Полтавська битва

Після успішного завершення воєнних дій на території Речі Посполитої та Саксонії, король Швеції Карл XII вирішив завдати остаточної поразки Московській державі. З цією метою навесні 1708 року його армія розпочала похід через білоруські землі на Смоленськ і далі на Москву. Однак протидія московських військ та хід таємних переговорів Карла XII та його союзника польського короля Станіслава Лещинського з гетьманом Іваном Мазепою змусила шведське командування змінити початковий план воєнних дій. І. Мазепа прагнув забезпечити незалежність України у випадку перемоги у війні шведів.

У жовтні 1708 року шведська армія вступила на українські землі. Сувора зима 1708 - 1709 років, серія військових невдач, відсутність обіцяної допомоги з Криму, Туреччини та Польщі значно погіршили становище армії Карла XII. Лише підтримка кошового отамана Запорозької Січі Костя Гордієнка, який на чолі 8000 загону козаків у квітні 1709 року приєднався до шведського війська, дещо покращила ситуацію. У таких умовах Карл XII вирішив розпочати наступ на Москву через Харків та Курськ. Суттєвою перешкодою на цьому шляху була Полтава, розташована на перехресті важливих шляхів. Захищав місто російський гарнізон - 4300 осіб, який очолював полковник О. Келін, а також 2600 жителів міста.

На початку травня 1709 року шведські війська здійснили спробу штурмом здобути місто, але невдача змусила їх приступити до довготривалої облоги Полтави. Вперта оборона міста московським гарнізоном надовго скувала головні сили Карла XII і завдала їм значних втрат (понад 6 тис осіб було вбито). Це дало можливість московському командуванню зосередити сили й підготуватися до генерального бою, який Петро I планував провести 10 липня 1709 року. Царськими військами було збудовано украплений табір, підступи до якого охороняли шість поперечних та чотири поздовжніх редути.

Архітектурні перлини Полтавщини

На Полтавщині, не зважаючи на непростий плин часу й руйнівний вплив епох, збереглося немало архітектурних споруд, які розкривають різні мистецькі стилі, образно характеризують історичні епохи, випромінюють вікові естетичні вподобання людської цивілізації. Тож розглянемо деякі шедеври архітектури рідного краю, насолодимося їх величчю й красою.

1.  Усипальниці на зразок єгипетських пірамід. У них в мініатюрі відтворено й принципи будівництва загадкових пірамід стародавнього Єгипту, і саме призначення цих оригінальних споруд (хоча версія щодо єгипетських пірамід, як усипальниць, зараз є спірною й потребує подальшого вивчення).

а) Усипальниця в селі Комендантівка Кобеляцького району, XIX ст.

б) Усипальниця Закревських в с.Березова Рудка Пирятинського району, XIX ст.

Урочище Шумейкове. Трагедія і пам'ять

74 роки відділяють нас від жахливих подій початку радянсько-німецької війни - складової Другої світової. Вона мала безпрецедентний характер як за своїми масштабами, так і за наслідками. Нашою територією двічі пронісся вогняний смерч воєнних подій. Саме тут відбулися чи не найбільші за історію війни битви. І саме на плечі українського народу впав чи не найбільший тягар війни. Адже майже вся українська територія була театром бойових дій, і саме її німці хотіли перетворити на зону випаленої землі.

На тему Другої світової написано безліч книг, художніх й документальних, мемуарів, захищені тисячі дисертацій, зняті кінофільми. Сучасний інформаційний прорив подарував нам ще сотні статей, монографій, відеофрагментів. Але все ж таки, історія радянсько-німецької війни до сих пір продовжує хвилювати, не лише фахівців, але й пересічних громадян України, та й не тільки України. В чому секрет такої популярності означеного періоду в нашій історії?

На жаль, можна з впевненістю констатувати, що висвітлення подій радянсько-німецької війни до сих пір так і не вийшло на належний рівень. Ми на разі не маємо повного, всеохоплюючого,  всебічного, об'єктивного викладу подій. Події війни досі пристосовуються до тих чи інших потреб суспільства та іноді є об'єктом політичних спекуляцій.

Довгий час ми вивчали пригладжений і начищений до блиску парадний бік війни. Позалаштунковий же її бік всіляко приховувався, бо правда, особливо про початковий період війни, про дії окремих представників вищого тогочасного керівництва держави перед війною та в початковий її період, могла перевернути з ніг на голову всю офіційну версію війни. 

