Архітектурна спадщина Полтавщини представлена пам’ятками різноманітних стильових напрямків, серед них є й такі, що відносяться до розряду унікальних. У більшості це споруди культового та громадського призначення, які збудовані переважно на межі XVIII - XIX ст. Значне місце в переліку пам’яток займає ансамбль Мгарського Спасо-Преображенського монастиря поблизу м. Лубен (XVIII ст.), Хрестовоздвиженський монастир у м. Полтаві (XVIII - XIX ст.). Серед пам’яток архітектури українського бароко, яке вважається видатним явищем в історії культури і мистецтва українського народу – Преображенська церква у с. Великі Сорочинці Миргородського району та Троїцька церква у селищі Диканька (1780). Багата Полтавщина і пам’ятками архітектури епохи класицизму.
– Старогубернаторський будинок (1811), (зараз – адміністративний будинок);
– Присутственні місця(1810) – ( у даний час – міськвиконком);
– Дворянський дім (1810) ( зараз – кінотеатр ім. І.П.Котляревського);
– Будинок генерал-губернатора (1810) (сьогодні – адміністративний будинок облпрофради);
– Кадетський корпус((1841);
– Віце-губернаторський будинок (1810) (зараз – житловий будинок).
Серед ампірних домів Круглої площі кращим будинком є колишній будинок генерал-губернатора (або як його називали – Губернаторський дім). Проста і красива будівля з двома симетрично поставленими воротами. Дворянський дім – характерна будівля ампірного стилю, більш елегантніша, з певним отступленням від строгої простоти інших будівель.
Полтава відома й іншими пам’ятниками епохи класицизму, серед яких – будинок пожежної команди (1808) на Першотравневому проспекті, колишня Богадільня (1820), а нині один із корпусів обласної лікарні по вул. Шевченка, школа садівництва (1830), нині міська інфекційна лікарня, Інститут шляхетних панн (1832-1836) – нині Полтавський технічний університет по Першотравневому проспекту та ряд інших.
МГАРСЬКИЙ МОНАСТИР
Дружина мецената Михайла Вишневецького, мати горезвісного Яреми – Раїна Вишневецька незадовго до своєї смерті велить заснувати православний монастир. Заснування Мгарської обителі, згідно Густинського літопису – 1624.
Першою спорудою що постає на монастирському подвір’ї, була дерев’яна Преображенська церква 1654 року. Під час визвольної боротьби українського народу проти польської шляхти війська московського боярина Ромадановського повністю спалюють Лубни та безжалісно грабують Мгар. У 1684 року здійснена закладка фундаменту мурованого Спасо-Преображенського Собору. Остаточних архітектурних рис Спасо-Преображенський Собор набуває у 1754 році. після генеральної перебудови, спричиненою сильною пожежею 1736 року.
СВЯТО-УСПЕНСЬКИЙ СОБОР
Дерев’яна церква в ім’я Успіня Пресвятої Богородиці була відома ще з 80-роках ХVІІ століття. Поруч з дерев’яним у 1748 році здійснена закладка фундаменту мурованого храму. Будівельні роботи велися під керівництвом архітектора Стефана Стабанського на кошти останнього полкового уряду Полтави – полковника Андрія Горленко, обозного Андрія Руновського, полкового судді Григорія Махновського. У 1770 році Собор був освячений. Колишній головний кафедральний Собор міста виконував і своєрідну функцію першої публічної протомузейної установи Полтави. Стіни Храму містили картини із зображенням Перекопських укріплень та перемоги 1771 року над турецькою фортецею Кефе. В ньому можна було бачити Жуковську ікону Богоматері, перетворену шведами, згідно легенди, шахову дошку.
Собор – меморіал мав одну із найбільших бібліотек, до формування якої був причетний дід класика нової української літератури Івана Котляревського диякон церкви Іван. При Соборі була відкрита „нотна школа”, де навчали співам. У цьому Храмі полтавці проводжали в останню путь свого славного земляка Івана Котляревського, в 1920 році – Панаса Мирного, а через рік – Володимира Короленка.
