Декалог

ДЕКАЛОГ

(„Десять заповідей українського націоналіста")

Я — Дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя:

1. Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за неї.

2. Не дозволиш нікому плямити слави, ні чести Твоєї Нації.

3. Пам'ятай про великі дні наших Визвольних змагань.

4. Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба.

5. Пімстиш  смерть Великих Лицарів.

6. Про справу не говори з ким можна, а з ким треба.

7. Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи.

8. Ненавистю й безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації.

9. Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни.

10. Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства і простору Української Держави.

Автор Декалогу - Степан Ленкавський - український політичний діяч, публіцист, один із ідеологів Організації Українських Націоналістів. Декалог був написаний у 1929 році, тоді, коли утворилася ОУН. В цій праці автор виклав основні морально-етичні засади учасника національно-визвольих змагань.

Микола Міхновський

1. Як не можна спинити річку, що зламавши кригу на весні бурхливо несеться до моря, так не можна спинити нації, що, прокинувшись до життя, ламає свої кайдани.

2. Ніч була довга, але ранок наблизився і ми не допустимо, щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах і ми розіб'ємо їх до схід сонця свободи.

3. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь по Україні, і кожен, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!

4. Народ має право жити, коли він має силу жити.

5. Головна причина нещасть нашої нації — брак націоналізму серед ширшого загалу її.

6. Боротьба — це рух, це фізичне й моральне зусилля, але кожен рух, кожне зусилля є глибоко відразливе для ледачої нації.

7. Без сили нема права, щоб здобути право, треба мати силу.

8. Вперед, і нехай кожний з нас пам'ятає, що коли він бореться за народ, то мусить дбати за ввесь народ, щоб цілий народ не загинув через його необачність.

9. Ми не можемо далі дозволити безстидному чужинцеві знущатися над найсвятішими нашими чуттями. Українська нація мусить скинути панування чужинців, бо вони загиджують саму душу нації. Мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія! Мусить добути своє визволення з рабства національного та політичного, хоч би пролилися ріки крови!

          Микола Міхновський – творець першої української партії «Революційної Української Партії», творець українського війська, автор проекту Конституції України (1905), співзасновник Братства Тарасівців, все своє велике, але коротке життя поклав на вівтар Батьківщини. Саме він пише у 1904 році «10 заповідей».

1. Одна, єдина, неподільна, від Карпатів аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна – республіка робочих людей.

2. Усі люди – твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди – се вороги нашого народу, поки вони панують над нами й визискують нас.

3. Україна для українців! Отже, вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів.

4. Усюди й завсігди уживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.

5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь ворогів його, зневажай перевертнів-відступників – і добре буде цілому твоєму народові й тобі.

6. Не вбивай України своєю байдужістю до всенародних інтересів.

7. Не зробися ренегатом-відступником.

8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

9. Допомагай своєму землякові поперед усіх, держись купи.

10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили й відваги, не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш.

Історія жартома

А пам'ятаєте, панове, наш час навчання в школах й інститутах? Не пишу "в університетах", за радянської доби їх можна було на пальцях перелічити, це зараз їх по декілька штук в кожному місті. Але, мова зараз не про те... На уроках історії всі ми старанно вивчали суспільно-економічні формації - феодалізм, капіталізм, соціалізм... Висолопивши язика, ми конспектували ці визначення, намагаючись на уроках або семінарах в інститутах відтворити означені дефініції, вся принадність яких полягала в тому, що поки їх дочитуєш до кінця, забуваєш, про що був початок. І що найцікавіше, зазубрюючи ці аксіоми, ми не розуміли змісту майже половини того, про що в них ішлося. Так то воно так, але й сучасні діти, й студенти теж продовжують зараз старанно вивчати й відтворювати ті самі "капіталізми", "комунізми", не розуміючи їх суті. Тож пропоную їм трохи допомогти в плані розуміння таких серйозних явищ. (Звісно, все, що міститиметься нижче - жарт, не дуже рекомендую це відтворювати на семінарах в університетах чи на уроках в школі, бо не всі вчителі та викладачі мають достатнє почуття гумору, можуть належним чином не оцінити).

