Найгучніші закордонні операції КГБ

1) Операція "Вихор"

27 червня 1941 року Угорщина слідом за нацистською Німеччиною оголосила війну СРСР і відправила на Східний фронт 200-тисячну армію. У 1944 р. Червона армія в боях за Угорщину втратила близько 200 тис. чоловік, з угорської сторони втрати були - 350 тис. чол., а в радянський полон потрапили 514 тис. Саме тим, кого СРСР репатріював у 1953-55 рр. і належало відіграти головну роль в Угорському повстанні 1956 р. Згідно з радянсько-угорським договором 1947 року СРСР мав право тримати в Угорщині свої війська. У 1955 р. Угорщина стала членом Організації Варшавського договору, і війська радянської армії лишилися в країні вже в новому статусі. Вони називалися Особливим корпусом.

В жовтні 1956 року в Будапешті почалися багатотисячні маніфестації, які переросли в масові заворушення. Перша 200-тисячна демонстрація, в якій приймали участь представники майже всіх верств населення, мала своїми вимогами національну незалежність, демократизацію, повне виправлення помилок режиму Ракоші, реабілітацію жертв репресій 1949-53 рр., покарання винних за ці репресії. Серед вимог була й така - негайний вивід радянських військ з Угорщини, знесення пам'ятників Сталіну. Після цього з'явились антиурядові лозунги,  а вже до вечора почалося й повстання. Перший секретар ЦК УПТ (Угорської партії трудящих) Ерне Гере (колишній міністр держбезпеки) подзвонив у Москву Микиті Хрущову й попросив ввести до Будапешта радянські війська, розташовані в Угорщині. І в ніч на 24 жовтня вони були введені - 6 тис. радянських солдат і офіцерів, 290 танків, 120 БТРів, 156 одиниць важкого озброєння.

1 листопада угорський уряд на чолі з Імре Надєм заявив про вихід країни з організації Варшавського договору і вимагав повного виведення з Угорщини радянських військ. Міністр внутрішніх справ Янош Кадар був терміново викликаний до Москви, де йому запропонували очолити країну після придушення "контрреволюції". Кадар погодився.

Імре Надь

Пізно ввечері 3 листопада 1956 року під час переговорів з радянською стороною офіцери КГБ СРСР заарештували нового міністра оборони Угорщини Пала Малатера. О шостій годині ранку 4 листопада радянське командування відправило в ефір кодовий сигнал "Грім". Це означало початок операції "Вихор" по придушення угорської революції. Завдання придушення повстання ставилася Особливому корпусу. Загалом в операції приймало участь більше 15 танкових, механізованих, стрілкових і авіадивізій, 7-ма та 31-ша повітряно-десантні дивізії, залізнична бригада (близько 60 тис. чол.). Для бою в місті і захоплення об'єктів були створені спецзагони, їх підтримували 150 десантників і БМД та по 10-12 танків. В кожному загоні були співробітники КГБ СРСР: генерал-майор Павло Зирянов, генерал-майор Кузьма Гребенник, який потім буде призначений військовим комендантом Будапешта, нелегал Олександр Коротков. Задача, яка була поставлена спецзагонам - захоплення і арешт членів уряду Імре Надя.

За один день збройний опір угорців було придушено не лише в Будапешті, але й по всій країні, були захоплені всі основні об'єкти в угорській столиці, члени уряду Імре Надя отримали притулок в югославській амбасаді. 22 листопада о 18.30 біля югославської амбасади в Будапешті вишикувалися легкові автомобілі і автобус, в якому знаходилися дипломати й члени угорського уряду, в тому числі й Імре Надь. Але рушити колона нікуди не змогла, автобус було взято "в коробочку" радянські БТРи. Голова КГБ Іван Сєров доповів у ЦК партії, що Імре Надь і члени угорського уряду заарештовані й доставлені в Румунію, де знаходяться під надійною охороною. Так Угорська революція 1956 року продемонструвала всьому світу, що СРСР завжди готовий силою підтримувати непорушність Варшавського договору й свій контроль над Східною Європою.

2) Ліквідація Степана Бандери

У четвер 15 жовтня 1959 року дружина Провідника Степана Бандери зателефонувала в Організацію Визвольного Руху в Мюнхені, що з її чоловіком сталося нещастя - він лежав, скривавлений, на сходах будинку, в якому жив. Одержавши цю звістку на місце трагедії виїхали троє людей - Степан Ленкавський, Ярослав Бенцаль та Іванг Кашуба, і через деякий час вони були в будинку Бандери на Крайтмаєрштрассе, 7. Але Провідника вони вже не застали, бо на той момент від вже знаходився в лікарні, де лікарям лишалося лише констатувати його смерть.

Ліквідувати Степана Бандеру було не так просто. Небезпека атентату висіла над ним постійно, тому він завжди ходив з охоронцями. Крім того, його опікали західні спецслужби. І завдяки їх втручанню декілька спроб замахів були зірвані.