Сьогодні відкрилися нові можливості для дослідження цієї проблеми, адже з'ясувати справжню правду ніколи не пізно. Цього року Верховна Рада України прийняла ряд законів, а саме: "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки", "Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917 - 1991 років", "Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939 - 1945 років", які мають покласти край домінуванню в суспільстві та науці історичних міфів та сприяти з'ясуванню правди. Звичайно, після розпаду СРСР та зникнення офіційної комуністичної ідеології про початок війни було написано чимало як публіцистики, так і монографій та мемуарів. Однак ідеологічні нашарування та стереотипи зруйнувати не так легко. 

Полтавщина 1920 - 1929 рр.

Полтава. Вигляд із Соборної площі. 1920 р.

   Українська революція внаслідок взаємодії цілого ряду чинників не увінчалась успіхом. Але радянська влада утверджувалась болісно, в боротьбі з масовим партизанським рухом селянства, обуреного грабіжницькою продрозкладкою та першими спробами колективізації, жорстокістю більшовицького режиму взагалі, його неприховуваним україноненависництвом.

Так, упродовж 1920—1921 років на теренах Зіньківського повіту діяло близько 40 повстанських загонів, Полтавського — 55, Костянтиноградського — 39, Кобеляцького — 36, Миргородського — 18, Лохвицького — 14. Аналогічною була ситуація в решті повітів. У радянській історіографії соціальний і національно-визвольний рух селянства кваліфікувався як "політичний бандитизм". Але факти заперечують останнє: повстанці нападали саме на радянські та партійні установи, залізниці, пункти збору реквізованого хліба, розганяли органи радянської влади. За розпорядженням ЦК КП(б)У було створено спеціальний орган — Всеукраїнську нараду по боротьбі з бандитизмом, яку очолив М. В. Фрунзе.

М.В.Фрунзе

У губерніях та повітах діяли місцеві наради. Полтавський губком КП(б)У протягом квітня — липня 1921 року провів три партійні мобілізації, зорганізував ударні групи та загони самооборони незаможних селян із викорінення "політичного бандитизму". В губернському центрі розташувався штаб бригади частин особливого призначення, що координував діяльність своїх місцевих підрозділів. Але, незважаючи на численні каральні експедиції, повстанці (особливо ж — заповзятливі махновці) завдавали чимало клопоту владі. Значні антибільшовицькі виступи селянства спалахнули взимку 1921—1922 років у Кобеляцькому та суміжних із ним повітах. Їх спровокували, насамперед, реквізиції хліба російськими продовольчими дружинами, збройними загонами комнезамів. І це в місцевості, що була, за визнанням самих партійців, "полтавським Поволжям" (у Кобеляцькому повіті голодувало близько 160 тисяч селян).

Повстанці. Зіньківщина. 1921 р.

    

Наприкінці 1922 року основні вогнища селянських виступів були нейтралізовані, що зумовило зняття воєнного стану в губернії. У 1923 році на Полтавщині констатується "радянський бандитизм", породжений соціально-економічними чинниками (голодомор 1921—1922 років, "ножиці цін" на сільськогосподарську та промислову продукцію тощо) і більшовицьким несприйняттям українського селянина-господаря. Все ж на осінь 1924 року хребет селянському рухові було зламано (відтоді, за даними ДПУ, в губернії діяли банди винятково кримінальних злочинців). і все-таки саме селянські повстання в поєднанні з військовими виступами та великими робітничими страйками змусили В. І. Леніна і, зрештою, партійно-державне керівництво країни визнати провал політики воєнного комунізму й переглянути тактику (не стратегію!) соціалістичного будівництва.

Здача продподатку. Лохвиця. 1921 рік

Неп став компромісом, відступом від марксистської доктрини задля самозбереження і подальшого утвердження більшовизму. Основне завдання непу зводилося до того, щоби заспокоїти селянство й забезпечити йому стимули до продуктивного виробництва, тоді як воєнний комунізм був спрямований на встановлення та зміцнення диктатури пролетаріату в державі, де селяни становили близько 80 відсотків населення. 

Полтавщина в 1917 - 1920 рр.

