 24 (!) дуелях. У першій дуелі його поранили, шрам на обличчі залишився на все життя. До того ж майбутній канцлер був гульвісою. 

По закінченні університету  Отто влаштувався на службу, але невдовзі його звідти звільнили. До 1846 року (31 рік) він ніде не служив, проводячи час у батьківському маєтку. «Моя гордість вимагає від мене керувати, а не виконувати чужі накази», - самовпевнено заявляв він. Як зауважив один із сучасних дослідників, «кар’єру йому зробила Історія». У 32 він одружився, шлюб був вдалий. Того ж 1848 року Бісмарк, затятий монархіст, стає депутатом парламенту від дворянства. Його помітив король Вільгельм Перший, але написав на пропозиції міністра внутрішніх справ: «Затятий реакціонер. Використати згодом». У 1859-1862 рр. він був посланцем німецької держави у Петербурзі, з 1862-го -  прем’єр-міністр Пруссії. Саме тоді він сказав досить відому фразу: «Великі питання вирішуються не розмовами і більшістю, а залізом і кров’ю». 

Ліні Василівні Костенко - 85!

Наприкінці п'ятдесятих років на українському поетичному небосхилі зійшла нова зоря... Дивно, що й досі астрономи не назвали одну з зірок її ім'ям - Ліна Костенко.

   Народилася Ліна Василівна Костенко 19 березня 1930 року в місті Ржищеві на Київщині у вчительській родині. Закінчивши середню школу в Києві, вчилася у Київському педагогічному інституті імені Максима Горького в Москві, який закінчила 1956 року. Тоді ж наприкінці п'ятдесятих, одна за одною вийшли друком її поетичні збірки "Промені землі" і "Вітрила", а в 1961 році - "Мандрівки серця".

   Потім півтора десятка років у літературному житті України мовби й не існувало Ліни Костенко. Сьогодні таке диво - мовчання пояснюють безкомпромісною громадянською позицією поетеси. Зрештою, так воно й було. Ліна Василівна брала активну участь у дисидентському русі. Збірки її віршів «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958) викликали інтерес читача й критики, а збірка «Мандрівки серця» (1961) не лише закріпила успіх, а й засвідчила справжню творчу зрілість поетеси, поставила її ім'я поміж визначних майстрів української поезії.

   На початку 1960-х брала участь у літературних вечорах київського Клубу творчої молоді. Починаючи з 1961 р. її піддавали критиці за аполітичність, був знятий з плану знімання фільм за сценарієм Л. Костенко «Дорогою вітрів».

Щоб упокорити свідому непоступливість письменниці, високі компартійні мужі через видавництва все робили, аби гостре слово мужньої жінки не дійшло до читача. 8 квітня 1963 р. на ідеологічній нараді секретар ЦК КПУ з ідеології А.Скаба заявив: «Формалістичні викрутаси зі словом неминуче призводять до викривлення і затемнення ідейно-художнього змісту твору. А що справа саме така, свідчать деякі твори молодих поетів М Вінграновського, І.Драча, Л. Костенко». Це був сигнал до погрому покоління шістдесятників.

   1963 — зняли з друку книжку віршів Л. Костенко «Зоряний інтеґрал», книжку «Княжа гора» зняли з верстки.

   У ці роки вірші Л. Костенко публікували журнали в Чехословаччині, газети в Польщі, і лише зрідка — в Україні. Її вірші ходили в "самвидаві".

   1965 — Л. Костенко підписала лист-протест проти арештів української інтелігенції. Була присутня на суді над М.Осадчим і М.Зваричевською у Львові. Під час суду над братами Горинями кинула їм квіти. Разом з І. Драчем звернулася до редакції журналу «Жовтень» (тепер "Дзвін") і до львівських письменників з пропозицією виступити на захист заарештованих. Письменники не зважилися на протест, але подали в суд клопотання з проханням передати на поруки Б.Гориня як наймолодшого з заарештованих. Усе це не вплинуло на перебіг судів, але мало величезне моральне значення.

   Травень 1966 — у Спілці письменників України, де таврували «націоналістичних відщепенців», частина молоді влаштувала овацію Л. Костенко, яка відстоювала свої позиції і захищала І.Світличного, О.Заливаху, М.Косіва і Б.Гориня.

   1968 — написала листи на захист В.Чорновола у відповідь на наклеп на нього в газеті "Літературна Україна". Після цього ім'я Л. Костенко в радянській пресі довгі роки не згадувалося. Вона працювала "в шухляду".

   1973 р. — потрапила до"чорних списків" складених секретарем ЦК КПУ з ідеології В Маланчуком.

   Тільки Ліна Костенко не зрадила ні себе, ні поезію. Вона ненастанно, одержимо творила і піднеслася до висот такого духовного подвижництва, що її феномен в українській літературі залишиться неперевершеним і вічним. Лише 1977 року, після відходу В. Маланчука, вийшла збірка віршів поетеси "Над берегами вічної ріки", а 1979 р., за спеціальною постановою Президії СПУ, — історичний роман у віршах "Маруся Чурай", що пролежав без руху 6 років. За нього поетеса 1987 року була удостоєна Державної премії УРСР ім.Т.Г.Шевченка.

   Від "Першого вірша, написаного в окопі", до історичних романів "Маруся Чурай" і "Берестечко" й прозового твору "Записки українського самашедшого" - саме Ліна Костенко у всій багатогранності продовжила жіночий поетичний родовід. І не слід її порівнювати з Лесею Українкою. Вона сама по собі - збагненна і незбагненна!

   Роман "Маруся Чурай", як і драматичні поеми "Скіфська одісея", "Сніг у Флоренції", поема-балада "Дума про братів неазовських", - це жагуче минуле в сучасності, без якого народ не може повнокровно існувати, претендувати на безсмертя.

   Незабутні миті - в кожному вірші Ліни Костенко. І всі вони наші - українські. Після вимушеного мовчання, окрім роиану "Маруся Чурай", світ побачили збірки "Над берегами вічної ріки" (1977), "Неповторність" (1980), "Сад нетанучих скульптур" (1987), збірка віршів для дітей "Бузиновий цар" (1987), книга "Вибраного" (1989).

   Безперечно, аналізувати поезію - справа неймовірно складна. А тим паче поезію Ліни Костенко. Тут довелося б більше вдаватися до переказів і цитувань - такий високий регістр її музи.

   Українці можуть пишатися, що мають таку геніальну поетесу. 

З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, ЛІНО ВАСИЛІВНО!