Полтавщина в 1917 - 1920 рр.

Лютнева революція 1917 року привела до повалення царського самодержавства і відкрила шлях до свободи поневолених народів, що входили до складу Російської імперії. Проте населення Полтавщини через протидію губернатора Р. Моллова дізналося про події в Петрограді лише 3 березня. Того ж дня Полтавська міська дума створила Комітет громадського спокою на чолі з міським головою С. Семенченком. 8 березня він був реорганізований у громадський комітет із 37 осіб — представників органів місцевого самоврядування, громадських, профспілкових і урядових організацій. Подібні комітети були створені і в інших містах Полтавщини.

5—6 березня 1917 року в Полтаві та інших містах губернії пройшли масові мітинги і демонстрації, на яких полтавці вітали повалення самодержавства, пов'язуючи з революцією надії на краще життя, припинення світової війни, встановлення миру і спокою на рідній землі та вирішення питання про національне самовизначення українського народу.

Після Лютневої революції на Полтавщині посилився національно-визвольний рух, населення почало пробуджуватися до політичного життя, з'явилися осередки українських партій і громадських організацій. Найстарішим осередком національного руху була Полтавська громада Товариства Українських Поступовців (ТУП). Після Лютневої революції 1917 року вона налагодила випуск агітаційних листівок, відозв та провела вибори до Національного конгресу, який узаконив існування Центральної Ради, визначив її статус та поповнив склад. Від Полтавщини до Центральної Ради ввійшли М. Ковалевський, М. Токаревський, П. Чижевський і В. Шемет, але в травні замість них були обрані П. Мшанецький, К. Пиляй, Р. Матяш і Л. Бочковський.

Найбільш впливовою політичною силою стала Партія українських есерів, провідними діячами якої були М. Ковалевський, Л. Ковалів, М. Литвиненко та А, Заливчий. В Українській соціал-демократичній робітничій партії (УСДРП) активно працювали М. Криворотченко (Тарас Воля), М. Токаревський, С Косенко, П. Височанський та ін. Партійні зосереджувалося лише в найбільших містах Полтавщини. Не була винятком у цьому і Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), яка користувалася певним впливом серед російськомовного робітництва.

Влітку 1917 року серед РСДРП намітився розкол на дві фракції — більшовиків і меншовиків. 1 жовтня більшовики Полтавської міської організації і залізничних майстерень об'єдналися, утворивши спільний комітет, але їх чисельність була незначною. Так, на загальних зборах, які відбулися 8 грудня 1917 року, були присутні лише 103 чоловіка. Помітну роль серед більшовиків відігравали Я. Дробніс, С. Мазлах (Робсман) і В. Шахрай. Лідером меншовиків був зять В. Г. Короленка К. Ляхович. У Кременчуці до об'єднаного комітету РСДРП увійшли 10 більшовиків і 5 меншовиків. Українських соціалістів-федералістів на Полтавщині очолювали К. Товкач та Є. Сіяльський. Провідником старої "Полтавської громади" був П. Чижевський.

Протягом 16—17 квітня в Полтаві проходив Селянський з'їзд, на який прибуло понад тисячу делегатів з усіх повітів губернії. Ініціатором його скликання виступив організаційний комітет, створений 23 березня полтавським осередком Партії українських есерів. Після бурхливого обговорення поточних подій делегати з'їзду висловили підтримку Тимчасовому урядові і Центральній Раді. Майбутню Росію вони бачили як федеративну демократичну республіку, в якій Україна мала б національно-територіальну автономію. Делегати вимагали також запровадження загального безкоштовного навчання дітей рідною українською мовою. Після тривалої дискусії Селянський з'їзд прийняв рішення про соціалізацію землі, фабрик і заводів. Максимальна земельна норма на одне господарство визначалася в 50 десятин, Понаднормові землі підлягали конфіскації без викупу. Продаж і купівля землі заборонялися. З'їзд організаційно оформив створення губернської організації Селянської спілки, затвердив її програму і керівні органи. Тоді ж у Полтаві виникла і військова "Українська громада", товаришем голови (за іншими даними — головою) якої став видатний український філософ і громадський діяч В'ячеслав Липинський. Влітку 1917 року на Полтавщині заснувалася нова політична структура - Українська демократично-хліборобська партія (УДХП). Ініціаторами її створення виступили земські діячі Лубенського повіту — брати Володимир і

Володимир Шемет

Сергій Шемети, а остаточну редакцію партійної програми здійснив В, Липинський. В ній вперше серед політичних партій ставилася вимога державної незалежності України.

Більшість  учасників установчих зборів УДХП, які відбулися 29 червня в Лубнах, підтримали вимогу законодавчо закріпити приватну власність на землю. Передбачалося також формування земельного фонду з частини викуплених у поміщиків земель для наділення нею за плату безземельних і малоземельних селян, Для викупу надлишків

Сергій Шемет

поміщицьких земель мав бути створений національний Земельний банк. Майбутню Українську державу УДХП уявляла республікою з президентською формою правління. Палким прибічником УДХП виступив один з ідеологів українського націоналізму М. Міхновський, котрий восени 1917 року повернувся з фронту і був обраний мировим суддею у Лубенському повіті.

