середа, 16 жовтня 2024 р.

Еріх Марія Ремарк про війну


Німецький письменник Еріх Марія Ремарк, народжений 22 червня 1898 року, — мабуть, один з найвідоміших пацифістів у літературі. Він належить до представників "втраченого покоління", тих майстрів пера, що пройшли страхіття Першої світової війни й побачили мирне життя зовсім не таким, яким воно здавалося на фронті. Смерть, страх, несправедливість, пережитий досвід назавжди закарбувалися не лише в пам’яті цих письменників, а й на сторінках їхніх творів. Ремаркові ж вдалося особливо просто й водночас глибоко описати, про що насправді говорять і думають в окопах звичайні солдати.

«Бомбардування, загороджувальний вогонь, міни, газ, танки, кулемети, ручні гранати — слова, слова, але в них — весь жах світу».

«Яке ж усе брехливе й нікчемне, коли тисячолітня цивілізація не змогла запобігти тому, щоб пролилися ці річки крові, коли вона допустила існування сотень тисяч отаких катівень. Тільки в госпіталі видно, що таке насправді війна».

«Жоден солдат не переживе тисячу шансів. Але кожен солдат вірить у шанс і покладається на свою удачу».

«Фронт — це клітка, в якій нам доводиться напружено чекати, що буде далі».

«Ми їдемо сюди звичайними солдатами, похмурими чи веселими, а коли потрапляємо в зону, де починається фронт, то стаємо напівлюдьми, напівтваринами».

«Дивно, як кровопивці люблять моралізувати».

«Можливо, війни трапляються знову й знову лише тому, що одні ніколи не можуть до кінця відчути страждання інших».

«І я знаю: все, що тепер, поки ми на війні, потонуло в нас, немов каміння, після війни знову спливе на поверхню, ось тоді й почнеться боротьба між життям і смертю».

«Може, я ніколи не буду щасливий, може, війна знищила цю можливість, і я всюди буду трохи чужим і ніде не почуватимуся вдома, але ніколи, думаю, я не почуватимуся безнадійно нещасним, бо завжди буде щось, що підтримає мене, — хоча б мої ж руки, або зелене дерево, або подих землі.Частина мого життя була віддана справі руйнування, віддана ненависті, ворожнечі, вбивству. Але я залишився живий. В одному цьому вже завдання і шлях. Я хочу вдосконалюватися й бути до всього готовим. Я хочу, щоб руки мої трудилися й думка не засинала. Мені не треба багато. Я хочу завжди йти вперед, навіть якщо іноді з’являється бажання зупинитися. Треба багато чого відновити й виправити, треба, не шкодуючи сил, розкопати те, що було засипано уламками в ті роки, коли стріляли гармати й кулемети. Не всім судилося бути піонерами, потрібні й слабші руки, потрібні й малі сили. Серед них я шукатиму своє місце. Тоді мертві замовкнуть і минуле не переслідуватиме мене, а допомагатиме».

Немає коментарів :

Дописати коментар