Українські землі напередодні і в перші роки Другої світової війни (лекція 1)

Лекції прочитані доктором історичних наук, професором КНУ ім.Тараса Шевченка Іваном Патриляком

Лекція 1

Друга  світова війна справила колосальний вплив на історію народів, які населяли Україну. На історію територій, земель, які сьогодні входять до складу української держави. Друга світова війна змінила кордони України, перетворила її з мультинаціональної, багатонаціональної держави фактично в моноетнічну з невеликою українською більшістю і трохи меншою російською меншістю. З України в часи Другої світової практично зникли такі етнічні групи, які мали величезний вплив на нашу історію протягом століть, як поляки, німці, євреї. Україна також понесла колосальні людські й економічні втрати. Але з іншого боку вона отримала певні геополітичні, геостратегічні здобутки, які належним чином можна оцінити лише з позиції сучасності. 

На 1939 рік ситуація з українськими землями була набагато складнішою, ніж у 1914 році, на

час початку 1-ї світової війни. Якщо до 1-ї світової війни українські землі належали лише двом імперіям - Російській і Австро-Угорській, то до початку 2-ї світової війни українські землі були розділені між чотирма державами. Основний масив земель, заселених українським етносом, належав до Радянського Союзу у вигляді Радянської України. Другий за величиною масив належав до Речі Посполитої, це 5,5 мл. осіб. Українські землі мала в своєму складі Румунія (територія сучасних Чернівецької й півдня Одеської области), на них проживало близько 600 тис. осіб. І, урешті-решт, Чехословаччина мала Закарпаття. Кожна з цих держав по-своєму дивилася на вирішення українського питання. 

Після поразки визвольних змагань 1917-21 рр. українське питання в міжнародному контексті довго не виносилося на порядок денний. Сплеск інтересу до української проблеми виник наприкінці 20-х - початку 30-х рр., коли йшлося про ймовірну війну Польщі, підтриманої західними союзникам, з СРСР. Але цей період закінчився безконфліктно, тож українське питання на деякий час відійшло в небуття. 

Другий спалах цікавости до українського питання виникає з 1933 р., коли в Німеччині до влади прийшов лідер нацистів Адольф Гітлер. Гітлер неодноразово заявляв про свої бажання переглянути Версальські статті, оскільки Версальсько-Вашингтонська система кордонів, яка усталилася після Першої світової війни, не влаштовувала Німеччину. Німеччина вважала її несправедливою щодо себе. Звісно, що в умовах загального перегляду кордонів не могло не постати питання найбільшого в Європі недержавного етносу - українців. Нацистський лідер намагався використати українське питання в своїх інтересах. Тим більше, що українські землі входили до складу двох держав, до яких Німеччина мала безпосередні територіальні претензії: Чехословаччини й Польщі. Українська проблема була картою, розігравши яку можна було в шатах миротворців руйнувати ці держави. 

Проте в 1933 р. нацифікована Німеччина була слабкою в політичному та економічному

відношеннях. Гітлер розумів, що його військовий потенціал, який був суттєво обмежений Версальськими угодами, є недостатнім для війни  з Чехословаччиною й Польщею, за спинами яких стояли Велика Британія і Франція. Тому в перші роки свого перебування при владі нацистський лідер намагався з допомогою української проблеми в тому числі домовитися зі своїм найбільшим противником в Європі - Польщею про те, аби здійснити такий собі спільноєвропейський хрестовий похід проти більшовизму, віддати Польщі територію Правобережної України, натомість повернути собі землі Західної й Північної Польщі, які належали Німеччині до 1-ї світової війни й були заселені переважно німецькомовним населенням. Але поляки ухилялися від позитивної відповіді на німецькі пропозиції, посилаючись на те, що вони повинні консультуватися зі своїми союзниками на Заході, а Франція й Британія не горіли бажанням розпочинати нову війну в Європі після колосальних втрат (демографічних і економічних), які ці країни зазнали в роки 1-ї світової війни. Відповідно, питання України, яке активно педалювалося в 1933 - поч. 1934 рр., знову було відкладено в довгу шухляду через те, що 26.01.1934 р. Німеччина підписала Пакт про ненапад і Договір про дружбу і сусідство з Польщею. Відповідно було зрозуміло, що руйнування Версальських кордонів було в Німеччині не на часі. 

