Село моє, для мене ти єдине,
Для мене ти найкраще на землі,
Частинка серця і Вкраїни
Прийми мої і радощі й жалі.
Мабуть не одному з нас спадали на думку слова відомої пісні, коли ми знову поверталися до свого села із далеких доріг. Коли спускаєшся із заповітної гори вниз в село, село як на долоні. Ось рядочки чепурненьких будиночків. Зліва попід горою вони – найновіші, найпривабливіші. А ген там за тополями тихоплинна Ворскла. Розхвилювалася, розшумілася на греблі, а далі все тихіше і тихіше, звиваючись попід горою, понесла свої води до Дніпра. Не одне дитинство відкупалося в ній, та не одне й відкупається.. Там за річкою – луки і ліси, зелень і краса. Як не любити цього чарівного куточка живої природи? Як не любити людей, які живуть тут, трудяться а також тих, хто знаходиться на заслуженому відпочинку. Це ж їх працьовиті руки створили таку зелену красу! Повертаєшся до села з далеких доріг, і серце наповнюється гордістю за свій рідний край, за своє маленьке село Кунцеве.
Школа, школа… Давня-прадавня. В нашому селі їй виповнилося 102 роки. Її збудували в 1912 р., роки царських реформ, коли були створені сільські земства. Уявляєте, скількох кунчан відправила вона в далекі мандри по дорогах життя? Десятки? Сотні? Та ні, мабуть не одну тисячу. Спочатку звалася двокомплектною, потім – початковою, після війни – семирічною, потім – восьмирічною, за наших часів – неповною середньою, а сьогодні – загальноосвітньою школою I – III ступенів. Відчуваєте, як пройшлася історія по її класних кімнатах і коридорах? Всі корінні жителі села Кунцеве були її учнями. І в кожному з них, напевне, залишився спогад про шкільні роки, про любимого вчителя. Багато, дуже багато вчителів працювало тут. Якби ми спробували їх усіх перелічити, то цифра добралась би мало не до сотні. Самих директорів школи змінилося за 97 років чимало. Чи підказує вам щось пам’ять, коли звучать прізвища Піхулі Онисима Петровича, Сідаша Івана Івановича, Вінич Галини Луківни, Свідерського Леоніда Володимировича, Голік Івана Григоровича, Колодочки Віри Василівни, Хрипко Тамари Олексіївни?
НА ФОТО: КОРПУС № 1 КУНЦІВСЬКОЇ
ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОЇ ШКОЛИ
Звичайно, кожен з цих людей залишив в школі про себе пам’ять чи то добрим словом, чи посадженим фруктовим садом, чи новою будовою, чи власним життєвим прикладом. Кожен з них щось приносив, щоб школа розцвітала, а значить, молоділо і відроджувалося село.
У двокомплектній школі першою вчителькою була Кочержина Ганна Миколаївна. У 1945 році школу було реорганізовано в п’ятирічку. Директором школи був призначений інвалід Великої Вітчизняної війни Піхуля Онисим Петрович – історик, вчителем української мови була його дружина Галина Мусіївна, приїхала також Безручко Анастасія Лаврентіївна. До п’ятого класу прибули учні Вісичівської початкової школи.
У 1948 році Піхулі виїхали, а директором школи призначено Безручко Анастасія Лаврентіївна, прибули і нові вчителі: Маслюченко (Терпугова) М.О., Терещенко Р.І. А в 1949 році приїхала вчителька початкових класів Ганжа Ніна Тимофіївна.
Директором школи в 1949 році було призначено Сідаша Івана Івановича, прийшли на роботу вчителі – Іванова Галина Калениківна – вчитель української мови, Мокляк Марія Гаврилівна – вчитель географії і історії. Математику викладала вчителька Вісичівської початкової школи – Вісич Катерина Іванівна, заслужена вчителька України. У школі було зроблено ремонт, розширено класні кімнати, але навчання проводилося в дві зміни. Класів було сім. Маслюченко (Терпугова) Марія Онуфріївна була заступником директора школи, зараз вона на заслуженому відпочинку. Технічними працівницями в школі працювали Крикун Анастасія Федорівна і Білаєнко Анастасія Степанівна. Робота у них була нелегкою. В холодну пору року щодня приходити о третій годині ранку і розпалювати пічку, щоб дітям у школі було тепло.
