Українці - герої Другої світової війни

Вважаю за доцільне продовжити перелік наших співвітчизників, які боролися проти німецько-нацистських загарбниках на фронтах Другої світової.

СТЕПАН ВАЙДА

   Член Організації Українських Націоналістів. Один із засновників збройної організації українців Закарпаття - "Карпатської Січі, яка прийняла на себе перший удар угорських військ у березні 1939 року. Поручник 1-го Чехословацького армійського корпусу Людвіка Свободи. В корпусі Свободи доброволецьтВайда став танкістом. А в 1943 році оунівець Вайда - командир танкового взводу. Влітку 1943 р. Степан Вайда бере участь у визволенні Києва, в 1944 - визволенні Білої Церкви. У квітні 1944 року Перша чехо-словацька бригада була перебазована з Волині на Буковину в район Чернівців і Снятина в Галичині. В 1945 р. Степан Вайда вже був командиром танкової роти, а потім і цілого батальйону, який на 80% складався з українців - вихідців із Закарпаття. 6 квітня 1945 року в бою на Дуклінському перевалі Вайда загинув. В своїх спогадах Людвік Свобода напише: "Вечором 6 квітня 1945 року ми понесли велику втрату. Командуючий 2-го танкового батальйону надпоручник Вайда, який попереднього дня сам знищив два танки, автоматичну гармату, дві протилітакові гармати і декілька мінометів і скорострільних гнізд, цей відважний закарпатський українець сьогодні був вбитий німецьким ворогом".

   Але це – офіційна радянська версія загибелі Вайди. Цілком імовірно, що його ліквідували радянські спецслужби, коли їм вдалося виявити діяльність Вайди в лавах ОУН, що пожвавилася після його переходу на Західну Україну. Просто розстріляти Вайду в 1945-му не могли – він вже мав багато нагород, в тому числі орден Леніна і був досить помітною людиною в чехословацькому легіоні Людвіка Слободи. Тому і довелося радянським спецслужбам зробити справу "по-тихому", а радянському генералу Свободі "згадати" версію про героїчну загибель в бою...

   10 серпня 1945 року Наказом Президії Верховної Ради СРСР за героїзм та майстерне командування підрозділом Степанові Миколайовичу Вайді було посмертно присвоєне звання Героя Радянського Союзу. А в 1990 році в місті Тячів на Закарпатті цьому видатному українцю було поставлено пам'ятник.

ОЛЕНА ВІТЕР

   Видатна церковоно-громадська діячка, ігуменя жіночих монастирів на Львівщині (1932 - 1940). Проводила велику національно-виховну роботу: керувала товариствами "Просвіта", навчала молодь історії України, організовувала вистави силами створеного нею драмгуртка.

У 1940 після "визволення" Західної України червоною армією матір-ігуменя Йосифа була заарештована за співпрацю з ОУН. Про своє перебування у в'язниці Олена Вітер згадує у книзі "Я звинувачую". Після початку німецько-радянської війни вона врятувалася з тюрми втечею.

   Згодом під її керівництвом сестри-студитки активно допомагали українським повстанцям, рятували важкопоранених. Під час німецької окупації мати Йосифа переховувала в сирітському притулку десятьох єврейських дівчат. У монастирі дала прихисток кільком єврейським родинам. Пізніше всі діти, яких вона врятувала, знайшли родичів і виїхали до Ізраїлю. В Єрусалимі на одній з ялин є табличка з ім’ям Йосифи Вітер. У 1976 році вона отримала звання «Праведниця світу».

   Після війни Олена Вітер була звинувачена в замаху на життя Ярослава Галана. В суді це подавалося так, наче ігуменя готувала теракт проти письменника. Хоч і не повірив ніхто в цю брехню, але сестру Йосифу засудили на 20 років ув’язнення. Покарання відбувала в таборах Східного Сибіру й Мордовії. Коли вона зовсім хворою повернулася з концтаборів, їй не дозволили прописатися у Львові. Тоді вона поселилася в містечку Скалат Підволочиського району Тернопільської області, де заснувала перший в Україні підпільний монастир греко-католиків. Згодом більшість часу проводила у Львові, займалася доброчинною працею серед мирян і катехизацією дітей.

   Йосифа Вітер трьох років не дожила до незалежності України й померла у віці 84 років. У листопаді 1988-го її поховали під Львовом на Брюховецькому цвинтарі.

КАТЕРИНА ЗАРИЦЬКА

   Відома діячка ОУН, протягом 1931 - 1932 рр. входила до дівочої бойово-розвідувальної п'ятірки під керівництвом Марії Кос. В 1935 - 36 рр. на Варшавському процесі була засуджена до 8 років ув'язнення за участь у вбивстві міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького. У 1940 р. Катерину Зарицьку разом з чоловіком Михайлом Сорокою заарештовало НКВД, як активних діячів ОУН польського періоду. Після звільнення у 1941 р. Зарицька відновила свою діяльність в ОУН, стала крайовою провідницею жіночої сітки. Після утворення Української повстанської армії вона стала організатором і керівником Українського Червоного Хреста на Західноукраїнських землях, піклувалася про поранених і хворих  вояків УПА, займалася політработою поміж пораненими, політосвітою серед жіноцтва, поповненням ліків, підготовкою санітарів, тощо.