Полтавщина також стала осередком формування і Української партії соціалістів-самостійників, що об'єднала багато військових. 6 грудня 1917 року пройшов її губернський з'їзд, делегати якого обрали керівні органи та голову партії — інженера П. Макаренка. Партія ставила за мету вибороти незалежність України. Отже, на Полтавщині вперше в Україні найбільш значні сили суспільства — хлібороби- власники і військові —висунули вимогу повної державної незалежності України.

В'ячеслав Липинський

Наймасовішою громадською організацією в селах Полтавщини стали Селянські спілки, які виникли з ініціативи самих селян як їх національна професійно-класова організація. В той же час більшовики та інші російські партії соціалістичної орієнтації нав'язували українському селянству Совєти селянських депутатів як загальноросійські політичні структури. Навколо цього питання ішла гостра політична боротьба. Уже 30 квітня на 1-му губернському з'їзді Совєтів робітничих і солдатських депутатів представники Селянських спілок і Партії українських есерів домагалися, щоб функції Совєтів у селах виконували Селянські спілки. Проте більшістю голосів (російських есерів, більшовиків та меншовиків) з'їзд визнав єдиними представницькими органами селянства Полтавщини Ради селянських депутатів.

2—3 травня на засіданні Полтавського Громадського комітету українські есери знову наполягали на тому, щоб селянство Полтавщини у громадських комітетах та губернській Раді представляла лише Селянська спілка, але більшовики та інші російські партії виступили рішуче проти, звинувативши Селянські спілки в тому, що вони стали націоналістичними організаціями.

Отже, протягом першої половини 1917 року на Полтавщині паралельно існували дві форми селянських організацій: Селянські спілки і Ради селянських депутатів, які утворювалися шляхом реорганізації Селянських спілок за класовою ознакою або простої зміни їх назв.

24 червня губернський селянський з'їзд обрав Раду селянських депутатів із 75 осіб, яка того ж дня звернулася до Совєта робітничих і солдатських депутатів з пропозицією про об'єднання. В ході переговорів було вирішено утворити об'єднаний виконком, куди ввійшли представники від Ради і Совєта у співвідношенні два до одного на користь Ради та по два — від губернських організацій соціалістичних партій (6). У свою чергу, об'єднаний виконком виділив із себе постійно діючий орган — бюро (президію) у складі 6 представників від губернської Ради селянських депутатів, 3 — від Совєта робітничих і солдатських депутатів і 5 — від соціалістичних партій (українських, російських і єврейських). Отже, в об'єднаному виконкомі і його президії Рада селянських депутатів забезпечила собі, хоч і не завжди стійку, більшість і могла проводити рішення, що відповідали національним інтересам українського народу. Офіційне об'єднання Совєта робітничих (голова — Гершко Майзел) і Совєта солдатських (голова — Рахман Дунаєвський) депутатів з Радою селянських депутатів відбулося на 3-му губернському з'їзді Рад, який проходив 20—21 липня 1917 року. Головою об'єднаної губернської Ради став член Центральної Ради лівий український есер Олександр Янко.

В умовах анархії та безладдя, які нестримно насувалися на Україну, серед населення почали стихійно виникати загони самооборони, що дістали назву "вільного козацтва". Метою їх створення була охорона правопорядку, життя і майна громадян, чого восени 1917 року не могла забезпечити жодна владна структура. Загони "вільного козацтва" виникали здебільшого з ініціативи Селянських спілок. У Миргороді поряд з "вільними козаками" правопорядок охороняли і члени військово-спортивного товариства "Січ".

Більшовицький переворот у Петрограді не знайшов підтримки у жодній із владних структур та громадських організацій Полтавщини. 26 жовтня ця подія стала предметом обговорення на засіданні Полтавської міської Ради робітничих і солдатських депутатів, яка прийняла компромісне  рішення: з одного боку — схвалила дії Петроградської ради, а з другого — визнала Центральну Раду законним органом влади в Україні. Одночасно вона створила новий орган влади в Полтаві та губернії — Совєт революції, куди ввійшли представники соціалістичних партій та громадських організацій. Очолив його меншовик Яків Городецький, а через декілька днів — лівий український есер Євген Терлецький.

31 жовтня виконком Полтавської губернської Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів після обговорення питання про владу в Україні вітав "Українську Центральну Раду в її прагненні спільно з революційними організаціями взяти владу до своїх рук для боротьби з контрреволюцією" і запевняв, що "буде працювати в повному контакті з краєвим комітетом по захисту революції при Центральній Раді" (8). 10 листопада на масовому мітингу в Полтаві було оприлюднено Третій універсал Центральної Ради. Перед жителями міста та навколишніх сіл виступали депутати губернської і міської рад, гласні Полтавської думи, лідери політичних партій. Їх виступи переривалися вигуками "Слава!" та співом національного гімну "Ще не вмерла Україна". Учасники мітингу вітали проголошення суверенної Української Народної Республіки та голову Центральної Ради М. Грушевського. Резолюції подібного змісту були прийняті радами і думами інших міст Полтавщини, військовими і селянськими зборами. На проведених протягом 12—14 листопада виборах до Всеросійських Установчих зборів абсолютна більшість полтавців віддала свої голоси українським і російським соціалістичним партіям. Більшовики одержали лише 5,6 відсотка голосів і не провели в губернії жодного депутата до Установчих зборів.

