Від етносу до нації; від Малоросії та Галицької Русі до України. Українське питання - проблема визискуваної та панівної націй

Українська окремішність від часів князівської України-Рус, через добу Литовської та польської держави, до козацької доби нашої історії існувала завжди, набуваючи різних за своїми виявами форм. Згадаємо протистояння південної України-Русі з північною Руссю-Московщиною від часів Андрія Боголюбського (середина XII ст.), тяжіння підлитовської України й Білорусі до європейського цивілізаційного напряму на противагу до орієнтального, спрямованого на Орду вектору Московщини, опір литовько-українсько-білоруських феодалів просуванню польської держави на схід (виступ Свидригайла XIV ст. проти католицького союзу Гедиміновичів з Річчю Посполитою), повстання князя Глинського, спроба закріпити удільну традицію Олельковичів в Києві та Київський землі XV ст., відрубне панування княжат Рюриковичів і Гедиміновичів на Волині й панування "некоронованого короля" Костянтина Острозького в Острозі.  Ще є й козацький період історії XVII - XVIII ст. з формуванням елементів козацької державності. Тож для восьмиста років маємо підстави казати про політичну історію Старої України - України князівської, литовсько-польської та козацької.

Варто зазначити, що саме політична складова відрізняє етнос від нації. Етнос - це лише єдність народу, що грунтується на побуті, мові, культурі й традиціях, то націю характеризує усвідомлення кожним її членом або переважною більшістю представників політичних завдань, своєї окремішності від сусідніх націй-держав та їхніх еліт.

Йоган-Готфрид Гердер

Національна проблема постала на порядок денний у Європі лише наприкінці XVIII ст. після Французької революції 1789 р. і в результаті поширення ідей романтичної ідеалістичної німецької філософії початку XIX ст. (Й.-Г. Гердер, Ф.-В. Шеллінг, Й.-Г. Фіхте та інші).
Безпосередній вплив на Україну мали відповідні національні рухи в Чехії, Словаччині, Хорватії, Сербії, діяльність західно- й південнослов'янських будителів Я. Колара, П. Шафарика, В. Караджича, В. Ганки, Л. Штура та інших.

Але це не означає, що до кінця XVIII - початку XIX ст. не існувало націй і не було національних проблем. Та нуртували ці проблеми на рівні верхнього прошарку суспільства - землевласників, шляхти, які так само політично розглядали проблему легітимації своєї влади й свідомо вели боротьбу з іншими національними елітами за забезпечення свого панування на українських теренах. Так В. Липинський вважав, що нація в Україні існувала в часи революційних збурень, передусім у період козаччини від Богдана Хмельницького до Кирила Розумовського, бо козацька старшина, розуміючи свою окремішність, і своє право на земельну власність, будувала свою станову (не всенародну) державу, на противагу польській шляхті та російському дворянству.

Від періоду, коли українська козацька шляхта влилася під тиском російської держави в лоно російського дворянства як рівнорядна одиниця, можемо говорити про припинення існування старокозацької (української) націй й вилучення на певний час з порядку денного українського питання. Отже, "нацією" до XIX ст. був не весь народ, а лише його аристократична старшинська верхівка. Так само "нацією" можна вважати й міський патриціат українських міст, що управлялися за Магдебурзьким правом. До нації також варто залучити й вище українське духівництво, яке діяло в межах ще автономної православної церкви. Селянство, пересічне міщанство, парафіяльне духовенство перебувало за межами великої політики, було лише рушійною силою різноманітних соціальних збурень, але реальної економічної й політичної ваги в Україні, що потрапила під російський вплив, не мало.

Подібна ситуація склалася й у підавстрійській Україні. З тією хіба різницею, що в Західній Україні шляхта підпорядковувалась законам Речі Посполитої і була представником політичної польської нації. Більша частина православного населення була плебсом і до політичної нації не належала.

Отже, поки українці мали свою земельну еліту, проблема всенародного політичного представництва не стояла. Ця проблема стала актуальною лише в перші десятиліття XIX ст., коли вся вища верства на Наддніпрянщині й Наддністрянщині прилучилася до російської чи польської політичних націй - попри те, що етнічно на 4/5 земельна аристократія складалася з представників українського етносу.