В 1950 році при школі була створена професійна організація працівників освіти, а в 1951 році – учнівська комсомольська організація. В цьому ж році в школі з’явився 7 клас. В 1951 році в школі почала працювати вчителька історії і географії Вісич (Голік) Галина Луківна. З 1955 по 1962 роки вона працювала директором школи. В школі було запроваджене якісне трудове навчання, були закуплені верстати, інструменти і приладдя. Колгосп виділив 1,5 га землі для дослідної ділянки, на якій учні закріплювали отримані теоретичні знання та набували досвід сільськогосподарської праці.
На честь 90-річчя з дня народження В.І.Леніна в 1960 році було закладено фруктовий сад на площі 0,6 га . При допомозі сільської ради, правління колгоспу «Перше Травня», батьків і вчителів було розпочато будівництво двох класних кімнат і майстерні.
В 1960 році школу було реорганізовано у восьмирічку: 5 – 8 класів було чотири, а 1 – 4 класи – два. Колгосп тимчасово виділив для навчання одну класну кімнату і майстерню. Діти отримували безкоштовні гарячі сніданки. На даний період в школі навчалося 129 учнів. Школа працювала в одну зміну. Перший випуск восьмикласників був у 1961 році, було випущено 15 випускників. В школу приїхали нові вчителі: Дрига Уляна Аврамівна, Чубко Яків Артемович, Дяченко Галина Кіндратівна, Колодочка Марія Захарівна, Голік Іван Григорович.
У 1962 році директором школи було призначено Свідерського Леоніда Володимировича, а з 1965 року було призначено Голіка Івана Григоровича, в цьому ж році вчителем математики стала працювати Супрун Антоніна Петрівна.
Стаття в газеті «Червоний прапор» 1967 рік.
В цьому ж році до школи було добудоване нове приміщення на дві класні кімнати і майстерню. Школа розмістилася у нових своїх власних приміщеннях. Було обладнано два класні кабінети – фізико-математичний і хіміко-біологічний., відкрито Ленінську кімнату, закуплено наочні посібники, в тому числі технічні засоби. Зміцнилася матеріально-технічна база школи. Учні вирощували овочі на шкільній навчально-дослідній ділянці, доглядали кролів і качок. Колгосп виділяв для харчування учнів м’ясо і молоко.
Колгосп також побудував типові дитячі ясла, покращилася дошкільна підготовка дітей. Школа на той час була добре укомплектована кадрами, більшість з них мали вищу освіту і великий досвід роботи.
Відділ освіти вділив штатну одиницю піонервожатого, все це позитивно відобразилось на роботі школи, покращилися знання учнів, зміцніла дисципліна.
За сумлінну працю трьом учителям було присвоєно звання «Відмінник народної освіти» (Голік Г.Л. – 1964 р., Голік Г.Л. і Ганжа Н.Т. – 1966). Колодочка М.З. і Омельченко Т.О. (Хрипко) нагороджені Почесними грамотами Міністерства освіти, Чубко Я.А. була нагороджена грошовою премією.
У 1976 році Вісич Катерина Іванівна була нагороджена Орденом Леніна, крім цієї нагороди їй було присвоєно звання заслуженого вчителя УРСР, нагороджено ювілейною медаллю «За доблесну працю», медаллю «Ветеран праці», значком «Відмінник народної освіти», великою кількістю грамот.