На кінець 1917 року соціально-економічна і політична ситуація на Полтавщині ускладнилася. В містах і селах зберігалося двовладдя: думи і земства, які підтримували заходи Центральної Ради щодо стабілізації політичної ситуації в Україні, та Ради робітничих і солдатських депутатів, де верх брали прибічники крайніх протиправних дій. На ґрунті загального невдоволення демагогічні обіцянки більшовиків дати масам "мир, хліб і землю" знаходили все більше прихильників. А між тим більшовицький уряд Росії готував червоні війська  для вторгнення в Україну. Виявом його агресивності став ультиматум Раднаркому РСФРР Центральній Раді. Він викликав розгубленість серед місцевих більшовиків і одержав неоднозначну оцінку в Совєті революції та радах Полтавщини, які, з одного боку, засудили його, а з другого — визнали Центральну Раду вищим органом влади в Україні, а більшовицький Раднарком у Петрограді — законним урядом Росії.

Щоб підпорядкувати Україну своїй владі, більшовики створили в Харкові свій маріонетковий уряд, і Раднарком РРФСР послав йому на допомогу червоні війська. Почалася неоголошена війна більшовицької Росії проти України.

У ніч на 6 (19) січня 1918 року загони Муравйова, маючи в авангарді панцерний потяг, вступили до Полтави. Їх наступу не чекали, тому опору ніхто не чинив.

Полтавський вокзал

В ультимативній формі Муравйов зажадав від Полтавської ради негайно видати платню червоногвардійцям, а коли депутати відхилили цю вимогу, він наказав заарештувати і розстріляти непоступливих членів ради. На противагу непокірній раді Муравйов призначив ревком. На Полтаву була накладена контрибуція в розмірі одного мільйона карбованців, але після умовлянь гласних міської Думи Муравйов "змилостивився" і згодився на 600 тисяч. На середину січня 1918 року радянська влада була встановлена на всій Полтавщині. З приходом червоних військ почалася насильницька "совєтизація" Полтавщини в дусі ленінських ідей соціалістичного експерименту: звичним явищем стали розстріли без суду і слідства політичних опонентів, націоналізації, конфіскації, контрибуції та інші характерні явища тоталітарного режиму.

Перші кроки радянської влади викликали глибоке обурення В, Г. Короленка, який зробив для себе невтішне узагальнення образу нових правителів: "Більшовик — це нахабний "начальник", який наказує, обшукує, реквізує, часто грабує і розстрілює без суду і формальностей". Протягом другої половини січня 1918 року на Полтавщині пройшли з'їзди рад, але навіть в умовах їхньої диктатури вибори не принесли більшовикам перемоги. 19 лютого розпочав роботу 5-й губернський з'їзд рад, на який були допущені лише представники партій, що стояли на платформі радянської влади (українських есерів — 300, лівих російських есерів — 250, більшовиків — 235). До складу Полтавського губвиконкому було обрано 15 більшовиків, 14 лівих російських есерів і 14 українських есерів. Головою президії губвиконкому став український есер Андрій Заливчий. У лютому 1918 року австро-німецькі війська згідно з умовами Берестейської угоди спільно з підрозділами УНР розпочали наступ з метою звільнення України від більшовицьких напасників. Відступаючи, червоні війська вивозили до Росії все, що можна було вивезти: хліб, устаткування фабрик і заводів, рухомий склад залізниць, коштовності та ін. У результаті грабежів і реквізицій Полтаві було завдано збитків щонайменше на 10 мільйонів карбованців. Крім того, з Полтавського управління Південної залізниці забрано готівкою 2250 тисяч карбованців. 29 березня Українська Запорізька бригада першою вступила до Полтави. Під час боїв за місто більшовики втратили понад 150 чоловік убитими і пораненими. На залізничних станціях Полтави союзницькі війська захопили близько 1500 вагонів із награбованим майном.  Австро-німецькі війська, прибувши в Україну як союзники Центральної Ради, після вигнання більшовиків почали вести себе як окупанти. Спрямована на захист національних інтересів політика Центральної Ради не влаштовувала німців, і 29 квітня 1918 року вони інспірували державний переворот, у результаті якого до влади прийшов гетьман П. Скоропадський.

П.Скоропадський

Того ж дня німецькі війська розігнали Центральну Раду. Гетьманський переворот був неоднозначно сприйнятий населенням і владними структурами Полтавщини. Зокрема, його не підтримали губернський комісар УНР П. Чижевський і військові коменданти: губернський — Кудрявцев та полтавський міський — Самійленко, за що німці їх заарештували. Полтавським губернським старостою призначили поміщика з Лохвицького повіту Сергія Іваненка. Повітовими старостами також стали здебільшого поміщики. Вони, а також заможні селяни, так звані хлібороби-власники, і послужили опорою гетьманського режиму. Почалися переслідування робітничих організацій та створених за доби Центральної Ради Селянських спілок і земельних комітетів. Все ж певна стабілізація політичної обстановки в Україні сприяла національно-культурному відродженню краю. Започаткований Центральною Радою процес українізації освіти в часи Гетьманщини дістав подальший розвиток. Усі початкові школи в селах Полтавщини перейшли на українську мову навчання, а в містах (окрім Кременчука) — більше половини. Розширилася мережа вищих початкових шкіл: якщо напередодні Лютневої революції в губернії їх було 36, навесні 1918 року — 49, то на кінець цього ж року —190. Всі відкриті вищі початкові школи були з українською мовою навчання, а з існуючих за царизму російськомовних залишилося не більше 5.