ФЕОДАЛІЗМ: У Вас є дві корови. Ваш господар забирає частину молока.

СОЦІАЛІЗМ: У Вас є дві корови. Одну ви віддаєте сусіду.

КОМУНІЗМ: У Вас є дві корови. Держава забирає обох і дає Вам трохи молока.

ТОТАЛІТАРИЗМ: У Вас є дві корови. Держава забирає обох корів, а Вас забирає в армію.

ДИКТАТУРА: У Вас є дві корови. Уряд забирає обох, а Вас розстрілює. Молоко заборонене до продажу й споживання.

КЛАСИЧНИЙ КАПІТАЛІЗМ: У Вас є дві корови. Ви продаєте одну й купуєте бугая. Поголів'я корів більшає, економіка розвивається. Ви продаєте своїх корів, йдете на пенсію й живете на прибуток від своїх корів.

АМЕРИКАНСЬКИЙ КАПІТАЛІЗМ: У Вас є дві корови. Ви продаєте одну, а іншу змушуєте збільшити надої в чотири рази. Потім ви наймаєте консультата, щоб він вияснив, від чого здохла Ваша корова.

ФРАНЦУЗЬКИЙ КАПІТАЛІЗМ: У Вас є дві корови. Ви виходите на страйк, організовуєте заворушення, блокуєте дороги, будуєте барикади, тому що Вам хочеться трьох коров.

ІТАЛІЙСЬКИЙ КАПІТАЛІЗМ: У Вас є дві корови. Але Ви не знаєте, де вони. Тому ви йдете в піццерію пообідати.

ІСПАНСЬКИЙ КАПІТАЛІЗМ: У Вас є два бугая, і ви влаштовуєте кориду, тим самим, вбиваєте обох, потім ідете на сієсту.

КАПІТАЛІЗМ ЗА СОРОСОМ: У Вас є дві корови. Ви продаєте трьох корів дочірній компанії в Кореї, використовуючи кредит з брюсельського банку, отриманий на ім'я тещи. Потім Ви перекуповуєте вже чотирьох корів з допомогою американського посередника, який оформляє на Ваше ім'я дарчу, щоб Вам не платити податок з п'яти корів. Євросубсидії, які Ви отримуєте за молоко шести корів, інвестуєте в корейську дочірню компанію; в річному звіті Ви пишете, що маєте вісім корів, а коли внаслідок аудиторської перевірки з'ясовується, що в коровах Ви не тямите, Ви розводите руками й божитеся, що не можете зрозуміти, чому в стійлі пусто.

ШВЕЙЦАРСЬКИЙ КАПІТАЛІЗМ: У Вас 5000 корів, але жодна з них Вам не належить, проте Ви їх доїте, ще й берете гроші з власників за їх зберігання їхніх корів.

ІНДІЙСЬКИЙ КАПІТАЛІЗМ: У Вас є дві корови, і Ви їм обом поклоняєтесь.

АНГЛІЙСЬКИЙ КАПІТАЛІЗМ: У Вас є дві корови, і обидві - хворі на сказ.

ІРАКСЬКИЙ КАПІТАЛІЗМ: Всі думають, що Ви маєте багато корів, Ви говорите, що не маєте жодної. Ніхто Вам не вірить, в результаті чого Вас бомблять, а потім окуповують Вашу країну. Ви, як і раніше не маєте жодної корови, але, в крайньому разі, ви є частиною Великої Демократії.

ПАКИСТАНСЬКИЙ КАПІТАЛІЗМ: У Вас ніколи не було корів, але Ви щиро вважаєте всіх індійських корів своїми.

РОСІЙСЬКИЙ КАПІТАЛІЗМ: У Вас дві корови, Ви їх перераховуєте, і дізнаєтеся, що їх у Вас - п'ять, Ви перераховуєте їх знову і нараховуєте 47 корів, Ви їх знову перераховуєте, у Вас виходить 14 корів. Поголів'я зменшується, пора відкривати чергову пляшку горілки.