Народилася Катерина Іванівна в селі Полузір’я Новосанжарського району. В Кунцівській школі працювала вчителем математики з 1951 по 1956 роки. Тут їй запам’ятався міцний і згуртований колектив учителів. До уроків готувалась надзвичайно старанно, все записувала в поурочних планах: і задачі, і розв’язки прикладів, і ребуси, і математичні головоломки. Працювала поряд із хорошими людьми – Новохатньою, Мокляк, Терпуговою, Вісич, Сідачем. Колеги прищепили їй любов до дітей, старанне відношення до роботи, бездоганне виконання всіх доручень. Вони не тільки добре готувалися до уроків, а й брали активну участь у громадській роботі школи, села. Потім Катерина Іванівна аж до виходу на пенсію і перебуваючи на заслуженому відпочинку працювала у Вісичівській початковій школі. Майже всі вісичани старшого покоління пройшли через її руки. І всі залишилися щиро вдячні своїй вчительці за науку. Катерина Іванівна пригадує, що був колись у Кунцеві у її виховному класі Рука Федір, якому чи не найбільше діставалося за нерадиве ставлення до навчання. Та через багато років цей Федір, вже дорослий, одружений, приїхав до неї на День учителя з великим букетом квітів, привітав свою вчительку і розцілував. І тоді вона заплакала з радості, бо Федір визнав, що недарма приділяла йому вчителька так багато уваги. І це була, мабуть, чи не найкраща із усіх численних її нагород. Адже немає нічого більш ціннішого, ніж проста людська вдячність.
НА ФОТО: ВІСИЧ КАТЕРИНА ІВАНІВНА
НА ФОТО: 7 КЛАС КУНЦІВСЬКОЇ СЕМИРІЧНОЇ ШКОЛИ
31.05.1954 РОКУ
А роки, як розсідлані коні, летять, летять, летять… І не зупинити їх, не спинити. «Світанкові дороги» - так колись називалася стаття в районній газеті, де йшлося про колишнього директора школи Голік Галину Луківну. Мрія стати вчителем не залишала її , доки не стала ним. В минулому залишились і сільськогосподарський технікум, і робота дільничним агрономом у Кобеляцькому районі. Енергії їй додавало те, що їй у неповних двадцять вірили люди і йшли за нею. Але заповітна мрія привела її до Черкаського вчительського, а згодом – до Полтавського педагогічного інституту. І тоді світанкові дороги привели Галину Луківну у 1951 році в її рідне Кунцеве, де вона й переконалась, що школа – це і є її справжнє покликання.
Читала історію, збирала матеріали до сільського музею, прищеплювала дітям любов до рідного краю. У 1955 році їй довірили очолити школу. Галина Луківна нагороджена значком «Відмінник народної освіти», медалями «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні», «Ветеран праці», «За заслуги перед Батьківщиною» та іншими.
Багато учнів пройшло через серце вчительки за 25 років. І коли пройтися вулицями села, то напевне, кожний п’ятий привітається до неї за давньою учнівською звичкою: «Добрий день Галина Луківна!»
Її випускники вже давно мають онуків, але свою школу і вчительку пам’ятають, бо вона була для них і живим прикладом невтомності, активістом у всіх сільських справах. Сорок років не сходила зі сцени ця неспокійна за вдачею жінка, несучі людям свій талант і вміння. Багато це чи мало?
Співала українських пісень, читала художні твори, та найбільше любила вистави. Грала в комедіях «Сто тисяч», «Фараони» та в інших п’єсах.
Зустріньтеся з нею, поговоріть, і ви пересвідчитеся, яка багата її мова. Тут і жарти, і прислів’я, і приказки, і мудрі життєві поради. Тут в кожному слові відчувається велика, неприкрашена любов до свого, українського. А скільки пісень знає Галина Луківна! І весільних, і жартівливих, і давніх, які рідко де почуєш. Та все українські, українські… А в кого квіти у селі найпривабливіші? Тут, біля цієї оселі, де живе вчителька. Ось де ті народні скарби, що передавалися колись її учням та передаються й зараз.
НА ФОТО: ГОЛІК ГАЛИНА ЛУКІВНА
З роду в рід кладе життя мости
Без коріння саду не рости.
Без пориву човен не пливе,
Без коріння сохне все живе.