Протягом усього періоду Гетьманщини до Полтавського губернського земства надходили постійні прохання про відкриття українських гімназій. При цьому для їх спорудження волосні управи надавали земельні ділянки і виділяли необхідні кошти на утримання. Але освітнє будівництво гальмувалося недостатнім державним фінансуванням, відсутністю необхідних приміщень, кваліфікованих учителів та підручників. І все ж попри всі негаразди, лише в селах Полтавщини за часів Гетьманщини почало діяти майже 40 українських гімназій. У кінці 1917 року українська інтелігенція Полтави виступила  з ініціативою відкрити в місті український державний університет. Першим етапом до цього стало заснування історико-філологічного факультету, статут якого був затверджений 29 жовтня 1918 року Міністерством народної освіти гетьманського уряду. Навчання на факультеті розпочали 312 студентів, а весною 1919 року до них додалося ще 107. Лекції читали як місцеві викладачі, головним чином з учительського інституту, так і професори Харківського університету — Д. Багалій, М. Сумцов, Ф. Шміт, С Кульбакін та ін. Дальшого розвитку на Полтавщині набув справді всенародний рух за створення "Просвіт" як вияв віковічного прагнення українського народу до освіти і культури. Протягом 1918 року лише в Полтавському повіті відкрилося 82 товариства "Просвіти" і 3 селянських університети — в Мачухах, Решетилівці і Диканьці. 10 травня 1918 року в Полтаві розпочав роботу 1-й губернський з'їзд "Просвіт". Головою президії було обрано відомого просвітянина Григорія Коваленка. Делегати з'їзду підвели підсумки роботи за 1917—1918 роки та визначили основні напрями своєї діяльності в майбутньому. За неповними даними, в 9 повітах губернії діяло 363 "Просвіти".

При кожній з них існували бібліотеки, але у своїх виступах делегати з'їзду підкреслювали брак українських книг і великий попит на них серед населення. Крім шкіл грамоти для дорослих, з ініціативи "Просвіт" було відкрито 5 українських гімназій і 2 вищі початкові школи. ПССТ залишалася основним спонсором діяльності "Просвіт". Навесні 1918 року вона започаткувала для них видання популярних брошур серії "Український селянський університет" з різноманітних галузей сільськогосподарських знань, історії України та української культури, географії і народознавства. Незважаючи на значні здобутки в царині національно- культурного відродження, напруга в українському суспільстві наростала. Селянство було невдоволене аграрною політикою гетьмана, робітництво — соціальною, а вся людність — австро-німецьким окупаційним режимом. То в одному, то в іншому повіті Полтавщини вибухали стихійніселянські повстання. Їх організатором виступала здебільшого Українська партія боротьбистів, але певним впливом користувалися і більшовики з їх соціальною демагогією. Останні мали велику підтримку з боку Радянської Росії, яка всупереч умовам Берестейського мирного договору продовжувала підривну діяльність проти України. Становище ускладнилося настільки, що 12 вересня П. Скоропадський оголосив у Полтавській губернії воєнний стан.

Восени 1918 року на ґрунті поразок у світовій війні в Німеччині та Австро-Угорщині почали назрівати демократичні революції. Окупаційний режим в Україні ослаб, а разом з ним захиталася і влада гетьмана. Навколо Полтави все тісніше стискалося кільце селянських повстанських загонів. 7 і 14 листопада вони спробували взяти місто штурмом, але через неузгодженість дій їх наступ успіху не мав. У середині листопада гетьманські війська були послані назустріч Запорізькій дивізії П. Болбочана, яка просувалася на Полтавщину з боку Києва. Скориставшись цим, 27 листопада загони боротьбистів і більшовиків захопили Полтаву. Наступного дня до міста прибули і частини Запорізької дивізії. Губернським комісаром Директорії УНР призначили Г. Чижевського, а військовим комендантом — полковника Марусевича. Щоб запобігти грабежам і мародерству, повстанців, що знаходилися у Красних казармах, регулярні республіканські війська оточили і частково роззброїли, а частина їх розійшлася по домівках. Створений повстанцями ревком за наказом П. Болбочана був розпущений, а частина його членів заарештована разом з гетьманськими урядовцями.

Ухвалені політичними партіями і громадськими організаціями резолюції з нагоди повалення гетьманського режиму свідчили, що полтавці вітали відновлення УНР. Політичною опорою Директорії УНР мали стати філії Національного союзу, які виникли в період повстання проти гетьмана. До Полтавської губернської філії ввійшли представники партій соціалістів-федералістів, хліборобсько-демократичної та українських соціал-демократів, а також Полтавського губернського земства, Спілки службовців та Учительської спілки, Очолив губернську філію давній учасник національно-визвольного руху Кость Товкач. Проте Національний союз не виявився об'єднавчою силою українського суспільства, здатною протистояти більшовицькій агресії. Його філії утворилися лише в Полтаві, Кременчуці, Лубнах та Миргороді і не встигли розгорнути роботу серед населення. Крім того, до Національного союзу не приєдналася найбільш потужна українська партія — боротьбистів, за якою йшло селянство. Її лідери стали спочатку в опозицію до Директорії УНР, а згодом підняли проти неї повстання, наївно сподіваючись, що більшовицький уряд Росії дозволить існування Української держави, нехай навіть і радянської. Класові інтереси для боротьбистів виявилися вищими за загальнонаціональні.

