Тихі роздуми під вечір

"Тихесенький вечір на землю спадає..." Тихо, спокійно навкруги. Хочеться чогось милого, ніжного, затишного, домашнього. Сумно... Настрій паршивий, вимагає транквілізатора. Скромного домашнього транквілізатора в тональності кардамону. І що б я робила без тих милих речей, які називаються допінгами? Мабуть, дурниці... Звісно, жартую. Людина має справлятися зі своїми негараздами без усіляких допінгів, інакше навіщо й називатися людиною. А людина - це звучить гордо! Ну хто сказав подібну дурницю? Максим Горький. Що було в нього на той момент на думці? Чи він так аж занадто вірив у людство? А мені здається, що більшої тварюки ніж людина, уявити собі важко. Просто людина вміє іноді думати й творити на відміну від братів наших менших. Та й то, творити вона не може, а лише витворяти... Прихильники будь-якої релігії скажуть мені, що творити - то прерогатива лише Бога. Можливо... Можливо й є якась сила, що може творити, можливо творить сама природа. Не буду зараз заглиблюватись в тенета теології та креаціонізму. Все одно, правду й там знайти важко по причині її відсутності.  Але погоджуюся в одному, там, де творити береться людина, все закінчується Хіросімою, Чорнобилем, Бесланом, подіями 11 вересня, тощо. Людина - всього-на-всього споживач, вона лише може використовувати і трохи перетворювати те, на що милостиво дала згоду Її Величність Природа.

         Ну от, почала з тихесенького вечора, а закінчила високими матеріями. Просто іноді приємно відчути себе хоч трохи мислячою істотою, принаймні мислячішою, ніж брати наші чотирилапі. Бог таки дав людині здатність мислити, вона й поставила її собі на службу аж бігом, спаскудивши і спотворивши.

         

Пам'ятаємо

2 лютого 2015 року загинув Андрій Кузьменко (Кузьма), лідер гурту "Скрябін". Глупо, банально... ДТП. Три букви... Мабуть, їх і треба лише три - сухі, бездушні, щоб не було так страшно, боляче. Але за ними все одно - страшенний біль... Як це?! Немає вже такого веселого, розумного, талановитого чоловіка? Патріота своєї держави... Улюбленця мільйонів. Хочеться плакати, кричати від розпачу! Ще вчора був... Мабуть посміхався, співав, будував плани на майбутнє... Яка різниця, що він робив! Жив! А тепер нема... Чорна пітьма зненацька... Впала... Накрила... І нас із ним. Розпач! Ось він, ще вчора! Живий! Сьогодні немає!

Господи! Але чому?! Ні, я не фанат. З даху стрибати не буду слідом за кумиром. Я просто не розумію логіки буття. Та й не хочу розуміти таку логіку. Якщо це - Божа правда, то що ж тоді неправда? Якщо це - Божий умисел, то який тоді ж умисел диявольський?

Людина з великої літери, талант якої належав мільйонам. Він примушував нас радіти, плакати, сміятися і страждати без примусу. Жваво реагував на сьогодення, а разом із ним над сьогоденням замислювались і ми. Невимушене замилування його творчістю - ось що виникало при знайомстві з цією Людиною. Іронічний, навіть по-доброму цинічний, він примушував думати, замислюватись над сенсом буття. Його пісні були пронизані чимось і земним, буденним, і неземним, вічним. Можна про це ще довго писати, говорити, а навіщо? Є ті, хто напишуть і скажуть краще - рідні, друзі, знайомі. Хто він нам? Співак... Один з багатьох... Але серце чомусь кричить, а розум не може вкласти в себе істину де-факто - немає... Як немає?! Вчора ще був!!!

Господи, якщо Ти є, скажи, чому ця дніпропетровська дорога виявилась останньою? Чому на повному скаку обірвалося таке життя? Чому Ти не зупинив мить? Чому - найкращі? Уходять найкращі... Смерть обирає найкращих... Чому не гірших, тих, які самі повинні в десятках смертей? Ні, вони живуть і ще житимуть на радість лукавому! А Тобі, Господи, не потрібні кращі? Чи вони потрібні лише на небесах? А нам? А нам як же? Вони нам теж потрібні!

Розпач! Жаль! Сльози! Не вернеш! Ніколи!

Прости, Господи, я не розумію волю Твою. Та й не зрозумію. Бережи тепер того, кого Ти забрав, у нас забрав... А нам лишається молитись за тих, хто пав, за тих, хто живий.

Молитись... Молитись... І все?

   

"Спасибо деду за победу..."

КОНОТОПСЬКА БИТВА: ПЕРЕМОГА, ЩО ОБЕРНУЛАСЯ НА ПОРАЗКУ

Влада сучасної Росії хворобливо реагує на відновлення в Україні історичної пам'яті, зокрема й на відзначення перемоги під Конотопом, яка стала для росіян однією з найчорніших сторінок військового мартирологу.

Згадок про цю битву не знайти в радянських підручниках з історії. І не лише тому, що вона належить до найганебніших і наймасштабніших поразок російської зброї. Конотопська битва розвінчує чимало великодержавних міфів, особливо про "споконвічне прагнення українців до союзу з Росією".

На жаль, блискуча перемога гетьмана Івана Виговського під Конотопом над московським військом так і залишилася в історії України черговим змарнованим шансом здобути омріяну незалежність, показовим прикладом виграної битви й програної війни.

Бунт проти Переяславської ради

У вересні 1658 року московський цар Алєксєй Михайлович видав грамоту, якою оголошувалося про початок воєнних дій проти Гетьманщини. Московія не змирилася з тим, що Виговський відмовився від союзницьких стосунків із нею й підписав Гадяцький договір з Польщею.