Богдан Сташинський, вбивця Степана Бандери, працював на КГБ з 1951 року, у 1953 році він навчався на курсах підвищення кваліфікації, де його спеціально готували для виконання доручень КГБ у Західній Німеччині (ФРН), він посилено вивчає німецьку мову, вдосконалює навички шпигунської діяльності. Сташинський кілька разів приїжджав у Мюнхен під іменем Ганса-Йоахіма Будайта, де мав завдання стежити і вивчати життєві звички своїх майбутніх жертв.

В його пошуках йому допоміг звичайнісінький телефонний довідник. Псевдонім Бандери був Поппель, саме його й знайшов Сташинський у телефонному довіднику. Там же й містилася адреса майбутньої жертви. Наступний час Сташинський витратив на безпосередню підготовку до операції - підбір відмичок, пошуки шляхів втечі, тощо. Коли Сташинський іншим разом приїхав у Мюнхен, то вже мав із собою знаряддя вбивства (мініатюрний двоствольний пістолет-шприц, що заряджався ампулами з ціанистим калієм), інгалятор і захисні пігулки. До речі, подібне знаряддя Сташинський раніше вже випробував на видатному діячеві ОУН, журналістові Льві Ребеті. Ребета було вбито 12 жовтня 1957 року на сходовій клітці його місця роботи - редакції "Українського Самостійника". Причиною смерті було визнано гостру серцеву недостатність, оскільки слідів втручання на його тілі не було.

Богдан Сташинський

Агент КГБ підготував свій наступний злочин і почав чекати на жертву. 15 жовтня 1959 року, приблизно о 13-й годині він побачив, як "Опель" Бандери заїжджає в гараж. Сташинський скористався відмичкою й першим заскочив у під'їзд будинку, але там вже знаходилися якісь люди - якісь жінки спілкувалися на верхньому сходовому майданчику. Спочатку Сташинський хотів залишитися на сходах, чекаючи на Бандеру, але довго лишатися там він не міг, його могли виявити. Тоді він вирішив спускатися сходами вниз. Бандеру він зустрів вже біля його квартири

Пістолет-шприц, з якого було вбито
Степана Бандеру

на третьому поверсі. Провідник упізнав Сташинського - до того він вже бачиа його в церкві, і на питання: "Що ви тут робите?", Сташинський простягнув в бік обличчя Бандери згорнуту газету. Пролунав постріл. 13 серпня 1961 року Сташинський разом із дружиною втік до Західного Берліну. Його куратор підполковник Александров був негайно відкликаний до Москви й заарештований. Від ув'язнення його врятувала лише випадковість. Він відбувся лише звільненням з "органів" без права на пенсію. Постраждали також й інші співробітники КГБ, що мали відношення до втечі Сташинського - було звільнені чи розжалувано 17 чоловік.

3) Операція "Тукан"

Крім вбивств і придушень повстань КГБ багато сил і засобів витрачав на підтримку лояльних СРСР режимів за кордоном і боротьбу з нелояльними.

У 1976 році КГБ спільно з кубинською спецслужбою ДІ (DI, Dirección de Inteligencia) була організована операція "Тукан". Вона полягала у дезінформації і викривленні суспільної думки по відношенню до чилійського уряду і особисто Аугусто Піночета, який неодноразово заявляв, що його персональним ворогом і ворогом Чилі була і є комуністична партія. За словами колишнього офіцера КГБ Василя Мітрохіна, ідея цієї операції належала особисто Юрію Андропову.

Аугусто Піночет

Операція переслідувала подвійну мету: дати негативний образ Піночета в ЗМІ і простимулювати правозахисні організації для початку активних дій по зовнішньому тиску на чилійського лідера (тиск на ООН). Було оголошено інформаційну війну. В третій за популярністю американській газеті New York Times вийшло цілих 66 статей, присвячених правам  людини в Чилі, 4 статті, присвячені режиму Червоних кхмерів у Камбоджі і 3 статті про порушення прав людини на Кубі. Під час операції "Тукан" КГБ також сфабрикував листа, в якому американська розвідка звинувачувалась у політичних переслідуваннях чилійської спецслужби ДІНА (Direcciуn Nacional de Inteligencia - DINA - Управління національної розвідки). Після цього багато журналістів, включаючи Джека Андерсона з New York Times, навіть використали цього сфабрикованого листа як доказ причетності ЦРУ до брудних моментів операції "Кондор", що була спрямована на ліквідацію політичної опозиції в країнах Південної Америки.    

4) Вербування Джона Вокера

Палітра закордонної діяльності КГБ була надзвичайно строкатою. Ніхто не заперечує, що КГБ був майстром політичного шантажу й брудних підтасовок, але він також вмів гарно вербувати іноземних працівників, особливо представників спецслужб. Однією з найвдаліших виявилося вербування у 1967 році американського шифрувальника Джона Вокера. В той же час в руках у радянської розвідки опинилися схеми американських шифрувальних машин KW-7 і KW- 37, які використовувалась всіма спецслужбами США для шифрування інформації.