УКРАЇНСЬКИЙ КАПІТАЛІЗМ: У Вас дві корови???

Звісно, все вищеозначене - жарти, але в них є певний раціоналізм. До речі, подібних "перлів" в мережі ще багато, є й інші варіанти різних політико-економічних моделей.

Наприклад, ось тут: http://www.management.com.ua/blog/791

Україна над прірвою?

Нині всі ми вболіваємо за долю нашої держави. Хто - більше, хто - менше. Але я все ж вірю, що вболіваємо всі. Наша держава опинилася сьогодні в дуже скрутних обставинах, які маємо подолати. І подолати не лише віськовою міццю, довівши всьому світу, що наша армія - одна з найкращих. Звісно, мають бути серйозні економічні реформи, але про них я не буду зараз говорити, давати поради фахівцям - це останнє, що я колись буду робити. Подолати все ми зможемо міццю свого духа. Коли ми зрозуміємо, що ми - українці, й гідні жити в найкращій в світі державі, тоді ми будемо непереможні. Ми маємо пишатися власною державою навіть тоді, коли пишатися, в принципі, нічим. Ми батьківщину не обирали, ми її маємо, і мусимо працювати на її благо. Не на благо президентів, депутатів і олігархів, а то інші часто підміняють поняття "держава" і "органи влади". Маємо пишатися своєю історією, не розмінюючися на комплекси меншовартості. Ми ніколи такими не були навіть за правління царів і королів. Українці за всіх режимів знаходили свої дороги, свої ідеали, яким служили, незважаючи на всі заборони й перепони.

Ніколи ніхто не задумувався над тим, чому в поляків так гарно получається любити свою державу, чому в них є і завжди було почуття національної гідності, а в нас - ні? Адже поляки, як і ми, теж перебували в підкореному стані. Тому що поляки знають і завжди знали свою історію, знають і пишаються нею. Історію не тої держави, яка їх колись підкорила і тримала тривалий час в сталевих лещатах, а своєї. Знають своїх героїв, ставлять їм пам'ятники, позбавляючись від пам'ятників старої доби, не волаючи при цьому, що це  теж наша історія, як люблять в нас робити деякі наші громадяни. Польща теж має ветеранів, які воювали у другій світовій проти гітлерівців разом з радянською армією, але ніхто не кричить: "...діди воювали". Так, воювали, ніхто цього не заперечує, та й не заперечуватиме ніколи. Але поляки знають твердо - є власна держава, а потім всі інші. Коли до влади в Польщі прийшов польський націоналіст литовського походження Юзеф Пілсудський, багатьом це було не до вподоби, але поляки казали: "Спершу Польща, потім подивимось, яка". А ми весь час протестуємо - то Леніна неправильно знесли, то вулицю перейменували неправильно, а вже Степана Бандеру, Романа Шухевича, Симона Петлюру не варто й згадувати - фашисти. Соромно. Невже в нас настільки не вистачає власної гідності, що ми готові прийняти будь-яку історію, а за свою нам соромно. Того й потерпаємо зараз від московських зазіхань. Бо свого не хочемо мати. Нам гарно під чужим. Сподіваюся, вилікуємося колись і від цієї хвороби. Ростуть наші діти. Тому варто виховувати з них громадян саме нашої держави - не Польщі, Ізраїлю чи Росії, а України. Історія в цьому  процесі має відіграти вирішальну роль. Бо сьогодні - історична пам'ять, а завтра - сильна нація і процвітаюча Україна.

Не збиралася писати, в принципі, получилося так сумбурно, але наболіло. А збиралася я взагалі-то навести чудовий есей Юрія Мушкетика на означену тематику.

Ліні Василівні Костенко - 85!

Наприкінці п'ятдесятих років на українському поетичному небосхилі зійшла нова зоря... Дивно, що й досі астрономи не назвали одну з зірок її ім'ям - Ліна Костенко.