Не одразу привели життєві дороги і Віру Василівну Колодочку до свого коріння, до свого села. Після закінчення Решетниківської середньої школи навчалася в будівельному інституті, але зрозуміла, що це не її покликання, тому пішла на педагогічні курси. По їх закінченні поїхала на Західну Україну, де в Рівненській області навчала грамоті малечу. Та несподівано в її молодість увірвалася страшна війна, і Віра Василівна пішла в армію, щоб допомогти своєму народу здолати фашизм. Після війни повернулася до рідного села, де працювала секретарем сільської ради. Потім навчання в Черкаському вчительському та Полтавському педагогічному інституті. Направлення одержала в с. Богданівну Новосанжарського району, де була вчителем, потім – директором школи. Та долю свою не обійдеш і конем не об’їдеш. То й привела вона Віру Василівну знову в Кунцеве на вчительську роботу. Тут же, пізніше, стала й директором школи. Віра Василівна завжди вболівала душею за дітей, за свою справу. Все, що було необхідно, робила сумлінно, бездоганно. Цьому ж навчала й молоде вчительське покоління. Валентину Михайлівну, Надію Григорівну, Миколу Івановича. В душі вона завжди пишалася їх успіхами і вміла по-материнськи підтримати в разі невдачі. І як приємно було чути: «З них повинні б бути вчителі». Тоді виростали крила і справді хотілося бути на висоті. І, мабуть, не без благословення Віри Василівна ці вчителі також поєднали свою долю з нашим селом. Дружним і злагодженим був тоді вчительський колектив. Це її стараннями і зусиллями було добудовано нове приміщення школи, в якому ми навчаємось. Та роки невблаганні. Прийшов час розставатися зі справою свого життя. Зараз Віри Василівни вже немає з нами, але поки стоїть рідне село, її пам'ятатимуть.
Прожите життя – це наче велика держава, що існує за певними законами, а ми в цій державі присутні хіба що завдяки пам’яті. Зусиллями пам’яті ми намагаємося реставрувати минуле – близьке чи далеке – і, відновивши, переконуємось, що прожите життя не вигадка і не міф, а така ж реальність, як і день нинішній.
Прожите життя – це отой літній сад на схилі гори, літній сад, що тягнеться до вічного неба липою і тополею, грушею і яблунею, що обвисає гронами калини, що тішиться каштанами, що радує міцною вишнею, черемхою.
НА ФОТО: КОЛОДОЧКА ВІРА ВАСИЛІВНА
Прожите життя… Складне, нелегке, переповнене подіями. Таким от воно було у Марії Онуфріївни Терпугової. 35 років вона працювала у школі, з них майже 30 років – у Кунцівській восьмирічці.
Народилася Марія Онуфріївна в Клюсівці, закінчувала Новосанжарська школу, робфак при полтавському при Полтавському інституті та учительський інститут у 1941 році, в тому ж році, коли почалася війна. На окупованій території не було можливості працювати в школі, тому тільки після визволення Полтавщини пішла Марія Онуфріївна до Старосанжарської семирічної школи. Потім – чотирирічна праця у Львівській області. Звичайна на той час біографія. Та чи відомо вам, що Марія Онуфріївна теж із когорти директорів шкіл? Прийшлося і їй скуштувати цього нелегкого хліба у Волківській семирічній школі Львівської області.
Житті склалося так, що повернулася на Новосанжарщину. Це було влітку 1949 року. З того часу і до виходу на пенсію працювала Марія Онуфріївна в нашій Кунцівській школі, де навчала дітей рідної мови і літератури. Була деякий час і завучем. І коли зараз запитаєш її колишніх учнів, якою була ця вчителька, всі вони одностайно говорять: сувора і вимоглива, але справедлива.
Прислів’я каже: сад не дасть врожаю,
Як добре не подбає садівник…
Без коваля залізо перержавіє, Мечем само не зробиться повік.
Володарю майбутнього у часі
Летиш – лети яскравими крильми
Щоби Іванки, і Ганнусі й Юрасі
Зростали гідно справжніми людьми.
Щоб не забули, хто вони і звідки,
Щоб од зірок верталися назад…
Зі стежки в школу так далеко видно!