За словами журналіста Піта Ерлі, який написав про Вокера книгу, після вербування Вокера виникла ситуація, "нібито ВМС США відкрили філію свого центру комунікацій  прямо посеред Червоної площі", Всі 17 років, поки Джона Вокера не було розсекречено збройні сили США й розвідслужби опинялись в патовій ситуації. Де б не проходили секретні навчання, які, до речі, організовувались за всіма правилами конспірації, завжди поряд опинялися співробітники КГБ. Вокер передавав таблиці ключів до шифрувальних кодів щоденно, але втягнув у свою агентурну мережу ще й родину, що його й згубило. На лаві підсудних Вокер опинився якраз завдяки показання колишньої дружини Барбари. Його засудили до довічного ув'язнення.  

5) Звільнення заручників "Хезболли"

30 вересня 1985 року в Бейруті були захоплені четверо співробітників радянської амбасади (двоє з них - кадрові співробітники КГБ Валерій Миріков і Олег Спірін). Машину, в якій знаходилися Олег Спірін і Валерій Миріков, що працювали під дипломатичним прикриттям, блокували практично поряд із посольством. Іншу машину, в якій знаходилися співробітник консульського відділу Аркадій Катков і лікар амбасади Микола Свирський, блокували неподалік від шпиталю "Трад". Співробітник консульського відділу Аркадій Катков намагався чинити опір, але один з нападників зупинив його автоматною чергою, Каткова було поранено. Відповідальність за терористичний акт взяла на себе ліванське угрупування "Сили Халеда Бін аль-Уаліда", але бейрутська резидентура КГБ вирахувала, що справжніми організаторами захвату були шиїтські фундаменталісти "Хезболли" і палестинські активісти ФАТХа (Руху за національне визволення Палестини). Причому, що захоплення радянських дипломатів було узгоджено з представниками іранського духовенства й отримало "добро" релігійного лідера "Хезболли" шейха Фадлалли. Терористи переслідували політичні цілі. Погрожуючи розправою над заручниками, терористи намагалися через Москву примусити Сирію відмовитися від операції по зачистці підконтрольних "Хезболлі" і ФАТХу територій в північноліванському місті Тріполі і Бейруті. Воювати з регулярною сирійською армією "Хезболлі" було несила, і щоб врятувати ситуацію, терористи вирішили піти шляхом викрадення заручників із радянської амбасади. Терористи розраховували, що Сирія, яка залежала від військової й фінансової підтримки СРСР, поступиться тиску й дозволить бойовикам безперешкодно  залишити обложені міста.

Радянські дипломати, визволені з полону

Через тиждень після захвату, виїхавши на позначене черговим телефонним дзвінком від якогось "доброзичливця" місце, співробітники амбасади виявили зрешечене кулями тіло Аркадія Каткова. Його, пораненого, холоднокровно розстріляли й викинули неподалік розгромленого бейрутського стадіону. Стало зрозуміло, що вирішити проблему заручників одними лише мирними перемовинами не вдасться. До речі, вимоги, які ставилися терористами з приводу залишення території сирійською армією, були виконані. Москва надавила-таки на Дамаск, і  Хафез Асад припинив військову операцію на півночі Лівану.

За даними близькосхідної резидентури КГБ, операцією по захвату чотирьох радянських дипломатів керував глава Оперативного відділу "Хезболли" (МДІ) Імад Мугніє, член ФАТХ Я.Арафта. Бейрутською резидентурою КГБ були завербовані кілька представників близького оточення Мугнії, а також люди з Оперативного відділу "Хезболли" і політичного керівництва організації. На випадок ліквідації всіх заручників КГБ планував операцію по усуненню Мугнії з метою зберегти авторитет СРСР в очах всіх суспільно-політичних сил Лівану, які уважно спостерігали за інцидентом, а також з метою запобігти захват радянських громадян в майбутньому. 

Юрій Перфільєв

Радянські спецслужби безпосередньо діяти на території Лівану не стали (присутність спецслужб СРСР на території Лівану, де немає усталено зафіксованого контингенту військ СРСР, м'яко кажучи, не віталася), але діяли через Службу безпеки місцевої друзької ПСП (Прогресивно-соціалістичної партії). Були захоплені двоє родичів найближчих помічників  Мугнії, через деякий час одного з них знайшли з перерізаним горлом біля входу у власний будинок. На вбитому знаходилася записка, в якій було сказано, що така ж доля спіткає іншого родича, якщорадянські заручники не будуть негайно звільнені. Водночас бойовики ПСП ліквідували рідного брата заступника І.Мугнії Х.Саламе. Координатором операції був резидент радянської розвідки в Лівані Юрій Перфільєв. Йому прийшлося йти на безпосередні переговори щодо заручників до самого шейха Фадлалли, якому розвідник досить прозоро натякнув на цілком ймовірну можливість технічної помилки при запуску ракети, яка може впасти біля Тегерану чи Кум (резиденції аятолли Хомейні), або біля мечеті, де в цей час моляться люди. І ракета по чиємусь недогляду може виявитися з бойовим зарядом.  

Так в результаті масованого психологічного тиску на керівництво МДІ через місяць після захвату радянські дипломати опинилась на волі.