На весні 1934 року за рішенням Полтавського обкому КП(б)У міський кафедральний Свято-Успенський Собор був зруйнований.
Згідно з державною програмою відтворення видатних пам’яток історії і культури полтавський Свято-Успенський Собор у 1999 році занесено до списку унікальних пам’яток національної культури, що підлягають першочерговому відновленню. І сьогодні Собор знов постав перед мешканцями міста у повній красі. Будівельні роботи по спорудженню нового Храму велися під керівництвом головного архітектора Полтавської єпархії, президента обласного Фонду відродження видатних пам’яток історико-культурної спадщини Валерія Трегубова.
ХРЕСТОВОЗДВИЖЕНСЬКИЙ МОНАСТИР
Влітку 1650 року з ініціативи полтавців вихідцями Мгарсько-Лубенського Спасо-Преображенського монастиря на чолі з ігуменом Калістратом в пам’ять про перші перемоги над поляками неподалік Полтави був заснований монастир в честь Воздвиження Чесного і Животворного Хреста Господнього. Кошти на його розбудову надали полтавські міщани та козацька старшина на чолі з Іваном Іскрою, Іваном Крамарем, полковником Мартином Пушкарем.
Справжньою архітектурною перлиною монастирського комплексу є Хрестовоздвиженський Собор, будівельні роботи по спорудженню якого тривали з кінця 80-років ХVІІ століття і були завершені на початку ХVІІІ. Це прекрасний взірець українського бароко, хоча і без пишноти оброблення зовнішніх стін і порталу. Собор неодноразово реконструювали, особливо після руйнувань завданих в роки Великої Вітчизняної війні. На сьогодні Хрестововоздвиженський Собор має шість опорних пілонів, які несуть циліндричну систему з семі бань, розташованих у вигляді Хреста: дві бані поставлені по краях центрального порталу, інші п’ять –вільно прилягають до центральної бані. Хрестовоздвиженський Собор Полтавського монастиря – єдиний на Лівобережній Україні храм, що зберігся до наших днів, який має сім бань циліндричної форми.
Північніше Собору знаходиться найраніше висотна споруда Полтави – монастирська надбрамна дзвіниця 1786 року. Висота дзвіниці майже 47 метрів. Автор проекту – архієпископ Никифор Феотокі полтавською дзвіницею прагнув відтворити „Велику дзвіницю” Київо-Печерської Лаври.
Як і більшість середньовічних монастирів, Полтавський Хрестовоздвиженський мав виконувати не лише культову але фортифікаційну функцію. Саме тому його було зведено на високому пагорбі.
Хоча окремі елементи архітектурного ансамблю Хрестовоздвиженського монастиря задумані і вирішені у різний час, весь його комплекс виглядає досить гармонійно. Серед споруд монастиря виокремлюються Хрестовоздвиженський собор, дзвіниця та Троїцька церква.
Сьомибанний Хрестовоздвиженський собор вважається одним з кращих зразків українського барокко. Зведено його було на початку ХVIII століття. За принципом побудови форма собору дещо витягнута, хрестоподібна. Він не має головного фасаду, всі його боки однакові з точки зору архітектури. Площа споруди 366 квадратних метрів. Внутрішнє оформлення собору здійснювалось у другій половині ХVIII століття. На жаль, чудові іконостаси, виконані відомими майстрами того часу - Василем Реклінським та Сисоєм Шалматовим, були знищені в 1933 році більшовиками.
Троїцька церква не претендує на лаври архітектурно довершеної споруди. Вона досить проста, невисока, має лише одну баню та один ярус, але органічно вписується у весь архітектурний ансамбль і є його невід'ємною частиною.