Твоя турбота – цей людинний сад…
Турботами про людинний, а точніше про дитинний сад і займалася 40 років Ніна Тимофіївна Ганжа. Скільки ж то молоденьких росточків пройшло через її руки, через її відкрите серце? Адже кожен погодиться, що серце Ніни Тимофіївни дійсно було і є відкритим для всіх тих, хто йшов до неї з добром. Завжди порадить, завжди підтримає, завжди подасть руку допомоги. З цією людиною було легко працювати поруч навіть тому, кому не дуже хотілося працювати, бо вона запалювала всіх своєю енергією і невтомністю. У неї ніколи не виникало питання: «А як його робити?» Все ладилося і з колегами по роботі і з дітьми.
Сама Ніна Тимофіївна не була корінною жителькою нашого села. Але тут вона з 20 років, мабуть, давно-давно вважала себе кунчанкою. Підлітком, у 15 років, пішла Ніна Тимофіївна із своєї Супротивної Балки на навчання в сільськогосподарський у Ростовській області. Закінчивши його, вступила одразу ж до Ворошиловградського педучилища. Пропрацювавши рік у місті Єнакієве, приїхала в наше Кунцеве. Було це 15 серпня 1949 року. З того часу – в нашій школі. У її трудовій книжці – єдиний запис аж до виходжу на пенсію. Скільки ж то вже поколінь кучан вивчила вона? Всі, кого ми не питали, вважають, що була вона справжньою вчителькою. Вона вчила не лише читати і писати, вона вчила дітей добру, справедливості, чесності, поваги до старших. До кожної дитини в неї завжди знаходився свій ключик. Її не боялися, а поважали. До Ніни Тимофіївни завжди зверталися за порадою молоді мами, коли їхнім дітям бувало важко у навчанні. І якою б не була зайнятою Ніна Тимофіївна, вона завжди приділяла увагу маленькій людині.
НА ФОТО: ГАНЖА НІНА ТИМОФІЇВНА З УЧНЯМИ
Ой гарна я, гарна я,
Як тая горлиця…
Співається так в українській пісні, яку дуже любила слухати і співати Уляна Аврамівна Дрига. Бо такою ось горлицею повернулася вона до свого села. Чорнобрива, молода, вродлива. Побувавши в інших краях, набравшись досвіду, вміння працювати, прилетіла сюди, на землю своїх батьків, щоб навчати діток любити її – цю землю, вміти на ній працювати з натхненням. А до цього – навчання в Черкаському учительському інституті, робота в Хмельницькій області, в селах Драбинівці та Руденківці Новосанжарського району. І все з дітьми. Викладала хімію, біологію, трудове навчання. Одночасно навчалася в Полтавському педагогічному інституті. А потім, у 1959 році – село Кунцеве, своє рідне село, де народилася і виросла.
Багато чого звідала на життєвому шляху Уляна Аврамівна: радощів і невдач, щастя і негараздів, як і кожна людина. Але душею завжди залишалася молодою. Вона грала на сцені в п’єсах, співала в хорах і ансамблях. Та на частіш бачили її односельці серед дітей, на пришкільній ділянці. О, ця горезвісна шкільна ділянка… Скільки там саджено-пересаджено, полено-переполено. Та без неї було б дуже скрутно. Тому й приходилось прикладати щороку максимум зусиль, щоб не тільки забезпечити їдальню овочами, а й привчити змалечку дітей до праці на землі. А це, виявляється, не дуже й просто.
Майже 40 років працювала Уляна Аврамівна в нашій школі. Навіть, будучи на пенсії, часто приходила на допомогу своїй школі, бо дуже ж любила дітей.
Різними шляхами приходили вчителі до своєї професії. Можливо не кожен одразу розумів, що його покликання – педагогічна праця, робота з дітьми. Хоч, напевне, ніхто тепер із них і не жалкує, що працював саме вчителем. Як не було скрутно і важко, але це була справа всього життя. І, оглядаючись назад, кожен із них завдячував долі, яка і привела їх колись до школи, завела в клас і залишила віч-на-віч із дітьми.
