Митрополит УГКЦ Андрей Шептицький

Сьогодні виповнюється 150 років із дня народження митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького.

Постать митрополита Андрея Шептицького в історії українського народу і його культури займає особливе місце. Сорок чотири роки він мудро вів корабель Української греко-католицької церкви крізь шторми і бурі суспільних катаклізмів. Як глава УГКЦ, Шептицький показав себе непересічним політичним діячем, меценатом української культури, а своєю високоморальністю й шляхетністю заслужив слави воістину святої людини. Про себе і свою місію на землі казав: «Я так дуже хотів би обтерти сльози з очей тих, то плачуть, потішити кожного, хто сумує, — покріпити кожного, хто слабий та немічний, оздоровити кожно­го, хто хворий, просвітити кожного, хто темний! Я хотів би стати всім для усіх, щоби всіх спасти. Нехай нині умру, нехай у вічності не зазнаю щастя, нехай відлученим буду від Христа, коли б ли­шень Ви, Браття мої по крові, були спасенні!» 

Роман-Марія-Олександр Шептицький народився 29 липня 1865 р. в селі Прилбичі Яворівського повіту на Львівщині. По­ходив із заможної українсько-польської родини. Предками бать­ка — графа Івана Шептицького (1836—1912) — була відома ще з часів князя Лева галицька боярська родина, якій князь у 1284 р. подарував земельні володіння. Осіли бояри Шептицькі в Перемишльській землі за польських часів Руського воєводства. Перемишльська єпархія була однією з найстаріших в Україні, межувала з польськими етнічними землями. Разом із холмською єпархією вона вже від другої половини XVI ст. відчула на собі польську експансію. Частину українського православного боярства було фізично винищено, решту навернено до римо-католицької віри. Тільки нечисленні родини, а серед них Дрогойські і Шептицькі, близько 300 років опиралися релігійній і національній нівеляції. Однак у другій половині XVIII ст. ці. родини повністю асимілюва­лися з польською аристократією, одержавши графські титули. 

З роду Шептицьких вийшло чимало відомих діячів католи­цької та греко-католицької церков. У XVIII ст. дістали титул митрополитів Київських і всія Русі Атаназій-Антоній (1715— 1748) і Лев (1748-1779). 

Про своїх предків-українців Роман дізнався від батька. Граф Іван, хоча і вихований був у польському дусі, однак пам'ятав про своє українське коріння і зібрав поважний родинний архів. У Прилбичах на стінах будинку висіли портрети Варлаама-Василя, Атаназія-Антонія, Лева. Ця родинна пам'ять завжди жила в серці Романа. І він її ствердив раз і назавжди, вже будучи Станіславським єпископом у посланні до духовен­ства «Наша програма» (1899 p.): «... я українець з діда-прадіда. А церкву нашу та й святий наш обряд полюбив я усім серцем, присвятивши для Божої справи ціле життя. Отже, знаю, що під цим оглядом не міг би бути чужий для людей, що віддані серцем і душею тій самій справі». 

Мати Романа — графиня Софія Шептицька (1837—1904) — дочка відомого польського поета і драматурга Олександра Фредри. Це була високоосвічена жінка, яка вільно розмовляла ні­мецькою, французькою та англійською мовами, гарно малювала. Заміж за графа Івана вийшла 1 жовтня 1861 р. і тоді ж переїхала зі Львова до Прилбич. Відзначалася благородством, ніжністю і великим практичним талантом у веденні домашнього господар­ства, у вихованні дітей. У сім'ї Івана та Софії Шептицьких було семеро синів. Степан і Юрій померли в дитячому віці. Казимир, як і його старший брат Роман, обрав духовну кар'єру і був ігуме­ном монастиря студитів, загинув у 50-х роках XX ст. Станіслав — відомий польський генерал. Олександр і Лев були поміщиками. Олександра замордували гестапівці 1940 р. в Замості. Лева ра­зом із дружиною Ядвігою розстріляли енкаведисти в Прилбичах у вересні 1939 р. 