   Народилася Ліна Василівна Костенко 19 березня 1930 року в місті Ржищеві на Київщині у вчительській родині. Закінчивши середню школу в Києві, вчилася у Київському педагогічному інституті імені Максима Горького в Москві, який закінчила 1956 року. Тоді ж наприкінці п'ятдесятих, одна за одною вийшли друком її поетичні збірки "Промені землі" і "Вітрила", а в 1961 році - "Мандрівки серця".

   Потім півтора десятка років у літературному житті України мовби й не існувало Ліни Костенко. Сьогодні таке диво - мовчання пояснюють безкомпромісною громадянською позицією поетеси. Зрештою, так воно й було. Ліна Василівна брала активну участь у дисидентському русі. Збірки її віршів «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958) викликали інтерес читача й критики, а збірка «Мандрівки серця» (1961) не лише закріпила успіх, а й засвідчила справжню творчу зрілість поетеси, поставила її ім'я поміж визначних майстрів української поезії.

   На початку 1960-х брала участь у літературних вечорах київського Клубу творчої молоді. Починаючи з 1961 р. її піддавали критиці за аполітичність, був знятий з плану знімання фільм за сценарієм Л. Костенко «Дорогою вітрів».

Щоб упокорити свідому непоступливість письменниці, високі компартійні мужі через видавництва все робили, аби гостре слово мужньої жінки не дійшло до читача. 8 квітня 1963 р. на ідеологічній нараді секретар ЦК КПУ з ідеології А.Скаба заявив: «Формалістичні викрутаси зі словом неминуче призводять до викривлення і затемнення ідейно-художнього змісту твору. А що справа саме така, свідчать деякі твори молодих поетів М Вінграновського, І.Драча, Л. Костенко». Це був сигнал до погрому покоління шістдесятників.

   1963 — зняли з друку книжку віршів Л. Костенко «Зоряний інтеґрал», книжку «Княжа гора» зняли з верстки.

   У ці роки вірші Л. Костенко публікували журнали в Чехословаччині, газети в Польщі, і лише зрідка — в Україні. Її вірші ходили в "самвидаві".

   1965 — Л. Костенко підписала лист-протест проти арештів української інтелігенції. Була присутня на суді над М.Осадчим і М.Зваричевською у Львові. Під час суду над братами Горинями кинула їм квіти. Разом з І. Драчем звернулася до редакції журналу «Жовтень» (тепер "Дзвін") і до львівських письменників з пропозицією виступити на захист заарештованих. Письменники не зважилися на протест, але подали в суд клопотання з проханням передати на поруки Б.Гориня як наймолодшого з заарештованих. Усе це не вплинуло на перебіг судів, але мало величезне моральне значення.

   Травень 1966 — у Спілці письменників України, де таврували «націоналістичних відщепенців», частина молоді влаштувала овацію Л. Костенко, яка відстоювала свої позиції і захищала І.Світличного, О.Заливаху, М.Косіва і Б.Гориня.

   1968 — написала листи на захист В.Чорновола у відповідь на наклеп на нього в газеті "Літературна Україна". Після цього ім'я Л. Костенко в радянській пресі довгі роки не згадувалося. Вона працювала "в шухляду".

   1973 р. — потрапила до"чорних списків" складених секретарем ЦК КПУ з ідеології В Маланчуком.

   Тільки Ліна Костенко не зрадила ні себе, ні поезію. Вона ненастанно, одержимо творила і піднеслася до висот такого духовного подвижництва, що її феномен в українській літературі залишиться неперевершеним і вічним. Лише 1977 року, після відходу В. Маланчука, вийшла збірка віршів поетеси "Над берегами вічної ріки", а 1979 р., за спеціальною постановою Президії СПУ, — історичний роман у віршах "Маруся Чурай", що пролежав без руху 6 років. За нього поетеса 1987 року була удостоєна Державної премії УРСР ім.Т.Г.Шевченка.

   Від "Першого вірша, написаного в окопі", до історичних романів "Маруся Чурай" і "Берестечко" й прозового твору "Записки українського самашедшого" - саме Ліна Костенко у всій багатогранності продовжила жіночий поетичний родовід. І не слід її порівнювати з Лесею Українкою. Вона сама по собі - збагненна і незбагненна!