В недалекому майбутньому комуністи знищать не лише українську державність, але і саму партію боротьбистів.

Директорія УНР

Протягом 9—11 січня 1919 року в Полтаві проходив губернський селянський з'їзд, на якому гостро дебатувалися питання про ставлення селян до Директорії УНР та про форму влади в Україні. Після бурхливих дискусій делегати вирішили послати на Трудовий конгрес своїх депутатів, котрим дали наказ вимагати скликання Всеукраїнського з'їзду Рад та створення на базі Селянських спілок Рад селянських депутатів, Одночасно вони вимагали припинення наступу російських більшовицьких військ і зобов'язали Директорію УНР порозумітися з урядом Совєтської Росії, Делегати з'їзду не визнали створеного в Курську маріонеткового Тимчасового робітничо-селянського уряду України, розглядаючи його як чужу для українського народу владу. Із 403 присутніх на з'їзді делегатів за внесену президією резолюцію проголосували 277, 1 був проти і 38 утрималися. Решта делегатів, очолюваних О. Янком, які не мали ілюзій щодо радянської влади і більшовизму в Україні, на знак протесту залишили з'їзд. Керівництво його подальшою роботою перебрав на себе боротьбист Яків Огій.

Я.Р.Огій

Отже, селянство Полтавщини твердо стояло на засадах української державності, виступало за радянську форму влади, але проти більшовизму і втручання Радянської Росії у внутрішні справи України. Воно наївно сподівалося поєднати дві несумісні речі: незалежність України і радянську владу, не розуміючи того, що остання є лише формою більшовицької диктатури та імперської політики російських комуністів. В основу своєї організації воно також намагалося покласти два несумісних принципи: національно-професійний — через Селянські спілки і класовий — через ради селянських депутатів. Разом з партією українських комуністів-боротьбистів селянство прийняло нав'язані більшовиками умови: створити замість Селянських спілок Ради селянських депутатів і тим самим ліквідувати єдину професійну організацію українського селянства, розколовши його за класовою ознакою.

У кінці 1918 року, скориставшись крахом німецького окупаційного режиму, більшовицька Росія вдруге розпочала наступ проти України, Десятки отаманів з їх партизанськими загонами, що складали переважну частину військ Директорії УНР, у боротьбі з більшовицькою агресією підтримували вкрай непослідовну лінію, турбуючись більше про інтереси своїх сіл, ніж про загальноукраїнські. Тому становище на фронтах значною мірою визначалося плинними настроями цихотаманів, котрі нерідко змінювали свою політичну орієнтацію: то ставали на бік Директорії УНР, то переходили до більшовиків, Знекровлений у боях, Запорізький корпус П. Болбочана був безсилий стримати наступ червоних військ, і 19 січня 1919 року вони вступили до Полтави.