   З 1945 по 1947 рр. Катерина Зарицька була зв'язковою Головного Командиа УПА Романа Шухевича, разом з іншими зв'язковими брала участь у підготовці та забезпечення ійого криївок на Тернопільщині і в Рогатинському районі Івано-Франківської області. Крім цього Катерина Зарицька співпрацювала з Головним осередком пропаганди (ГОСП) ОУН (б). Під псевдонімами "Уляна Кужіль" та "Калина" написала серію статей про тогочасну ситуацію на Україні.

   У 1947 р. у м. Ходорові її вистежили та заарештували працівники МГБ. Після важкого та виснажливого слідства була засуджена до 25 років ув'язнення. Вийшла на волю у 1972 році, повністю відбувши 25-літній строк із забороною проживати в Західній Україні. Оселилася у м.Волочиськ Хмельницької області. ПОмерла у 1986 році, похована Катерина Зарицька-Сорока на найпочеснішому місці Личаківського цвинтарю поруч із чоловіком Михайлом Сорокою. Нагороджена Срібним Хрестом Заслуги 1 класу.

ЮРІЙ САЛЬСЬКИЙ

   Льотчик, громадський діяч; народився 21 квітня 1915 р. в Києві (Україна; тоді – Російська імперія); помер 8 лютого 1996 р. в Оттаві (провінція Онтаріо, Канада).

  У листопаді 1920 р. виїхав з родиною з України до Польщі (під час еміграції уряду Української Народної Республіки (УНР), у якому його батько Володимир Сальський раніше був військовим міністром). Спочатку жив в таборі інтернованих у Каліші, а пізніше переїхав до Варшави, де навчався у французькому ліцею.

   На початку Другої світової війни брав участь в обороні Польщі після німецького нападу на країну 1 вересня 1939 р. У середині вересня разом з іншим персоналом Польських збройних сил перейшов в Румунію, звідки був евакуйований у Францію. Після німецького вторгнення у Францію (травень-червень 1940 р.) був евакуйований у Сполучене Королівство де продовжував службу в Польських військово-повітряних силах під командуванням Королівських військово-повітряних сил Сполученого Королівства. З вересня 1943 р. служив інструктором пілотажу. Закінчив війну маючи британське звання «флайт-лейтенанта» (відповідне польському званню капітана).

   У 1951 р. емігрував до Канади. У 1952 р. працював в українській редакції Міжнародної служби Канадської Телерадіомовної Корпорації. У 1953 р. почав працювати для канадського Міністерства оборони в Оттаві. У 1958-70 рр. приділений до головного командування Повітряної оборони Північно-Американського Континенту у штаті Колорадо (США). Повернувшись в Оттаву продовжував працювати в Міністерстві оборони до виходу на пенсію в 1980 р. З 1980 до 1992 р. очолював Архівний комітет Державного центру УНР в екзилі. Був активним членом різних інших українських організацій та очолював оттавські відділення Конґресу Українців Канади та Суспільної Служби Українців Канади.

МАРІЯ БАЙДА

   В роки радянсько-німецької війни санінструктор 2-го батальйону 514-го стрілецького полку 172-ї стрілецької дивізії Приморської армії Північно-Кавказького фронту.

   Марія Байда була мобілізована у Червону Армію у 1941 році. Закінчила курси медсестер. Участь у боях радянсько-німецької війни брала з вересня 1941 року. Будучи санінструктором старший сержант М. К. Байда в одному з боїв за Севастополь в травні 1942 року звільнила з полону радянського командира і кількох бійців, при цьому знищивши 15 німців.

  Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 червня 1942 року за зразкове виконання бойових завдань командування і проявлені при цьому мужність і героїзм у боях із німцями старшому сержанту Байді Марії Карпівні присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 6 183).

 12 липня 1942 року, будучи важко пораненою, Марія Байда потрапила в полон, пройшла концтабори «Славута» і«Равенсбрюк». Звільнена американськими військами 8 травня 1945 року.

 Після війни була демобілізована. Жила в Севастополі. Довгі роки очолювала Севастопольський міський відділ реєстрації актів громадянського стану. Неодноразово обиралася депутатом міської ради. Померла 30 серпня 2002 року. Похована на цвинтарі Комунарів у Севастополі.

ВАСИЛЬ ІВАХІВ

    Перший головний командир УПА на Волині. Підполковник УПА (посмертно). 

   Член УВО, потім ОУН. За дорученням ОУН працював в громадських організаціях "Сокіл", "Просвіта". Працював учителем у школі в с.Бачів. 

    Учасник військових курсів ОУН(б) в Кракові (1939—41), командир підстаршинської школи ОУН(б) у с. Поморяни Львівської обл. влітку 1941, яка розташовувалась у колишньому замку графа Потоцького. Після арешту Гестапо командного складу школи, в’язень німецької тюрми (1941—42). З тюрми на вул. Лонцького у Львові Василя, разом з іншими, викупив митрополит Андрей Шептицький. 

   З літа 1942 р. – військовий референт проводу ОУН(б) на ПЗУЗ і член підпільного військового штабу, створеного при проводі ОУН(б). На конференції ОУН(б) у Львові в перших числах грудня 1942 р. активно підтримав ідею створення повстанських загонів для боротьби з німцями. Брав участь в переговорах бандерівської делегації з отаманом Тарасом Боровцем щодо об’єднання загонів, які відбулися 9.04.1943 р. в с. Золотолин на Костопільщині.

   Загинув у бою з німецьким підрозділом разом із частиною штабу УПА під с. Черниж, нині Маневицький район, Волинської області 13 травня 1943 року.

Посмертно нагороджений Золотим Хрестом Бойової Заслуги 1-го класу і присвоєно звання підполковника УПА.