Закінчивши в 1883 р. гімназію Св. Анни у Кракові й пере­буваючи на військовій службі, Роман, надзвичайно працьови­тий, інтелігентний та обдарований юнак, слухає лекції на юри­дичному факультеті знаменитого Ягеллонського університету. Запалення суглобів після важкої форми скарлатини й невилі

ковна хвороба ноги змусили його залишити військову служ­бу. Молодий Шептицький вивчає право, філософію й теологію у Вроцлаві, де 1886 р. здобуває ступінь доктора права, а через два роки у Ягеллонському університеті — ступінь доктора теоло­гії. Згодом, після навчання у Відні та Мюнхені, стає доктором філософії. 

Навесні 1866 р. Роман Шептицький відвідав Рим. Після цієї поїздки він остаточно вирішив вступити до чину отців Василіан. 

Подорож до Києва і Москви 1889 р. відіграла значну роль у розвитку національної свідомості. Роман Шептицький зу­стрічався з В. Б. Антоновичем — професором історії Київського університету, відомим українським археологом і етнографом; по­знайомився з молодим М. С. Грушевським і літературознавцем та іконознавцем М. І. Петровим. Пізніше він згадає, як «пов­ною пригоршнею черпав їхні розуми, їхні твердження і цю глибо­ку віру в наш народ». 

Після благословення батька на духовну кар'єру за короткий час Андрей (нове духовне ім'я) Шептицький пройшов усі ступені духовної кар'єри — від так званого новіціяту (інституту попередньої підготовки й апробації претендентів на членство у католицькому чернечому ордені) через чернецтво до висвячення на священика в 1893 р. Невдовзі його признача­ють ігуменом Онуфріївського монастиря василіан у Львові. Од­ночасно професор Андрей викладає моральну й догматичну тео­логію в Христинопольському монастирі, започатковує видання журналу «Місіонер Пресвятого Серця Ісусового». 

17 вересня 1899 р. папа Лев XIII призначає А. Шептицького станіславським єпископом. Тут Шептицький засновує греко-католицьку семінарію, передавши їй понад 4 тис. цінних книг із власної бі­бліотеки, пише листи до пастви, присвячені вихованню мо­лоді, моральним засадам християнської родини, піклуванню про здоров'я. У Станіславі формується головна мета його життя — створення на засадах християнської церкви соборної України, яка забезпечила б розквіт нації. 

У 1900 р. папа призначає 35-річного А. Шептицького митро­политом Галицьким і архієпископом Львівським. 

Андрій Шептицький з головою поринув у церковні, світські й політичні справи, захищаючи інтереси пригноблених галичан. Для цього він використовував свій хист, авторитет, власні фінан­си; щороку утримував 40 бідних юнаків і дівчат, допомагаючи їм здобути освіту; у Львові на власні кошти збудував середню шко­лу, надавав матеріальну допомогу приватним школам. Заснував Науковий інститут, пов'язаний із Львівською богословською ака­демією. Чималу суму грошей пожертвував на Академічний дім, який служив гуртожитком і бібліотекою для багатьох українських студентів. 

Митрополит був щедрим меценатом українського національ­ного мистецтва, на якому добре розумівся. Лише Церковному музею (згодом Національний музей) він передав 1931 р. коле­кцію із 9880 предметів. Серед них — рукописи XV—XVIII ст., стародруки, архівні матеріали XVI—XVIII ст., ікони, твори живо­пису та графіки, речі культового призначення. 

Особливе місце в житті митрополита займала екумені­чна діяльність. Працюючи за різних політичних режимів (Австро-Угорська монархія, панська Польща, радянська влада), він ішов на розумні компроміси, не відступаючи, проте, від головної мети, й зумів успішно провести церковний корабель через під­водні рифи. Силами А. Шептицького було збудовано чимало храмів та монастирів. Напередодні другої світової війни налічу­валося вже 4400 церков греко-католицького обряду й каплиць, богословська академія, 5 духовних семінарій, 127 монастирів; ви­ходило 9 друкованих періодичних видань. 

Митрополит не забував і про тих українців, котрих неволя й злидні гнали на заробітки до Америки, Німеччини та інших країн. Він домігся у Ватикані дозволу на утворення двох греко-католицьких єпископств у США й Канаді та вікаріату в Боснії. 

З вибухом першої світової війни митрополит був заарешто­ваний (18 серпня 1914 р.) і депортований у глиб Росії. Важко збагнути, чим була викликана ця антигуманна акція. Чи не тим, що Андрей Шептицький мав великий авторитет серед народу, а в своїх виступах засуджував загарбницький характер імперіалі­стичної війни? 