Таким чином, українська проблема в 1934 р. знову відійшла на другий план в міжнародній

європейській політиці. Проте, очевидно, ненадовго. За активним канцлером Німеччини уважно спостерігав кремлівський диктатор Сталін. Він вбачав у нацистській партії Німеччини ту силу, яка б могла справді зруйнувати існуючий в Європі порядок. Як і нацистська Німеччина, так і сталінський СРСР вважав, що потерпів від Версальських договорів, втративши території, які колись, до 1-ї світової війни належали Російській імперії: Фінляндію, Прибалтику, Центральну Польщу, Західну Білорусію, Західну Україну, Бессарабію. Ця імперіалістична позиція  й спонукала Сталіна уважно слідкувати за кроками Гітлера, які були спрямовані на розвал Версальської системи в Європі. Інша позиція Сталіна виходила з доктрини марксизму. Від самого зародження марксизму його засновники відверто

стверджували, що перемога комуністичної революції в Європі можлива лише за умов світової війни. Згодом, в 1916 році, лідер більшовиків Ленін, який тоді перебував в еміграції, теж підкреслив, що якщо перша світова війна не призведе до комунізації Європи, то для цього буде потрібно розв'язати другу світову війну, яка таки призведе до падіння буржуазних режимів в Європі і відповідно до встановлення більшовицьких чи комуністичних режимів в європейських країнах. Сталін, як послідовний марксист, розумів необхідність підштовхування Європи до збройного конфлікту, і якраз Гітлер був тією людиною, на яку кремлівський лідер покладав великі сподівання, називаючи його в кулуарних розмовах "криголамом світової революції". 

Коли ж дійшло до зближення цих двох країн, і як воно відбулося? Це зближення відбулося

знову ж таки значною мірою за рахунок вирішення українського питання. У 1938 р. уже успішно перед тим поглинувши демілітаризовану Рейнську область і успішно здійснивши аншлюс Австрії, нацистський лідер Німеччини замахнувся на чергову жертву - Чехословаччину. Західна частина Чехословаччини - Судети - була заселена німецькомовним населенням - богемськими німцями (3,5 млн. мешканців), які компактно проживали на кордонах з Німеччиною й Австрією, яка на той момент була вже інкорпорована до складу Третього Райху - нацистської імперії. В Судетській області нацисти створили судето-німецьку партію, яку очолив Конрад Генляйн. Вона постійно за вказівками з Берліна висловлювала претензії до празького уряду, звинувачуючи його в чехізації німців, в недостатньому забезпеченні прав  німецькомовного населення. Але як тільки чеський уряд ішов на задоволення політичних і культурних вимог судето-німецької партії, з Берліна надходила нова депеша, яка вимагала висувати все вищі й вищі вимоги. Врешті-решт, ситуація настільки загострилася, що влітку 1938 р. Європа постала перед проблемою війни між Чехословаччиною й німецьким Райхом. 

Треба сказати, що Чехословаччина на той момент була досить потужною мілітарною силою в Європі. Вона мобілізувала мільйонну армію, була розвиненою індустріальною державою, входила до 10-ти найбільш розвинених індустріальних держав світу з досить високим рівнем життя населення, з потужним ВПК. Знаменита Česká Zbrojovka робила прекрасну стрілецьку зброю, чеські заводи Škoda випускали бронетехніку, тобто, Чехія була цілком боєздатною державою з потужною армією. Зрозуміло, що для Німеччини вторгнення в Чехословаччину не було б легкою прогулянкою, не було б чергової квіткової війни.  Але на щастя Гітлера в ситуацію втрутилися західні альянти-союзники Чехословаччини, які мали гарантувати її кордони на Заході відповідно до

Версальських договорів. Боячись війни між Чехією й Німеччиною, у серпні 1938 р. європейські лідери, прем'єр-міністр Британії Невіл Чемберлен, прем'єр-міністр Франції Едуар Даладьє, диктатор (дуче) Італії Беніто Муссоліні зібралися з Гітлером на конференцію в Мюнхені, де фактично під диктовку Гітлера й Муссоліні було прийнято рішення про перегляд кордонів Чехословаччини.

Але до тодішньої Чехословаччини належала територія сучасного українського Закарпаття з більш як 0,5 мільйонним українським населенням. Згідно з Конституцією Чехословаччини 1919 р., ця територія, яка офіційно носила назву Підкарпатська Русь, повинна була мати свою автономію на рівні, відповідно, з Чехією і Словаччиною в цій федерації. Проте, автономія так і не була надана українським землям.  Коли в Мюнхені було підписано угоду, за якою Чехословаччина мала передати Судетську область Німеччині в чотири етапи, там було також порушене питання про виконання Чехословаччиною своєї Конституції, а отже Чехословаччина повинна надати підкарпатським русинам автономію.  Німеччина, скориставшись рішеннями Мюнхенської конференції, забрала в Чехословаччини її західні околиці разом із найбільш потужними військовими укріпленнями, фактично зламавши тим самим обороноздатність країни.  В жовтні 1938 р. Підкарпатська Русь, або Карпатська Україна, отримала автономію. 

Повністю слайди до лекції можна дивитися тут.