Вдатися до такого кроку гетьмана спонукали численні порушення царською стороною міждержавної угоди, укладеної в Москві за підсумками Переяславської ради: московити замість обіцяної військової підтримки козаків у боротьбі з поляками пішли з ними на сепаратне перемир'я, втручалися у внутрішні справи Гетьманщини, посилювали військову присутність на Лівобережжі, підбурювали антигетьманську опозицію до збройних виступів.

Кількість московського війська під командуванням князя Алєксєя Трубєцкого, що вторглося на територію України навесні 1659 року, оцінюється по-різному: одні джерела вказують на цифру в 150-200 тис., інші - 100 тис. вояків. Більшість сучасних істориків схиляється до думки, що армія Трубєцкого не могла перевищувати 50 тис. осіб.

 Іван Виговський (прижиттєвий портрет)

На своєму шляху завойовники зруйнували Срібне, Борзну (нині райцентри Чернігівської області - ІП) та навколишні села, передмістя Ніжина. Однак взяти штурмом Конотоп московити не змогли - місто відчайдушно обороняли 4,5 тис. козаків Ніжинського та Чернігівського полків на чолі з полковником Григорієм Гуляницьким, усі дієздатні городяни.

За 4 роки до Конотопу московит Трубєцкой і ніжинець Золотаренко були союзниками 

Облога тривала більше двох місяців, доки під Конотоп не прибули війська гетьмана Виговського та його союзники - кримські татари. Цікаво, що у складі козацької армії воювали сербські, молдавські та німецькі найманці. Напередодні генеральної битви до гетьмана приєдналися польські загони.

Загалом об'єднане козацько-татарське військо налічувало близько 50 тис. воїнів. Виходить, що сили супротивників кількісно були приблизно рівними, якщо не брати до уваги інших даних про неабияку перевагу московської армії.

   Печатка гетьмана Виговського

Основу військ Трубєцкого становили елітні кінні підрозділи "государєва полка", який за традицією комплектувався з високодостойних московських дворян. Під орудою князя також перебували загони кадомських і касимовських татар (васали Москви, мешкали на території нинішньої Рязанської області Росії - ІП).

Окрім донських козаків, підсобити інтервентам прибули й орли наказного гетьмана Безпалого, котрий боровся з Виговським за булаву.

Як вивчати свою історію

Останнім часом ми все частіше чуємо слова, що, мовляв, історія - не наука, оскільки міняється з кожним новим господарем помешкання на Банковій, або з кожним новим складом Верховної Ради. Так виникає слушне запитання, якщо історія своїм зовнішнім виглядом скидається на флюгер, то це наука, чи ні? А якщо, все ж таки, наука, в чому я анітрохи не сумніваюсь, то як її грамотно вивчати? Шукаючи відповідей на своє питання, я наштовхнулась на чудову статтю професорів Національного університету "Острозька академія"  Ігоря Пасічника та Петра Кралюка, в якій почасти даються відповіді на ці та інші питання.

Свого часу Володимир Винниченко кинув крилату фразу: мовляв, українську історію не можна читати без брому. Цю фразу в нас люблять повторювати, натякаючи: мовляв, бачите, яка складна, трагічна наша історія. На перший погляд, ніби й так. Але давайте задумаємось, а хіба мало трагічних, драматичних моментів було в історії інших, зокрема, європейських народів? Хіба не драматичною була Реконкіста в Іспанії, Столітня війна у Франції, релігійні війни в країнах Європи, завоювання Балкан турками… Цей список можна продовжувати.

Очевидно, справа не тільки і не стільки в реальній історії, подіях, що відбулися, а в їхньому прочитанні. У написаній історії так чи інакше відображена свідомість народу, його ментальність, зрештою, поширені серед нього стереотипи й міфи. Але писана історія, в певному сенсі, це - «вчителька життя». Вивчення її формує світогляд людини, націлює на певний тип поведінки. Культура, за великим рахунком, передається людям не біологічно, а історично, і саме вона націлює спільноту, в ім'я чого жити і як жити. У залежності від того, як трактуємо минуле, так ми сприймаємо сучасне і намагаємось моделювати своє майбутнє. Уявімо на хвильку, що було б, коли б наш відомий історик Михайло Грушевський, голова Центральної Ради й перший президент УНР, належав не до «народницької», а до «державницької» школи в історіографії. Або ще один лідер УНР В.Винниченко виховувався б не на історичних працях українських «народників», а на іншій «державницькій» лектурі. Можливо, тоді б ці діячі, від позиції яких залежало не так уже й мало, звернули увагу в своїй діяльності на зміцнення молодої держави, а не на оманливі «соціалістичні» й «демократичні» ідеали. Як зробили в той час поляки. Тут варто згадати, що «батько» другої Речі Посполитої Юзеф Пілсудський належав до соціалістів. Але коли постало питання про відновлення Польської держави, він зайняв тверді державницькі позиції. І далеко не останню роль у цьому відіграло те, що поляків протягом тривалого часу їхньої бездержавності переважно виховували історики й літератори, для яких ідеалом був не «народ», а своя держава.

Трактування історії залежало й залежить від запитів суспільства. Оскільки запити змінюються, то звідси йде постійне «переписування» історії, її «пристосування» до сучасної ситуації. Це чудово розуміло керівництво колишнього СРСР. Розуміють це і в країнах- лідерах сучасного світу - Європейському Союзі, США, зрештою, в сусідній з нами Росії, де чимало уваги приділяють написанню «своєї», адекватної часу й потрібної їм історії. Як це робиться - інша тема розмови.