Другий рік триває російсько-українська війна (на мою думку, треба називати речі й історичні явища своїми іменами), яка політкоректно називається АТО. Майже вся українська свідома людність не залишилася осторонь цієї сумної для нашої країни події. Хто пішов в лави ЗСУ добровольцем, хто зайнявся волонтерською діяльністю, хто допомагає, чим може на місцях. І допомога ця є надзвичайно дієвою, попри те, що населення нашої країни майже поголовно зубожіє. Такими ось справами й підтверджується патріотизм нашої нації. Щирими молитвами стареньких, останніми грошима, які віддає бабуся, що все життя зберігала собі на останню путь, або скарбами, які дитина збирала на день народження. Ярмарками-продажами дитячих поробок, або солодощів, що пекла дитина разом із мамою, і виручені кошти віддавала нашим солдатам. Благодійними концертами аматорських дитячих колективів. Маскувальними сітками, які плетуть діти разом із вчителями. Наївними, але щирими дитячими малюнками, листами, оберегами, виготовленими власноруч. Чергами в пунктах прийому донорської крові. І таких прикладів - безліч. Саме так виховується патріотизм нації.
Сьогодні приємно подивитися на наших дітей - незаангажованих, незакомплексованих, вільних духом. Дітей нової генерації вільної України. У них - нові ігри, нові святині, нові герої, нові цінності. Це - майбутнє нашої нації: майбутні реформатори й міністри, президенти й амбасадори, письменники й поети, художники і скульптори. Їм виводити країну з кризи і вести її в європейське майбутнє. Тому за їхні душі ведеться війна - духовна, незрима, не менш запекла, ніж війна на сході нашої країни. Бойові дії ведуться з екранів телевізорів, де демонструються пригоди "героїчних" російських мєнтів, або кримінальних злочинців, не менш "героїчних", прославляються подвиги радянських розвідників, або партизанів, часто висмоктані з пальця. Мережа Інтернет попри корисну інформацію виливає на дитячі душі лавину інформаційного бруду (одне радує, що для пошуку інформації в Інтернеті треба прикласти зусилля, коли для перегляду телепередач не потрібно ніяких зусиль). Про газети нічого говорити не будемо, тому що кількість читаючих друковані видіння зараз героїчно наближається до нуля. Україномовна музика у співвідношенні до російськомовної - 25% до 75%, ще варто врахувати англо- та іншомовну музику, яку все одно майже ніхто не розуміє. В маршрутках, комунальному транспорті звучить "нємєркнущий" шансон і "русскоє радіо". Може хтось схоче зауважити, що це не війна? Війна! Жорстока, запекла, але невидима. Від того, хто переможе в ній, залежить буття чи небуття України.
Тому, виходячи з вищесказаного, як не банально це звучить, одна з головних ролей в битві за дитячі душі відводиться вчителю. І це ще не факт, що він її виграє. Але мусить. Він - на передньому краї цього невидимого фронту. І поразки допустити він не може. Якщо в тих міфах, якими нас "годували" в школі звучали слова "Відступати нікуди, за нами - Москва", то зараз можна озвучити це так: "Відступати нікуди, за нами - майбутнє України".
Багато статей, книг написано з питання виховання патріотизму у підростаючого покоління, не буду зараз переказувати, немає потреби, Інтернет і бібліотеки доступні зараз всім.
Просто поділюся невеличким елементом власного досвіду у цій справі - 13 жовтня - до Дня захисника України, він же - День українського козацтва, він же - день утворення УПА, він же - свято Покрови ми провели цікавезний брейн-ринг, вже другий (перший був минулого року), присвячений українському козацтву. Змагання ми проводили серед старших класів, питання стосувалися лише історії козацтва, наступного року плануємо провести аналогічні змагання з історії січового стрілецтва й УПА. Цікаво було спостерігати захоплення і серйозне відношення дітей до цього заходу. Боротьба сього року була такою запеклою, що переможця змагань було досить важко визначити. Але що особливо сподобалось, що маленькі школярі початкових класів, які були присутні на святі в якості глядачів, так активно вболівали, так щиро намагалися підказувати старшокласникам, що організатори свята щиро пожалкували, що не організували гру і для них. Але ми пообіцяли, що наступного року таку битву інтелектів обов'язково зробимо й для наших маленьких знавців. Радість перемоги, сльози розпачу (було навіть таке) - це означало, що свято вдалося. І ніхто з наших учнів зараз не спитає: "А за які це заслуги Степану Бандері чи Роману Шухевичу давали відзнаки Героїв України?" І вишиванки мої учні вдягають не того, що хтось примусив, чи просто, що модно, а за покликом серця. І Гімн держави мої учні співають, тримаючи руку біля серця. І відповідають завжди на "Слава Україні!" - "Героям слава!", і роблять це так щиро, що аж мороз по шкірі йде. І я пишаюся ними - своїми маленькими й свідомими громадянами нашої держави - України!
Немає коментарів :
Дописати коментар