Скільки себе пам’ятала Антоніна Петрівна Супрун, то їй дуже хотілося вчитися. А які то були важкі роки для навчання. Середня школа знаходилася за багато кілометрів, які вона штурмувала пішки і в дощ, і в сніг, і в хуртовину. Бо неблизько Крута Балка від Малої Перещепини. А були це перші післявоєнні роки, коли ані вдягтися до пуття не було в що, ані поїсти досхочу. Та дуже ж хотілося стати вчителем. І тому Антоніна Петрівна пішла працювати піонервожатою. Багато хто з вчителів починав свій вчительський шлях саме з цієї посади. А потім – інститут у Полтаві, навчання на фізико-математичному факультеті. Тут теж приходилось несолодко. Не вистачало хліба. За ним приходилося стояти в черзі з п’ятої ранку. Але ніщо не спинило, ніщо не завадило здійсненню давньої мрії.
Інститут Антоніна Петрівна закінчила з відзнакою. У предмет свій була просто закохана. На роботу поїхала в Харківську область у віддалене Моспаново (в Іспанію, як жартома називали це село), потім – рідна Крута Балка, а з 1965 – Кунцеве. Так розпорядилася доля. Багато чого прийшлося вистраждати і пережити Антоніні Петрівні, але роботою своєю вона завжди дорожила і любила її над усе. Вона намагалася давати дітям міцні знання, виховувала в своїх учнів людяність і чесність, доброту і порядність. У неї ніколи на було «поганих учнів». У кожного з них Антоніна Петрівна знаходила хороші якості. І це давало позитивні результати. Діти віддячували їй своєю любов’ю і повагою. А які цікаві фізичні вечори проводила вона з дітьми! Антоніна Петрівна якось призналася, що вона найбільше любила працювати з хлопчаками. Мабуть тому, що фізика – дещо хлоп’ячий предмет. Радістю і задоволенням світилися її очі, коли бачила, що хлопчина чимось зацікавився. Тоді вона відчувала себе особливо щасливою.
НА ФОТО: СУПРУН АНТОНІНА ПЕТРІВНА
НА ФОТО: ПРОВЕДЕННЯ ДОСЛІДІВ НА ФІЗИЧНОМУ ВЕЧОРІ
Уже притерлись в пам’яті деталі,
Але запам’ятались на роки, Як то було до класу залітали
Островського розвихрені полки.
І на спочинок з вічної дороги
Заходили у тишу класних стін
Лукавим жартом – незбагнений Гоголь,
Дошкульним сміхом – збурений Щедрін
Рязанський хлопчик проростав у пісню,
Глашатай Горький – в громові слова…
Усі були такі незвично різні,
І кожен схожий трішечки на Вас.
Мрія стати вчителькою зародилася у Тамари Олексіївни Хрипко ще, мабуть, із дитинства, коли росла і міцніла любов до книжки. Книга і вчитель – поняття нероздільні. Як дуже хотілося читати! Але сільська дитина, що зростала в сім’ї вдови, повинна була до приходу мами з роботи переробити багато всіляких справ по господарству. Коли ж викроїти часинку для читання? І приходилось тоді суміщати і в’язання мережива, і догляд за курчатами і читання. Дівчина зростала без батька. Він загинув на війні, коли Тамара була ще зовсім маленькою. Вона навіть не пам’ятає його. І жили вони вдвох із мамою на Миргородщині, на батьківщині безсмертного Гоголя. Тому, мабуть, і стала Тамара Олексіївна вчителем російської мови і літератури.