П.Болбочан

На жителів міста наклали контрибуцію у сумі 3 мільйони карбованців. Під приводом вилучення зброї у населення червоноармійці почали масові обшуки помешкань, які супроводжувалися насильствами і грабежами. Як перші органи нової влади утворилися ревкоми. Вони формувалися з керівників повстанських загонів та партійних організацій, що стояли на засадах радянської влади. У багатьох з них переважали боротьбисти. Протягом лютого—березня 1919 року на Полтавщині пройшли вибори до рад, під час яких більшовикам шляхом провокацій, фальсифікацій і грубого тиску вдалося провести до рад більшість своїх людей, витісняючи з них колишніх спільників у боротьбі з гетьманом і Директорією УНР. 9 лютого у присутності голови Раднаркому УСРР X. Г. Раковського відбулося перше засідання Полтавської губернської Ради робітничих, червоноармійських і селянських депутатів, де обрали виконавчий комітет у складі 20 комуністів, 2 боротьбистів і 1 меншовика. Його головою став Яхніс Дробніс. Проведені18 лютого вибори до Полтавської міської ради в умовах диктатури більшовиків забезпечили їм повну перемогу: із 219 депутатів 143 були комуністами або їм співчуваючими, 16—боротьбистами, решта вважали себе позапартійними. На початку 1919 року на Україну була поширена державна хлібна монополія і пов'язана з нею продовольча розкладка, а також введена карткова система на хліб. У відповідності з нею на Полтавщині видавався один фунт хліба на душу населення. Незважаючи на те, що потреби губернії в хлібі (93 мільйони пудів) перевищували валовий його збір (89,3 мільйона пудів), Полтавщина мала здати 8 мільйонів пудів пшениці, по 4 мільйони пудів жита й вівса, 2,1 мільйона пудів гречки і 1,05 мільйона пудів проса. У червні 1919 року на полтавське село була накладена чергова данина: для потреб Червоної армії зібрати з кожної волості по 400 пудів сала, 80 пудів масла, по 20—30 коней та по одному рекруту з кожних 500 душ населення. Крім того, для "червоного Пітера" кожна волость додатково мала дати по 800 пудів борошна та по 150 пудів сала і масла. У зв'язку з тим, що радянська влада не могла забезпечити населення навіть мінімумом продуктів харчування, масовим явищем стали стихійні заготівлі хліба. Села Полтавщини заполонила хвиля мішечників з Росії. Лише на станцію Ромодан їх щодня прибувало близько тисячі. За пуд пшениці вони платили по 200—400 карбованців, у той час як тверда державна ціна на нього становила 12—18 карбованців. Масове вивезення продовольства призвело до швидкого зростання його дорожнечі і зубожіння міського населення Полтавщини: ціна фунта хліба на базарах дорівнювала одноденному заробітку робітника або пересічного радянського чиновника. Зрозумівши свою повну нездатність забезпечити жителів Полтави продуктами хоча б мінімально, губернські власті у червні 1919 року зняли загороджувальні загони навколо міста і дозволили вільну торгівлю хлібом, 26 червня загальні збори профспілкових правлінь Кременчука також прийняли резолюцію про скасування державної хлібної монополії і дозволили вільно ввозити продукти харчування в місто. Скрутне матеріальне становище полтавців ускладнювалося політичним безправ'ям і терором з боку радянських каральних органів. З допомогою київських і одеських чекістів було створене полтавське губернське відділення політичної поліції (ЧК). Його штат комплектувався переважно з кримінальних злочинців, а головними методами роботи стали терор, провокації і доноси. Так, голова Зінківської ЧК через місцеву газету офіційно звернувся до жителів повіту з наказом писати доноси один на одного, гарантуючи збереження таємниці, оскільки ЧК за своєю природою є "таємною організацією".  Терор полтавських чекістів набрав такого розмаху, що викликав занепокоєння навіть органів місцевої влади. 21 травня 1919 року губернський революційний трибунал змушений був порушити кримінальну справу проти 4 співробітників ЧК, звинувачених у кримінальних злочинах і хабарництві. Свідками на процесі виступили перший голова Полтавської губернської ЧК Барсуков, звільнений з посади за такими ж звинуваченнями, та чекіст Якобсон, який перебував у в'язниці за хабарі. В ході процесу виявилися злісні факти корупції і бандитизму в роботі чекістів, але вирок трибунал виніс м'який: лише двох співробітників засудили, та й то умовно. Розбій костянтиноградських чекістів викликав повстання червоноармійців місцевої залоги. Їх виступ придушили, але губернське начальство змушене було розстріляти керівників повітової ЧК О. Черненка і С. Шаха. Обурені сваволею чекістів, червоноармійці 46-ї дивізії 13 липня 1919 року розігнали залізничне відділення ЧК на Південному  вокзалі Полтави і звільнили ув'язнених, а потім розгромили і губернську ЧК та знищили її документи, її співробітники в паніці розбіглися. Скориставшись цим, губвиконком вирішив взагалі ліквідувати злочинне кубло чекістів. Замість ЧК утворили адміністративно-оперативний відділ губвиконкому. Його працівники позбавлялися права позасудових розправ, а мали проводити лише слідчі і розшукові дії. Контроль за ними здійснював юридичний відділ губвиконкому. Перші місяці радянської влади викликали у полтавців загальну ненависть і глухий опір, який переростав у протибільшовицькі народні повстання. "Більшовизм на Україні уже зжив себе, — писав 13 травня у своєму щоденнику В. Г. Короленко, — "комунія" повсюдно зустрічає ненависть". Доведені до відчаю жителі Миргорода разом з червоноармійцями 2 квітня 1919 року повстали і вбили керівників місцевої ЧК, комісара московського продзагону П. Іванова та декількох комуністів. Другий прихід радянської влади на Полтавщину тривав лише 5—6 місяців. Влада більшовиків протягом цього часу поширювалася лише на міста та навколишні села і тому, попри червоний терор і відверто русифікаторську політику, не могла зупинити започаткований Центральною Радою процес національного відродження українського народу. На початку травня 1919 року, за неповними даними (без Лохвицького і Пирятинського повітів), у губернії було зареєстровано 668 "Просвіт". Протягом літа, незважаючи на розпал сільськогосподарських робіт, їх мережа невпинно збільшувалася, і на середину серпня вже діяло не менше 1200 "Просвіт", у тому числі 152 — в Полтавському повіті. В кожній із волосних "Просвіт" працювали школи для ліквідації неписьменності серед дорослих, бібліотеки та драматичні гуртки. Крім того, на Полтавщині діяли 31 народний дім і народний університет.

Влітку 1919 року білогвардійські війська Денікіна, які вели боротьбу за відновлення "єдіной і нєдєлімой Росії", розпочали наступ на Москву і Київ. На їх шляху до Києва лежала Полтавщина. Під ударами офіцерських частин Добровольчої армії червоні війська зазнавали поразки за поразкою. В них посилилася паніка і дезертирство, особливо серед насильно мобілізованих селян. Не дала бажаних наслідків і оголошена більшовиками мобілізація до Червоної армії. Наприклад, в Опішні із 12 тисяч жителів до війська вступило 11 чоловік. У Миргороді з добровольців хотіли сформувати курінь червоного козацтва, але до нього записалося лише 12 чоловік. Невдачею закінчилася і мобілізація в Костянтиноградському повіті. Повітова влада, тільки-но почувши далекий гуркіт канонади, втекла до Лубен, а мобілізовані по селах юнаки розійшлися по домівках, При відступі з Полтави червоне командування вивезло з собою 6 вагонів з арештантами.

Монахи Лубенського Мгарського монастиря, розстріляні більшовиками у серпні 1919 р. Фото. 1919.

