ХХ століття в історії українського народу

 Проблема українського внеску в поступальний розвиток людства давно цікавить учених і публіцистів. Тож варто схарактеризувати український внесок в історію ХХ ст.

Кордони України після Першої світової війни

У першій половині ХХ ст. найважливіші події на світовій арені визначалися, як і раніше, в Європі, а важливим подразником політичної ситуації на континенті залишалася конфігурація кордонів.

Українські землі. Адміністративний поділ в середині XIX ст.

Найслабшою ланкою в таборах, які протистояли один одному  в Першій світовій війні, виявилися багатонаціональні держави: в Антанті - Росія, у Четверному союзі - Австро-Угорщина й Османська імперія. Першою не витримала випробування світовою війною Російська імперія. Після краху самодержавства країна стала розпадатися. Утворенням Центральної Ради українці почали боротьбу за державні права. У травні 1917 року цей орган революційної влади поставив перед петроградським урядом питання про автономію України в межах "губерній Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської та Таврійської".

Петроградський уряд змушений був визнати Центральну Раду органом крайового управління, але у визначенні кордонів узяв до уваги не етнографічний, а історичний принцип. Територією, на яку поширювалася автономія, він визначив землі, за якими українська козацька держава перейшла під протекторат царя Олексія Михайловича в 1954 р. За адміністративно-територіальним поділом початку ХХ ст. це були Волинська, Подільська, Київська, Полтавська і Чернігівська губернії (остання - без чотирьох північних повітів). Таку саму позицію обстоював спочатку більшовицький Раднарком. Незабаром, однак, він погодився на визначені Центральною Радою кордони з тактичних міркувань: постало питання про створення маріонеткової радянської України, а мережа збільшовизованих рад була істотною лише в південних та східних губерніях з переважанням російського населення.

Мапа УНР 1917 року. Зелений колір - Українська автономія, визнана Тимчасовим урядом. Строкатий колір - претензії Центральної Ради. Жовтий пунктир - межі проживання українців. Фото Вікіпедії

У переговорах делегації Української Народної Республіки в Брест-Литовську про укладення сепаратного миру цісарський уряд заблокував спробу внести до порядку денного питання про приєднання до України Східної Галичини та Північної Буковини. Проте українська делегація змогла наполягти на визначенні кордону за етнографічним принципом у межах колишньої Російської імперії й домоглася в лютому 1918 р. включення до складу УНР Холмщини та Підляшшя.

Коли до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський, між його урядом і делегацією Кубанської Народної Ради було укладено угоду про возз'єднання України й Кубані, але втілити її в життя не судилося. Після тривалих переговорів з крайовим урядом Криму досягнуто угоду про приєднання півострова до України. Однак падіння гетьманського уряду унеможливило її реалізацію.

Українська Держава за гетьмана П. Скоропадського. Фото Вікіпедії

У жовтні 1918 р. Австро-Угорщина розпалася. Українська національна рада оголосила про утворення Західноукраїнської Народної Республіки у складі регіонів, заселених здебільшого українським населенням: Східної Галичини, Північної Буковини та Угорської Русі (Закарпатської України). Однак возз'єднання українських земель відкладалося до реставрації знищеної гетьманом УНР. Коли Павло Скоропадський утратив владу й УНР було відновлено, питання про об'єднання зусиль обох народних республік у боротьбі за державну незалежність знову актуалізувалося. 22 січня 1919 року у Києві проголошено Акт Злуки.

Однак українські визвольні змагання в кінцевому підсумку зазнали поразки. Після українсько-польської війни 1918 - 1919 рр. Східну Галичину окупували польські війська. За умовами Ризького мирного договору між РСФРР і УСРР та Польщею в березні 1921 р. українські етнічні землі площею 122 тис. кв. км. (Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина, Холмщина) увійшли до складу Польщі. У березні 1923 року Рада послів Антанти визнала Східний кордон Польщі, встановлений Ризьким договором, і позбавила Східну Галичину статусу міжнародної території. 

Близько 15 тис. кв. км українських етнічних земель (Закарпатська Україна під назвою Підкарпатська Русь і Пряшівщина) увійшли до складу Чехословаччини. Площа захоплених Румунією в 1918 р. території (Північна Буковина, Хотинщина, Південна Бессарабія) складала 17,6 тис. кв. км.

Адміністративно-територіальний устрій України в 20-ті роки ХХ ст.

Переважна частина України потрапила під контроль російського Раднаркому. Більшовики зберегли національну державність в радянській формі й погодилися вважати утворені ними національні республіки незалежними державами. Такий ліберальний (порівняно з білогвардійським гаслом єдиної і неподільної Росії) підхід до національного питання став можливим для них завдяки подвійній природі радянської влади. Це була управлінська за своєю природою влада залежних від виборців радянських органів, неподільно поєднана з диктатурою компартійних комітетів у кожній ієрархічній ланці владної вертикалі. Через це побудована держава виявилася таким самим централізованим утворенням, як дореволюційна імперія, хоч вона мала вигляд країни без назви і складалася з конгломерату нібито незалежних радянських республік.  У 1922 р. більшовики надали конгломерату конституційний вигляд федеративного союзу рівноправних радянських республік, кожна з яких мала істотні державні права, аж до права виходу з федерації.

З одного боку, така побудова держави допомогла ленінській партії уникнути прямого протистояння з національно-визвольним рухом пригноблених народів. З іншого боку, в керівників державної партії росла підозра до суспільно-політичного життя в національних республіках, тому що у випадку політичної кризи в центрі останні здобували можливість реалізувати свої державні права. Особливо турбувала кремлівських можновладців Україна - найбільша за людськими й матеріальними ресурсами союзна республіка. Це пояснює негативну реакцію, з якою Кремль реагував на неодноразові спроби українських керівників приєднати прилеглі до республіки території, заселені здебільшого українським населенням. Перепис 1926 року засвідчив, що на прилеглих територіях Воронезької та Курської губерній, в також У Таганрозькому та Кубанському округах і Краснодарському районі Північно-Кавказького краю проживало 2, 7 млн. українців. До 1939 року територія УСРР (з 1936 р. - УРСР) у кордонах СРСР не зростала, а скорочувалася.

У Кремлі з тривогою сприймали найменші прояви "самостійності". Це слово без перекладу увійшло в російську мову для означення будь-яких неузгоджених з центральним керівництвом кроків республіканського начальства. Тривога не була безпідставною, адже радянська державність була насаджена в Україні лише з третьої спроби, і не тільки силою, а й ціною принципових поступок національно-визвольному руху. Центральне керівництво побоювалось, що розташована на кордоні з Європою найбільша національна республіка спробує перетворити свої декларативні державні права на реальні.

Джерело: Станіслав Кульчицький. ХХ століття в історії українського народу. З циклу "Український внесок в історію ХХ ст." /Журнал "Історія і суспільствознавство в школах України: теорія та методика навчання. - с. 43-44