Розв'язання земельного питання на користь легітимізації російською владою власності козацької старшини остаточно відірвало українську шляхту від інтересів селянської української верстви, зробивши з них відданих патріотів російської держави та царського панування. Керівна політична російська верства збільшилася за рахунок колишньої української шляхти, яка стала ревним поборником російських державних інтересів. Проте це не завадило їй плекати "малоросійський" національний сентимент, що виявлялося в колекціонуванні предметів старовини, збереженні традицій у побуті, але зовсім не в розвитку політичних ідей старої української еліти.  Для прикладу варто згадати нащадків сепаратиста Василя Капніста, які стали великодержавними чорносотенцями, або третє покоління магістратської родини київського міщанського патриціату - Балабух, один з нащадків якої співчував декабристському руху, а правнуки вже стали "истинно русскими людьми", членами Союза Михаїла Архангела й брали активну участь в страті М. Богрова, убивці "рятівника отечества" прем'єр-міністра П, Столипіна.

На зміну земельній еліті в 30-ті рр. XIX ст. приходить нова інтелектуальна еліта "різночинського"

Кирило-Мефодіївське товариство

походження. Вона вже не годувалася за рахунок праці селян у маєтках, володіти якими було можливим за підтвердженням царя, а працювала на посадах чиновників, учителів. священників - власне, обслуговувала державу й була більш залежна від державної влади в Петербурзі, ніж від старосвітських дідичів колишньої Гетьманщини. Цікаво, що лідери Кирило-Мефодіївського товариства утримували себе за жалування вчителів вищої та середньої шкіл. Микола Костомаров був ад'юнктом, згодом професором, спочатку Харківського, потім Київського університетів, Пантелеймон Куліш та Микола Гулак викладали в різних чоловічих гімназіях України.

Присмерк  Старої України загострив потребу нового національного імені народу, який до XIX ст. мав назву "руські", "русини", "малороси", а також регіональні етнічні імена: "українці" (мешканці сучасної південної та центральної Київщини, Черкащини, Переяславщини, Надпорожжя), "волиняки", "подоляки", "галичани", "сіверяни", "чернігівці", "слобожани", тощо. Стара назва, що виводила українців від князівських часів, виявилася, за влучним висловом деяких істориків, "украденою" і привласненою новим державним народом - московитами. Власне, йдеться про те, що цей етнонім було вже легітимізовано світом й асоціювалося передусім з росіянами. Етнос, що послуговувався цим етнонімом раніше, мусив шукати нове ім'я. І воно було віднайдене новою елітою з інтелігентського прошарку - виведене з фольклорної традиції, що героїзувала козаків-українців.

Приживався новий етнонім непросто. І знадобилося більше, ніж півстоліття, поки він закріпився в масовій свідомості загалу як нове національне ім'я населення по обидва береги Збруча. Тож утвердження нової самоназви - українці - відбувалося синхронно з утвердженням ідей окремішності культурного й політичного життя.

Панівні нації, у межах держав яких перебували українські землі - росіяни та поляки - намагалися використати людський та інтелектуальний потенціал українців для зміцнення своїх політичних націй. Цій меті мала служити національна освіта, поширювана від останніх років царювання Катерини II, у тому числі на Правобережній Україні, коли на початку XIX ст. візитатором Віленського навчального округу в Київській, Подільській і Волинській губерніях став Тадеуш Чацький. Меті російщення культурних еліт служили губернські гімназії, Рішельєвський і Ніжинський ліцеї, Харківський університет. Центром спольщення верхніх верств українського суспільства в підросійській Польщі був Віленський університет та Кременецький ліцей на Волині.

Для нової української еліти українське питання означало передусім мобілізацію широкого загалу української людності для залучення його до процесу відродження нації. Важливо, що "відродження нації" не стільки повернення до тих часів, коли нація функціонувала, як живий і самодостатній механізм, адже насправді до кінця XVIII ст. модерної нації не існувало, скільки створення нової якості - української нації, що прагне здобути своє місце в колі інших цивілізованих народів. 

Джерело: Ігор Гирич. Формування модерної української нації. Теорія і суспільні виклики (перша половиа XIX ст.). /Журнал "Історія і суспільствознавство в школах України: теорія та методика навчання. - с. 35-37