Країна, у якій ми живемо, "народилася" не так давно - трохи більше ніж 20 років тому. Але назва "Україна" має дуже поважний вік, оскільки її почали використовувати в останній чверті XII століття, хоча остаточно назва затвердилася у кінці XIX - початку ХХ століття.
У різні часи українці називали себе по-різному, неоднаково іменували їх і сусіди. За сивої давнини, коли східнослов'янські племена ще не утворили сталої спільноти, наші предки, вочевидь, могли називати себе полянами, деревлянами, тиверцями - як завгодно, але не українцями.
Скандинавське слово "Русь" за підтримки князів та їхніх варязьких дружинників стало символом об'єднання розрізнених доти східнослов'янських племен. Воно закріпилось як назва київських, переяславських, чернігівських, сіверських і заліських земель. Тоді ж з'явилося слово "русини", як самоназва українців. Воно до сьогодні побутує на Закарпатті.
Назву Україна вперше було зафіксовано в Іпатіївському списку "Повісті минулих літ" 1187 р. Відтоді це слово часто трапляється і в інших літописах у складі назв "Київська україна", "Чернігівська україна", "Сіверська (Новгород-Київська) україна", тощо.
Чому назва тих самих земель змінилася? Відомо, що свого часу князь Володимир наділив землею на півдні Київщини черкесів, які потім зробилися черкасами-українцями, змішавшись з киянами. Саме вони називали свою землю Україною й поширили свій громадсько-військовий устрій на Київщину, Полтавщину, Брацлавщину, Чернігівщину.
Після занепаду Київської Русі (чи то б пак Русі-України, будемо вживати той термін, який вживав М.Грушевський), ця назва виринає у Великому князівстві Литовському. Ранні збережені книги канцелярії великих князів литовських називають прикордонні зі степом околиці держави "українами", а їхніх мешканців "українниками" чи "людьми українними". Поняття "Україна" могло поширюватися на весь південь держави взагалі.