Лютнева революція 1917 року привела до повалення царського самодержавства і відкрила шлях до свободи поневолених народів, що входили до складу Російської імперії. Проте населення Полтавщини через протидію губернатора Р. Моллова дізналося про події в Петрограді лише 3 березня. Того ж дня Полтавська міська дума створила Комітет громадського спокою на чолі з міським головою С. Семенченком. 8 березня він був реорганізований у громадський комітет із 37 осіб — представників органів місцевого самоврядування, громадських, профспілкових і урядових організацій. Подібні комітети були створені і в інших містах Полтавщини.

5—6 березня 1917 року в Полтаві та інших містах губернії пройшли масові мітинги і демонстрації, на яких полтавці вітали повалення самодержавства, пов'язуючи з революцією надії на краще життя, припинення світової війни, встановлення миру і спокою на рідній землі та вирішення питання про національне самовизначення українського народу.

Після Лютневої революції на Полтавщині посилився національно-визвольний рух, населення почало пробуджуватися до політичного життя, з'явилися осередки українських партій і громадських організацій. Найстарішим осередком національного руху була Полтавська громада Товариства Українських Поступовців (ТУП). Після Лютневої революції 1917 року вона налагодила випуск агітаційних листівок, відозв та провела вибори до Національного конгресу, який узаконив існування Центральної Ради, визначив її статус та поповнив склад. Від Полтавщини до Центральної Ради ввійшли М. Ковалевський, М. Токаревський, П. Чижевський і В. Шемет, але в травні замість них були обрані П. Мшанецький, К. Пиляй, Р. Матяш і Л. Бочковський.

Найбільш впливовою політичною силою стала Партія українських есерів, провідними діячами якої були М. Ковалевський, Л. Ковалів, М. Литвиненко та А, Заливчий. В Українській соціал-демократичній робітничій партії (УСДРП) активно працювали М. Криворотченко (Тарас Воля), М. Токаревський, С Косенко, П. Височанський та ін. Партійні зосереджувалося лише в найбільших містах Полтавщини. Не була винятком у цьому і Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), яка користувалася певним впливом серед російськомовного робітництва.

Влітку 1917 року серед РСДРП намітився розкол на дві фракції — більшовиків і меншовиків. 1 жовтня більшовики Полтавської міської організації і залізничних майстерень об'єдналися, утворивши спільний комітет, але їх чисельність була незначною. Так, на загальних зборах, які відбулися 8 грудня 1917 року, були присутні лише 103 чоловіка. Помітну роль серед більшовиків відігравали Я. Дробніс, С. Мазлах (Робсман) і В. Шахрай. Лідером меншовиків був зять В. Г. Короленка К. Ляхович. У Кременчуці до об'єднаного комітету РСДРП увійшли 10 більшовиків і 5 меншовиків. Українських соціалістів-федералістів на Полтавщині очолювали К. Товкач та Є. Сіяльський. Провідником старої "Полтавської громади" був П. Чижевський.

Архітектурна спадщина Полтавщини

Архітектурна спадщина Полтавщини представлена пам’ятками різноманітних стильових напрямків, серед них є й такі, що відносяться до розряду унікальних. У більшості це споруди культового та громадського призначення, які збудовані переважно на межі XVIII - XIX ст. Значне місце в переліку пам’яток займає ансамбль Мгарського Спасо-Преображенського монастиря поблизу м. Лубен (XVIII ст.), Хрестовоздвиженський монастир у м. Полтаві (XVIII - XIX ст.). Серед пам’яток архітектури українського бароко, яке вважається видатним явищем в історії культури і мистецтва українського народу – Преображенська церква у с. Великі Сорочинці Миргородського району та Троїцька церква у селищі Диканька (1780). Багата Полтавщина і пам’ятками архітектури епохи класицизму.

Громадські та культові споруди цього стилю будувалися в багатьох дворянських садибах міст і сіл губернії. До теперішнього часу дійшли прекрасні пам’ятки класицизму: Миколаївська церква (1794), дзвіниця цієї церкви (1810) та Тріумфальна арка (1820) у садибі Кочубеїв у селищі Диканька, садибний будинок та інші споруди в маєтку Муравйових-Апостолів у с. Хомутець Миргородського району, будівлі у садибі Закревського у с. Березова Рудка Пирятинського району. До пам’яток архітектури зрілого класицизму відносяться також церкви: Троїцька у селищі Котельва (1812), Успенська у с. Веприк (1821) Гадяцького району, Благовіщенська у с. Федорівка (1828) Карлівського району, Всіхсвятська у м. Гадячі (1836).