В 14 років залишила дівчина свою домівку і подалася на навчання у Великі Сорочинці, до педучилища. Важкі були роки навчання та голодні. Але мрія стати вчителем не давала спокійно жити. По закінченню педагогічного училища працювала бібліотекарем, а потім учителем у Одеській області, куди її було направлено. Працювала в школі-інтернаті, навчала молодших школярів. А потім вступила до Полтавського педінституту і переїхала на Полтавщину. Спочатку працювала у Бамівській початковій школі, а потім у Кунцевому. 27 років навчала Тамара Олексіївна дітей російської мови і літератури, прищеплювала любов до книжки, до читання. Їй завжди хотілося, щоб діти читали, читали багато і жадібно. З Тамарою Олексіївною завжди приємно поговорити про якийсь новий твір, поділитися враженнями від прочитаного. За весь час роботи в школі Тамара Олексіївна відзначалася активною життєвою позицією, за що була неодноразово нагороджена Почесними грамотами. Вона була в перших рядах в будь-якій справі і ніколи не рахувалася з особистим часом. І діти колись були маленькі, і господарство чималеньким, але ж намагалася встигати всюди. Деякий час Тамара Олексіївна працювала і директором школи, до всього докладала свої руки та розум. Любила також і повеселитись і поспівати. Приймала активну участь в художній самодіяльності. Багато води утекло з того часу, але зерна, кинуті нею в дитячі душі, принесли свої плоди. І якщо її учні і не стали вчителями літератури, вони стали хорошими людьми. Мабуть багато хто з них вдячний учительці за те, що допомогла полюбити книжку, а значить - допомогла пізнати такий складний і незбагнений світ.
НА ФОТО: ВИПУСК КУНЦІВСЬКОЇ 8-РІЧНОЇ ШКОЛИ 1966 РІК
НА ФОТО: ВИПУСК КУНЦІВСЬКОЇ 8-РІЧНОЇ ШКОЛИ 1967 РІК
НА ФОТО: ВЧИТЕЛІ ШКОЛИ 1 ТРАВНЯ 1961 РОКУ
НА ФОТО: ВИПУСК 1979 РОКУ
НА ФОТО: ВИПУСК 1980 РОКУ
У 1979 році після закінчення Полтавського педагогічного інституту у Кунцівську школу призначений був директором Дашко Микола Іванович. Молодий, енергійний, завзятий. Одразу ж узявся за омолодження школи. Було вилучене пічне опалення, а натомість проведено водяне. Класи стали теплішими, чистішими, комфортнішими, а дах було перекрито більш сучасними матеріалами. Було впроваджено кабінетну систему навчання.
НА ФОТО: ДАШКО МИКОЛА ІВАНОВИЧ
У 1990 – 1991 навчальному році, у перший рік незалежності України, школа вручала своїм випускникам атестати про повну середню освіту, бо школа стала середньою. У ній навчалося учнів. Ось уже 18 років Кунцівську школа має статус середньої. Вона комп’ютеризована, має сучасний вигляд зовні і зсередини.
За ці 24 роки школа дала путівку в життя 8 медалістам. Із золотою медаллю школу закінчили Мокляк Людмила Дмитрівна, Підтоптаний Богдан Анатолійович, Підтоптаний Тарас Анатолійович, Ганжа Михайло Олександрович. Срібні медалі по закінченні отримали Вісич Олена Анатоліївна, Чередова Олена Валеріївна, Божинська Інна Михайлівна, Яремченко Олена Сергіївна, Валькова Юлія Володимирівна. Всі вони успішно закінчили вищі навчальні заклади і отримали достойну роботу, або вчаться у престижних вищих навчальних закладах. Це – відмінні результати, це – свідчення того, що вчительська праця дає багаті плоди, бо не перервалася і не перерветься та невидима нитка, що поєднує нас, бо історія твориться саме нашими руками.
Вклоніться, люди, вчителю своєму,
Володареві слова і пера,
Крізь біль і радість, роздуми і втому
Любов його безсмертна проросла.
Любов учителя не зна кінця і краю,
Не рветься ні на мить гаряча нить,
Любов учителя ніколи не вмирає,
Вона у серці учня пломенить.
У житті кожного є люди, чиї імена, мов зірки першої величини на небосхилі долі: Батько, Мати, Учитель… Учитель живе не тільки роки, відмірені йому долею, а набагато більше, адже кращі його думки, почуття, мрії, втілені в учнях, як естафета, передаватимуться з покоління в покоління. Учитель славен тим, кого виростив.
Школа живе, школа існує, життя продовжується.
Немає коментарів :
Дописати коментар