У дні російської окупації населення Львова було охоплене панікою, заможні люди почали спішно покидати місто. Саме тоді митрополит узяв керівництво народними справами у свої руки і став «усім для усіх». Щодня появлявся на вулицях міста, щоби своєю присутністю і живим словом подати людям відвагу й заспокоїти їх. Але після відомої проповіді в Успенському со­борі А. Шептицького було звинувачено в тому, що з церковної кафедри він виступив проти російського православ'я, відтак, за розпорядженням графа Шереметева, митрополита було аре­штовано. 

Лютневу революцію 1917р. в Росії Андрій Шептицький вітав такими словами: «Той день, коли довідався про перемогу Великої революції, вважаю одним із ліпших і гарніших днів свого життя та радію за Росію, яка здобула собі свободу». Після цієї події стало можливим повернення його додому. 

Митрополит Андрей Шептицький, як член Української На­ціональної Ради, палко вітав створення ЗУНР. Після підписан­ня Ризького договору 1921 р. здійснив поїздку до Рима. Там, окрім церковних питань, на аудієнціях із папою Бенедиктом XV вів переговори з представниками урядів Антанти про долю ЗУНР, протестував проти насильницького приєднання Східної Галичи­ни до Польщі. Шукав владика і фінансово-матеріальної допомо­ги для зруйнованих війною західноукраїнських земель. 26 вересня 1923 р. за виступи в обороні самостійності України його арешту­вала польська розвідка на польсько-чеському кордоні, а відтак він був депортований до Познані. 

У 20—30-ті роки митрополит усіляко сприяв процесові націо­нального відродження. Особливу увагу приділяв вихованню мо­лоді в дусі християнської моралі, національного патріотизму, за­гальнолюдського гуманізму. Відомі його публічні виступи проти кривавого терору, від кого б він не виходив. Це стосується зо­крема його протестів і проти польської пацифікації. 

У 30-х роках Андрій Шептицький був добре поінформований про події у Радянському Союзі та в Радянській Україні. З цього приводу нині для нас особливий інтерес викликає послання до ду­ховенства і вірних, написане в 1936 р. Донедавна майже всі авто­ри, посилаючись на нього, виставляли документ як найважливі­ший доказ антикомуністичних поглядів митрополита. І справді, починається послання словами остороги: «Хто помагає комуністам у їх роботі, навіть чисто політичній, зраджує церкву — зраджує свій народ, зраджує справу убогих, терплячих і кривджених у ці­лому світі». Та жоден з авторів не коментував подальшого змісту послання. Не дивно, бо саме послання митрополита є розгор­нутим аналізом тих кількох перших тез. У ньому детально про­аналізована атеїстична, ідеологічна та економічна політика Радян­ського Союзу, керованого партією більшовиків. «Чи можете мати причину не вірити мені? — запитує митрополит. — Який я міг би мати інтерес вас перестерігати, коли б більшовики дійсно про­вадили до добра наш народ? То, що вам говорю, цілий світ знає, бо ж то факт, стверджений через сотні німців, французів, американців, — то, приміром, що на Україні з голоду вигинуло біль­ше, чим 3 мільйони людей, або то, що на Соловках гинуть тисячі і тисячі наших земляків з України. Тих фактів ніхто не запере­чує, вони оголошені в цілій європейській і американській пресі». Митрополит провів урочисте богослужіння «за припинення зне­ваги Бога й святотатства більшовизму та за всі жертви переслі­дування християнської віри в Радянській Україні, Білорусії, Росії в цілі упрошення закінчення тих переслідувань». Відомо, що він засудив штучний голод 1933-го. Для голодуючих було організова­но збирання коштів, продуктів, одягу, але Радянський Союз фа-рисейськи відмовився. 

Після укладення пакту Ріббентропа—Молотова Андрій Ше­птицький заявив про нейтралітет у справах польсько-німецького конфлікту, тим самим виявивши свій протест брутальному поділу Європи між тоталітарними режимами Гітлера і Сталіна. 