   Роман "Маруся Чурай", як і драматичні поеми "Скіфська одісея", "Сніг у Флоренції", поема-балада "Дума про братів неазовських", - це жагуче минуле в сучасності, без якого народ не може повнокровно існувати, претендувати на безсмертя.

   Незабутні миті - в кожному вірші Ліни Костенко. І всі вони наші - українські. Після вимушеного мовчання, окрім роиану "Маруся Чурай", світ побачили збірки "Над берегами вічної ріки" (1977), "Неповторність" (1980), "Сад нетанучих скульптур" (1987), збірка віршів для дітей "Бузиновий цар" (1987), книга "Вибраного" (1989).

   Безперечно, аналізувати поезію - справа неймовірно складна. А тим паче поезію Ліни Костенко. Тут довелося б більше вдаватися до переказів і цитувань - такий високий регістр її музи.

   Українці можуть пишатися, що мають таку геніальну поетесу. 

З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, ЛІНО ВАСИЛІВНО!

Ірма Грезе - кошмар Освєциму

Ім'я Ірми Грезе може, без сумніву вважатися одним із найстрашніших імен, без перебільшення, планети.

Наглядачка нацистських таборів смерті Равенсбрюк, Аушвіц і Берген-Бельзен. В'язні і, навіть колеги, називали її "Білявий диявол". Для тортур над ув'язненими вона використовувала емоційні та фізичні методи, забивала жінок до смерті і насололоджувалась розстрілами, які проводила власноруч.

Ірму Грезе вважають найжорстокішою жінкою Третього Рейху. Вона не мала собі рівних серед наглядачок по найвитонченішим тортурам і садизму. А було їй всього-на-всього 19 років.

Зовні Ірма Грезе була досить привабливою - мрія арійського підлітка: вона відповідала нацистським канонам краси, була ідеологічно підготовлена і міцна фізично.

Починаючи свою "трудову діяльність", Ірма Грезе, за походженням селянка, вирішила спробувати себе в якості молодшої медсестри санаторію СС Хоенліхен. Але дівчині, яка за характером була різкою і жорстокою, ця робота не припала до смаку. Тому в 1942 році, незважаючи на категоричну незгоду її батька, вона прийняла рішення служити в одному з допоміжних підрозділів СС.

Спочатку вона отримала направлення в один із найбільших концтаборів Німеччини - Равенсбрюк, який спеціалізувався на ув'язненні жінок-злочинниць. Тут вона пройшла повний курс підготовки до посади наглядачки концтаборів, після чого отримала направлення в один з підрозділів концтабору Освєнцим.

Деякі з в'язнів, яким "пощастило" познайомитися в таборі з дияволицею Ірмою, розказували про те, що її жорстоке ставлення до своїх "підопічних" просто не мало меж. Вона запросто могла побити їх дубинкою або нацькувати на змучену людину голодних собак. Ірма Грезе особисто відбирала жертв для газовою камери або відстрілювала в'язнів зі своєї табельної зброї заради розваги. В таборі прекрасно знали про те, що цей "білявий диявол" робив собі абажури з... людської шкіри. І це все - перелічення далеко не всіх "здібностей" Ірми Грезе. До цих якостей варто додати те, що вона була закінченою садисткою.

Ірма могла годинами спостерігати за медичними експериментами, які проводив її друг доктор Йозеф Менгеле (Доктор Смерть) .

Ірма Грезе було взято в полон британськими піхотинцями 17 квітня 1945 року під час звільнення ними концтабору, в якому працювала Ірма. На Бельзенському судовому процесі, що відбувся невдовзі, її визнали винною у вчинених злодіянням і засудили до страти через повішення. Відомий факт - перебуваючи в камері смертників, вона разом зі своїми подільниками співала популярні нацистські пісні і гімни.

Ірмі було всього-на-всього 22 роки, коли її засудили й повісили. Вона була в тому віці, коли більшість із нас не знало ще що робити зі своїми дипломами. Ірма дала нове визначення слову "жахіття".