Після поразки українців у визвольній боротьбі 1917 - 1921 рр. і поділу України між комуністичною Росією, Польщею, Румунією та Чехословаччиною частина вояків і старшин українських військових формувань не склала зброї, проовжуючи боротьбу проти поневолювачів своєї землі в інший спосіб: в інших умовах й іншими методами. Вони створили підпільну Українську Військову Організацію (УВО), яка поставила за мету відновити незалежність і цілістність Української держави. Завдяки безкомпромісній та активній позиції УВО стала в 1920-х рр. основною силою українського визвольного руху.
У вересні 1918 р. у Львові українські старшини заснували нелегальну Військову організацію з метою таємно об’єднати українські формування австрійської армії в силу, підпорядковану єдиному військовому командуванню. Керував цією організацією Центральний військовий комітет (ЦВК), якому підпорядковувалися окружні військові комітети, створені у жовтні 1918 р. в місцях дислокації військових формувань: у Коломиї, Золочеві, Чорткові, Станіславові, Перемишлі, Самборі, Стрию, Тернополі, Раві-Руській, Чернівцях. Завдання окружних комітетів полягало в тому, щоб організувати українські військові частини на місцях, закликати політично свідоме населення до активних дій та встановити владу національних рад у повітах. Схожі цілі згодом визначила для себе УВО — підпільна революційна організація, що мала на меті визволити український народ, створивши Українську Самостійну Соборну Державу. На базі ЦВК було сформовано Українську генеральну команду, до оперативного штабу її ввійшли майбутні члени УВО Богдан Гнатевич, Дмитро Паліїв, Ілля Цьокан. Ця організація українських військових і стала прообразом УВО.