Більшість із них знищили дорогою під час втечі більшовиків з України: у Прилуках розстріляли 37 заарештованих, у Бахмачі — генералів Анікеєва і Липянського, полковника Кованька та інших колишніх військових, які у відставці доживали свого віку у Полтаві. Тіло генерала М. Четиркіна було викинуте на ходу з вагона і знайдене випадково поблизу Бахмача.

З перших же днів приходу білогвардійців на Полтавщину почалося переслідування всього українського, оскільки рух українців до національного самовизначення Денікін розглядав як звичайний прояв сепаратизму. Уже в першому зверненні денікінців до населення Полтави говорилося, що всі "вывески на галицейском языке" мусять бути негайно зняті. Згадуючи про часи денікінщини, В. Г. Короленко в листі до С. Прокоповича писав: "Коли нас завоювала партія "порядку" — денікінці, — то встановили такий "порядок", який мало чим відрізнявся від розбою... Українську мову оголосили "галичанською", а в просторіччі — "собачою". Не зупинялися денікінці і перед репресіями проти відомих діячів української культури та освіти. В середині серпня 1919 року заарештували директора Полтавської вчительської семінарії Г. Ващенка та викладача історико-філологічного факультету І. Чаленка, а на початку жовтня звільнили від обов'язків голови педагогічної ради жіночої гімназії Морозовської В. Щепотьєва. Змушений був залишити посаду директора учительського інституту і О. Левитський. У зв'язку з тим, що денікінці заборонили органам місцевого самоврядування утримувати українські школи, розвиток національної освіти повністю ліг на плечі народу. Єдиною економічно сильною організацією в умовах денікінщини залишалася кооперація.

З ініціативи голови ПССТ Д. Шульги 13 серпня 1919 року була скликана нарада працівників освіти, "Просвіт", наукових товариств і кооперативів, що започаткувала створення Спілки просвітніх установ та благодійного Фонду національної освіти, колективними членами якого стали товариства "Просвіти" Полтавщини. При ПССТ утворився спеціальний культурно-просвітницький відділ. Одночасно правління ПССТ звернулося із закликом до української людності матеріально підтримати національну школу. Приклад подали самі кооператори, котрі перерахували  свій одноденний заробіток у Фонд національної освіти. Національна освіта являла собою складову частину української культури, і без загальнокультурного піднесення українського народу неможливо було досягти високих здобутків і в його освітньому розвитку. Це добре розуміли українські патріоти — подвижники національного відродження. Вони вирішили об'єднати зусилля всіх причетних до справи української культури установ, громадських та кооперативних організацій і створити товариство "Українська культура"

з філіями в усіх повітах губернії. Його фундаторами виступили ПССТ, губернська Учительська спілка, "Просвіти", ощадно-позичкове товариство "Самопоміч", полтавська філія "Українбанку" та ін. 6 жовтня статут товариства був затверджений полтавським окружним судом. Фонд національної освіти увійшов до товариства асоційованим членом. Очолювала товариство управа з 3 осіб: М. Огороднього, Г. Ващенка і М. Христенко. Скарбником товариства і його основним фінансовим благодійником став директор Полтавської філії "Союзбанку" А. Гаращенко. Протягом короткого часу за рахунок добровільних пожертв громадян і коштів кооперативних товариств Полтавщини було зібрано майже 2 мільйони карбованців. Споживча кооперація для потреб "Української культури" почала відраховувати 2 відсотки своїх прибутків. Ці кошти спрямовувалися на утримання українських шкіл та гімназій, відкриття нових навчальних закладів та забезпечення їх підручниками і навчальними посібниками. Білогвардійська політика "умиротворення" українського народу викликала загальне невдоволення і опір полтавців. Восени 1919 року на Полтавщині вже діяли десятки повстанських загонів як національно-патріотичної, так і більшовицької орієнтації. У Пирятинському повіті вів боротьбу загін під командуванням Стеценка, в якому налічувалося 150 повстанців, у Лохвицькому — загони Дикого і Осипова (200 чоловік і 4 кулемети), Гадяцькому — Безрука і Бутка (130 чоловік і 2 гармати), Полтавському — Г. Кондратка (300 чоловік), Сердюка (800 чоловік, 2 гармати,

Керівний склад бригади Я. Огія. Фото. 1919.

2 бронемашини) і Скорякова (350 чоловік, 9 кулеметів), у Кобеляцькому —загін Боярського з піхоти та кавалерії і т. д. 4 і 10 листопада повстанські загони Г. Кондратка, Я. Огія, І. Федорченка, Воронянського та інших ватажків спробували захопити Полтаву, але були відбиті спільними силами білогвардійців, кадетів і гімназистів.

Проте для денікінців залишалися лічені дні. Під ударами Червоної армії вони почали швидко відкочуватися на південь. У ніч на 11 грудня 1919 року до Полтави вступили повстансько-партизанські загони. Слідом прийшли і червоні війська. Почався повальний грабіж населення, він продовжувався понад 3 дні. Особливо відзначалися в ньому повстанські загони, які складалися із селян навколишніх сіл і ставилися до міста, як до осередку зла. Складалося враження, що Полтаву віддали партизанам, як військовий трофей, на розграбування.