Однозначно негативно оцінювалась у радянській літературі й діяльність митрополита під час другої світової війни. Його звину­вачували у підтримці фашистських окупантів. Справді, 30 червня 1941 р. Андрій Шептицький вітав Акт відновлення української державності, а 1 липня надіслав вітальну відозву німецькому вер­махтові. 5 й 10 числа окупаційні газети опублікували його приві­тання. В одному з них (за 5 липня) наголошувалося: «Перемож­ну німецьку армію, що вже зайняла майже цілий край, вітаємо з радістю і вдячністю за визволення від ворога. У цю важку історичну хвилину закликаю вас до вдячності Бо­гові, вірності його церкві, послуху владі, усильної праці для добра батьківщини. Усі, що почуваються українцями і хочуть працювати для до­бра України, нехай забудуть про партійні чвари, нехай працюють у єдності та згоді над відбудовою знищеного більшовиками нашо­го економічного, просвітнього й культурного життя. Тоді в Бозі надія, що на підвалинах солідарності й усильної праці всіх україн­ців постане соборна Україна — не тільки як велике слово та ідея, а й як живий, життєздатний, здоровий, могутній державний ор­ганізм, побудований жертвою життя одних і мурашиною працею, залізними зусиллями й трудами других». 

Початок війни Німеччини з СРСР вселив надію щодо змін на краще. Однак митрополит незабаром переконався, що як і в 1939 p., так і тепер, у 1941 p., надії українського народу на від­новлення своєї незалежності не здійснилися. Самостійна Україна не була потрібна ні Сталіну, ні Гітлеру. І вже у грудні 1941 -го він зрозумів свою помилку. До Андрія Шептицького надходили листи, в яких віруючі просили його «вийти на вулицю та подивитися,

як Ваші герої кріпко воюють і красно мордують безборонних ста­риків та дітей, а Ви не обізветесь». Митрополит піднімає голос протесту в листі до Гіммлера і до папи Пія XII, в якому засуджує злочини нацизму, переконливо доводить, що гітлерівська влада не відповідає християнським засадам, — «німецька влада люта, майже диявольська і в ступені хіба ще вищому, ніж більшови­цька....» Митрополит категорично відмежувався від гітлеризму. Ця акція не пройшла не поміченою для фашистських бонз. Було видано розпорядження про арешт Шептицького, здійснено обшук у соборі Святого Юра. Врятував митрополита його величезний авторитет серед народу. Німці, очевидно, побоялися, що арешт викличе антинацистський рух у Галичині. 

Разом з тим владика розумів, що й прихід радянських військ не принесе населенню ні безпеки, ні спокою, тому в своєму по­сланні за 10 серпня 1943 р. застерігав віруючих: «Пам'ятайте, що ніколи нічого корисного для свого народу не досягнете че­рез вчинки, противні Божому законові... Підтримуйте всюди суспільний порядок і про цей порядок так дбайте, якби ви за нього відповідали. Як це можливо, виконуйте покладені на вас обов'язки. Не противтеся жодному справедливому наказові вла­ди... Пам'ятайте, що кожне заворушення в нашому краю на ко­ристь комуністам і може бути викликане радами чи їхніми аген­тами. А все, що корисне комуністам, може спричинити Ыню перемогу». Важко сказати, на що сподівався хворий митропо­лит. Мабуть, ще вірив у можливість створення соборної України. В усякому разі знав, що відновлення радянської влади не прине­се користі церкві. 

Помер митрополит Андрій Шептицький 1 листопада 1944 p., похований у підземеллі собору Святого Юра. У Львові живе ще багато свідків прощання народу зі своїм душпастирем. Люди зга­дують, що вдень похорону біля міста були сконцентровані війська, а місто нашпиговане енкаведистами. Очевидці розповідають, що на похороні були присутні церковні достойники різних віро­сповідань, представники радянської влади. М. С Хрущов привіз на могилу А. Шептицького вінок від... Сталіна. 

У 1946 р. одним розчерком пера «вождь усіх народів» зни­щив українську греко-католицьку церкву. Це був найстрашніший політичний акт стосовно українського народу вслід за знищенням 1930 р. Української автокефальної православної церкви. У тюр­ми ГУЛАГу були кинуті тисячі українців. У «спецхрани» за сі­мома замками заховали матеріали, які проливали світло правди на нашу історію. 

Але в незалежній вільній Україні стало можливим звернутися до творчої спадщини цього українського Мойсея, як назвав ми­трополита Андрія Шептицького Іван Франко, і припасти до Криниці любові до ближнього, щоб напитися чистої, джерельної води Добра і Справедливості. 