Спорудою, яка найбільше привертає увагу відвідувачів, є чотириярусна дзвіниця. Її висота - 47 метрів. Зведено її було у 1786 році. Італійський стиль архітектури доповнюється елементами українського барокко. Майже в усіх описах монастиря, як давніх так і більш сучасних, зазначається подібність цієї споруди до Великої Лаврської дзвіниці у Києві. В свій час на дзвіниці Хрестовоздвиженського було розміщено 10 різних за розмірами дзвонів. Справжньою гордістю був дзвін вагою понад 6,5 тонн.
Крім зазначених культових споруд в межах монастиря розташовано крихітну однобанну Семенівську церкву, збудовану в 1887 році, а також групу одноповерхових господарських приміщень і келій.
Розташований на пагорбі, відокремлений від міста широкою і досить глибокою долиною невеликої притоки Ворскли Полтавки (більш відомої під назвою Тарапунька), монастир добре видно здалеку. Обнесений кам'яним муром він дещо нагадує фортецю (залізничний насип, що майже кільцем охоплює підніжжя пагорбу, підсилює це враження).
У 1650 році на високому пагорбі, поряд з Полтавою, коштом козацької старшини (Мартин Пушкар, Іван Іскра, Іван Крамар та ін.) і жителів міста було засновано чоловічий монастир. Заснування присвятили перемозі над польсько-шляхетським військом. Історія не була занадто милосердною до цієї православної святині - був він об'єктом суспільно-політичних суперечок, не раз його спустошували і руйнували. Але були в історії монастиря і щасливі епізоди - його зробили одним із символів перемоги російських військ у Полтавській битві, він був центром культури та просвітництва Лівобережної України, надихав відомих діячів мистецтва у їх творчості.
До кінця ХVІІ століття всі споруди монастиря були дерев'яними. В 1695 році його зруйнували кримські татари, які у союзі з Петром Іваненком (Петрик) йшли походом на Лівобережну Україну. На початку ХVІІІ століття коштом відомого державного українського діяча Василя Кочубея було розпочато будівництво нового, кам'яного собору (залишки дерев'яного розібрали). Але після страти Василя Кочубея за наказом гетьмана Івана Мазепи будівництво монастиря зупинилось.
Згідно історичним джерелам, у монастирі містився штаб шведського короля Карла ХІІ напередодні вирішальної битви з військами Петра І, названої Полтавською. Після перемоги російських військ та завершення бойових дій на цій території Хрестовоздвиженський собор було добудовано сином страченого Василя Кочубея. Зведення собору було завершено близько 1725 року - воно розтяглося майже на тридцять років. В 1750 році було збудовано Троїцьку церкву, а у 1786 - окрасу монастиря - дзвіницю.
Взагалі ХVІІІ століття можна сміливо назвати періодом розквіту монастиря.
Саме в цей час було зведено основні його споруди. З 1775 по 1798 роки тут перебували архієпископи Слов'янський і Херсонський. Тоді ж при монастирі було засновано Слов'янську семінарію, учнями якої були видатний український письменник та поет Іван Котляревський, Василь Гоголь-Яновський (батько Миколи Гоголя), майбутній ректор та професор Петербурзької медико-хірургічної академії Семен Гаєвський, відомий грецький вчений-енциклопедист Афанасіос Псалідас та багато інших. Серед архієпископів в монастирі проживали відомі у світі люди - грек за національністю, друг великого французького просвітителя Вольтера, Євгеній Булгарис, а також земляк Булгариса - Никифор Феотокі, або Миколай. Саме з цими двома постатями, а також з архієпископом Андрієм Серебренниковим та єпископом Банулеско-Бодоні пов'язаний значний престиж Полтавської Слав'янської семінарії.
В монастирі бували Тарас Шевченко, який навіть замальовував монастирські споруди, та відомий російський художник Григорій М'ясоєдов. Останній у 1901 році подарував Полтавському театру картину-завісу розміром 6 на 12 метрів, на якій було зображено дорогу на монастир, біля якої сидить кобзар з обличчям Тараса Шевченка і грає для путника з обличчям Миколи Гоголя.