З приходом червоних військ органи радянської влади на місцях утворювалися шляхом компромісу між більшовиками і боротьбистами. Останні підтримували радянську владу, але відстоювали незалежність України, Тому комуністи у боротьбі за владу в Україні дивилися на них як на суперників, а згодом — як на ворогів. Ліквідація Української партії боротьбистів була лише питанням часу. Тотальний терор проти "контрреволюціонерів", тобто всіх, хто не сприймав більшовицького режиму, забезпечив комуністам під час березневих 1920 року виборів більшість у радах, які стали слухняним знаряддям у проведенні їх політики "воєнного комунізму".

На початку 1920 року Полтавський губвиконком підтвердив державну монополію на хліб. Відразу ж ввели продрозкладку з урожаю 1919 року в обсязі 24 мільйони пудів, а влітку — з урожаю 1920 року розміром 29 мільйонів пудів. На виконання продрозкладки були мобілізовані численні агенти продовольчих органів, продзагони, міліція, комнезами, внутрішні війська і регулярні частини Червоної армії, зокрема 7-а Володимирська стрілецька дивізія, яка з часу її появи в лютому 1921 року на Полтавщині стала основною каральною силою в боротьбі з українським селянством. Зустрівшись із запеклим опором селянства, більшовики під час "викачування" хліба відмовилися від класового принципу і майже повсюдно перейшли до подесятинного обкладання всіх без винятку категорій селян, незважаючи на їх майнове становище. На практиці це означало, що хліб брали там, де його можна було взяти силою, і стягнення продрозкладки перетворилося на розорення селянських господарств.
Після третього приходу радянської влади на Полтавщині на короткий час склалися сприятливіші, порівняно з денікінщиною, умови для українського національного відродження, насамперед, у царині освіти і культури, що пояснюється низкою обставин. Більшовики в боротьбі з білогвардійцями хотіли заручитися підтримкою українського національного руху. Крім того, досвід двох попередніх невдалих спроб російських комуністів закріпитися в Україні переконав їх у необхідності зробити тимчасові поступки національним прагненням українського народу. В січні 1920 року в Полтаві виникло товариство "Український театр". Ініціатором його створення виступили активні діячі кооперативного руху Д. Шульга, Н. Левченко, М. Філіпович, С Нінківський та ін. До літа 1920 року в кожному повіті Полтавщини вже існували філії просвітницького союзу "Українська культура". При неторгових відділах сільських споживчих товариств були організовані культурно-освітні підвідділи, які працювали в тісному контакті з "Просвітами", проводили спільні засідання з фінансових та інших питань поточної роботи. У міру зміцнення радянської влади більшовицький режим почав поширювати на Україну чинність декретів уряду РСФРР, спрямованих на запровадження політики "воєнного комунізму", посилюючи водночас переслідування будь-яких проявів українського національного життя. Навесні 1920 року була знищена традиційна система освіти: замість гімназій відкривалися так звані трудові школи, які не давали закінченої середньої освіти. Ще далі пішло комуністичне керівництво полтавських освітян: тут започаткувалися "Будинки вільної творчості" як перший крок до організації пролетарської школи-комуни.
У березні 1920 року наказом Наркомату освіти УСРР закрився історико-філологічний факультет у Полтаві, і спробу створити на його базі університет довелося поховати надовго. 9 листопада 1920 року була розпущена губернська Учительська спілка, яка об'єднувала національно свідоме українське учительство і відмовилася перейти в структуру контрольованих більшовиками державних профспілок. Тоталітарна система не могла змиритися з існуванням незалежних економічних організацій, хоч би яку користь суспільству вони приносили, і низкою декретів перетворила кооперативні товариства на державний розподільчий апарат, що знаходився під повним контролем комуністів. Таким чином, українські культурно-просвітницькі громадські організації позбулися основного спонсора, коштом якого вони утримувалися, і змушені були згорнути свою роботу. Восени 1920 року припинили діяльність і українські народні університети. Оскільки "Просвіти" являли собою центри не лише культурного, але й суспільно-політичного життя, вони зазнавали постійного переслідування з боку радянської влади. Тактика більшовиків стосовно них полягала у встановленні контролю і перетворенні культурно-просвітніх товариств у знаряддя комуністичної пропаганди. У серпні 1920 року "Просвіти" підпорядкували губернському відділу народної освіти, а той уже в жовтні наказав їм негайно перейти на новий, "пролетарський" статут та переобрати свої керівні органи з тим, щоб у них переважали "пролетарські елементи". "Просвіти", які не виконували цих вимог, підлягали ліквідації. Форсоване проведення політики "воєнного комунізму", як реальне втілення в життя більшовицького експерименту, спрямованого на негайне будівництво комуністичного суспільства, і наступ більшовиків на будь-які прояви українського національного життя викликали запеклий спротив української людності, котрий особливо посилився після запровадження продовольчої розкладки та ліквідації весною 1920 року Української партії боротьбистів. Основною силою в боротьбі проти тоталітарного режиму, як і в попередні роки, виявлялися селянство та українська інтелігенція. Найбільш значними протибільшовицькими виступами 1920 року на Полтавщині були повстання, очолювані отаманами Іваном Біленьким, братами Володимиром і Сергієм Гресями, Леонтієм Христовим, Андрієм Левченком, Федором Буховецьким та ін. Трагічно закінчилися визвольні змагання 1917—1920 років за волю України, в яких найактивнішу участь брали і полтавці. Але народна боротьба не пропала марно. Вона піднесла національну свідомість українського народу, його прагнення мати власну державу і бути господарем на своїй землі.