Праведник світу

Під час нацистської окупації України за згодою Шептицького значна кількість євреїв переховувалась у греко-католицьких монастирях і навіть у митрополичій резиденції. Митрополит наказав сховати понад 300 єврейських дітей та цінні єврейські документи. У рятуванні євреїв йому допомагали, серед інших, сестра Йосифа Вітер і рідний брат Климент. Варто зауважити, що Митрополит приховував цю свою порятункову акцію від більшої частини духовенства тому, що цього вимагали обставини. З неприхованою симпатією пише про гуманну шляхетну поведінку Андрея Шептицького під час війни рабин Давид Кагане у своєму «Щоденнику львівського гетто». За діяльність А.Шептицького під час нацистської окупації в Ізраїлі за клопотанням Давида Кагане розглядалося питання про присвоєння йому звання «Праведник світу». Але, коли дійшло до голосування у 1981 р., з 13 членів комісії двоє утрималися (в тому числі Д. Кагане), 5 висловилися за присудження звання, 6 були проти.

У результаті звання присвоєно не було. Серед причин відмови були вказана …підтримка дивізії СС «Галичина», звинувачення у начебто ідеологічній близькості Гітлеру та низка заперечень, пов'язаних із тим, що начебто митрополит міг зробити для порятунку євреїв значно більше.

Всі наступні спроби визнати Шептицького Праведником світу в Ізраїлі зазнавали фіаско. Востаннє це питання розглядалось в Яд ва-Шем 2007 року.

Після відмови комісії Яд ва-Шем визнати Шептицького Праведником світу, єврейська громада України в травні 2008 року визнала його Праведником. «Ми хочемо віддати належне людині, що врятувала сотні євреїв» — сказав з цієї нагоди головний рабин України Моше Реувен Асман. Маємо боротися не тільки з антисемітизмом, ксенофобією, але й пам'ятати своїх героїв, нагадувати про них підростаючому поколінню. В пам'ять про Митрополита Андрея біля синагоги Лазаря Бродського в Києві посадили «Дерево Життя».

У квітні 2012 нижня палата парламенту Канади одноголосно визнала, прикладом «відданості основним правам людини» діяльність митрополита Андрея Шептицького під час Другої світової війни. Канадські парламентарії відзначили, що завдяки зусиллям митрополита врятовані понад 160 євреїв, один із яких був присутній на засіданні парламенту Канади під час ухвалення рішення.

У листопаді 2013 року Антидифамаційна ліга — американська правозахисна суспільно-політична організація, що протистоїть антисемітизму та іншим формам нетерпимості стосовно євреїв — нагородила його посмертно за «відвагу і героїзм у порятунку євреїв» під час Другої світової війни. За цей подвиг Андрей Шептицький удостоєний нагороди імені Яна Карського. Нагороду отримав родич митрополита, професор Єжи Вейман.

Андрей Шептицький, як ніхто інший, достойний того, щоб його ім'я долучили до сонму святих. Цей процес, як і процес з присвоєнням звання "Праведник світу", теж проходить не гладко через неоднозначність сприйняття постаті митрополита багатьма істориками (звинувачення у прихильному ставленні до нацистів у 1941-му, хоча сам ієрарх багаторазово засуджував дії гітлерівців і вважав, що вони призведуть до деградації людства, якої ще не було в історії). Попередні спроби беатифікації Шептицького у 50-х та 60-х роках минулого століття були відкинуті Ватиканом, зокрема через втручання примаса Польщі архієпископа Станіслава Вишинського. Але Папа Іван Павло ІІ під час візиту до Львова у 2001-му захоплювався пастирською діяльністю владики Андрея та висловив сподівання, що "колись Шептицький долучиться до сонму святих". І нарешті, 16 липня 2015 року, Папа Франциск прийняв на приватній аудієнції кардинала Анджело Амато, префекта Конгрегації у справах святих, під час якої затвердив декрети цього відомства, котрі стосуються визнання героїчні чесноти кандидатів на прославу. Першим у цьому списку є слуга Божий Андрей Шептицький, Львівський митрополит УГКЦ. 

Папа Франциск підписав декрет, яким усьому світу проголосив геройські чесноти митрополита Андрея Шептицького. Відтак уся Вселенська Церква тепер називає його праведним і закликає всіх наслідувати його чесноти.

Митрополит Андрей Шептицький. Вибране: 365 днів з Великим Митрополитом. Роздуми на щодень.