Під час громадянської війни монастир не раз спустошували. Хоча справжній грабунок почався після введення в дію декрету Раднаркому про відбирання культових коштовностей.
У 1923 році монастир закрили. В його спорудах у 20-30 роки минулого століття розміщували клуб залізничників, історичний архів, Полтавську дитячу трудову колонію НКВС, гуртожиток та студентську їдальню Полтавського педагогічного інституту.
Під час фашистської окупації община монахинь з дозволу відновленого єпархіального управління заснувала у колишньому чоловічому монастирі жіночий. У повоєнні роки в ньому налічувалось до 100 монахинь, на початку 50-х було відновлено деякі споруди, постраждалі в період війни. Але 1960 року монастир знову закрився. Офіційно він став пам'яткою культури та старовини, хоча це не врятувало дзвіницю від підпалу підлітками, а одну з церков - від влаштування у ній автомайстерні...
Зараз Полтавський Хрестовоздвиженський монастир відновлено. Майже всі його споруди реставровано. Тільки не повністю ще поновлена дзвіниця нагадує відвідувачам про складну історію православної святині.
БУДИНОК ЗЕМСТВА (КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ)
Будинок земства будували в 1903-1908 роках. Над проектом та його втіленням в життя працювали архітектор В.Г. Кричевський, художники С.І. Васильківський та М.С.Самокиш. Імена які, правда?
Роботами Сергія Івановича Васильківського щедро були прикрашені підручники з української мови та історії - ми росли на цих видах України, ми писали по ним твори.
Випускник Ніжинської гімназії Микола Семенович Самокиш - теж майтер живопису, але прославився як баталіст. Та сама історія: його козаками щедро засіяні сторінки історичних книжок. Його ім'я носить кримське художнє училище.
Василь Григорович Кричевський - ім'я менш відоме, але така вже доля архітекторів, це ж не поп-зірки.
Будинок зводили з цегли. Він двоповерховий, має підвал та мансарду, високий дах. Центральна частина будівлі фланкована двома башточками. Чотиритомник розумно підказує, що при створенні земської управи її автори використали традиційні мотиви української дерев'яної архітектури: вони вгадуються в ступінчастому завершенні башточок, зрізаник кутах віконниць та дверей, навіть в кронштейнах карнізів. Кольорові майолікові вставки та ряд поліхромічних керамічних гербів міст Полтавської губернії на фасаді були виконані учнями Миргородської керамічної школи. А оформлення інтер'єрів кахлями, живописом, різьбленням по дереву заставляє ходити по приміщенням з відкритим ротом: це ж неймовірно!
Не дарма Микола ІІ так обурився ним під час відвідин міста в 200-ту річницю Полтавської битви (1909). "Стиль дома исполнен как бы для прославления малороссов и их истории, что крайне недопустимо и вредно для государства", - заклеймив він управу.
Що цікаво: будинок управи виріс на місці свого попередника: первісна управа була тут збудована в 1871 році, але її розібрали в 1901 р.
Та споруда теж могла похизуватися: хай не такою вишуканою архітектурою, то Іменем, яке прогриміло на весь світ. В земській губернській управі в Полтаві з 1892 по 1895 роки працював великий майстер російської літератури Іван Бунін. Його призначили хранителем архіву земських видань. Саме з його автобіографічної повісті "Життя Арсеньєва" ми можемо довідатися, якою була управа-попередниця (та її частина, де працював молодий письменник): "довга склепінчаста кімната в напівпідвальному поверсі"
Саме в Полтаві Бунін вперше почув про Максима Горького.
В роки Другої світової війни будинок полтавського земства згорів. В 1964 році відновлення споруди нарешті завершили: над ним працювали архітектори Н.Костирко, В. Крачмер, Н. Квітка, Д. Гольдінов, інженер Г. Борщ та інші спеціалісти.
Зараз в цьому розкішному будинку розмістився Полтавський краєзнавчий музей.
Немає коментарів :
Дописати коментар