"Тихесенький вечір на землю спадає..." Тихо, спокійно навкруги. Хочеться чогось милого, ніжного, затишного, домашнього. Сумно... Настрій паршивий, вимагає транквілізатора. Скромного домашнього транквілізатора в тональності кардамону. І що б я робила без тих милих речей, які називаються допінгами? Мабуть, дурниці... Звісно, жартую. Людина має справлятися зі своїми негараздами без усіляких допінгів, інакше навіщо й називатися людиною. А людина - це звучить гордо! Ну хто сказав подібну дурницю? Максим Горький. Що було в нього на той момент на думці? Чи він так аж занадто вірив у людство? А мені здається, що більшої тварюки ніж людина, уявити собі важко. Просто людина вміє іноді думати й творити на відміну від братів наших менших. Та й то, творити вона не може, а лише витворяти... Прихильники будь-якої релігії скажуть мені, що творити - то прерогатива лише Бога. Можливо... Можливо й є якась сила, що може творити, можливо творить сама природа. Не буду зараз заглиблюватись в тенета теології та креаціонізму. Все одно, правду й там знайти важко по причині її відсутності. Але погоджуюся в одному, там, де творити береться людина, все закінчується Хіросімою, Чорнобилем, Бесланом, подіями 11 вересня, тощо. Людина - всього-на-всього споживач, вона лише може використовувати і трохи перетворювати те, на що милостиво дала згоду Її Величність Природа.
Ну от, почала з тихесенького вечора, а закінчила високими матеріями. Просто іноді приємно відчути себе хоч трохи мислячою істотою, принаймні мислячішою, ніж брати наші чотирилапі. Бог таки дав людині здатність мислити, вона й поставила її собі на службу аж бігом, спаскудивши і спотворивши.
Мислити - це чудово! Одні в цьому прагненні пишуть філософські трактати, доводячи іноді мислення до абсурду, інші рахують атоми в зірках, треті полірують протиріччя між теоріями Ейнштейна і Планка. А деякі обгрунтовують братовбивчі війни. І це теж виходить в них гладко і довершено, не згірш ніж систематична теорія діалектики Гегеля. Тільки от іноді після таких розумових розважань виникає питання - а чи все в порядку з людьми взагалі? Чи може еволюція людини вже пройшла свою критичну точку, і розпочався зворотний шлях? Адже, ще зі студентської лави ми чули про те, що розвиток суспільства йде за спіраллю. То виходить, судячи з останніх даних, ми зараз проходимо той шлях, що веде вниз, не еволюційний, а деградаційний... Здається, що спіраль розвитку людства має чималенькі розміри, й котитися вниз ми будемо довгенько. Може, ще одне покоління, а може й декілька. Хтось може мені заперечити: технологічні потужності, наукові відкриття, інформаційний прорив. Все це так, ніхто й заперечувати не буде технологічної могутності людської цивілізації XXI століття. Але за новітніми технологіями що далі - то більше виглядає кам'яна сокира і палка-копачка. Дикість входить в наше суспільство семимильними кроками й затишно влаштовується в наших єствах. Й уходити звідти нікуди не збирається. Наші далекі пращури вбивали фізично, вважалися дикунами, ми вбиваємо морально, вважаємося цивілізованими, високорозвиненими істотами. Вбиваємо, знищуємо, переступаємо та йдемо далі. Виправдовуємо свою ганебні вчинки великою метою, вселенським покликанням... Прикриваємося патріотичною риторикою, глобальними проектами, красивими фразами. А під ними - пустота. Пустота в душах, пустота в очах, пустота в серці. Чорні діри... Навкруги... Прірва... Людство котися в прірву. Не буде кінця світу, не вірю я ані Біблії, ані Корану, ані Торі, ані "Сторожовій вежі" з її 144 тисячами спасенних. Маячня все це. Людство згубить само себе. Ядерною війною, глобальною техногенною катастрофою, голодом, або ще чимось більш екзотичним, до чого ще само, мабуть, не додумалось. Додумається, в людства ще є потенціал на пакості. І час ще є. Або природі, нарешті, набридне дивитися на цю наругу над собою, і вона просто скине з себе цей тягар. Навічно. І більше не ставитиме таких експериментів із заселенням планети Земля мислячими двоногими істотами. І це буде правильно. Колись це просто має статися. І це станеться, як би ми не пишалися своєю винятковістю і неповторністю у Всесвіті. Нам дали можливість жити на цій планеті в гармонії з нею, і з собою. Ми цієї можливості не використали. Ми не витримали іспиту. Колись прийде розплата. І стануть зайвими рахунки в швейцарських банках, кіпрські офшори, палаци, машини й діаманти. І стане зрозуміло, що цінність життя була не в цьому. І не в релігійних мантрах з віковічними суперечками, хто істинніший чи важливіший - Христос чи Аллах. А в іншому. Але перепрошувати буде пізно. І каятись теж. Просто в свій час треба було бути людьми, не мільярдерами, олігархами, президентами, юристами, менеджерами, науковцями, а просто людьми. І все... Без прикрас, мішури й оздоблень. Так важко? Просто людьми. Виявляється, важко.
Дурний сценарій получився. Апокаліпсис якийсь. В стилі "2012"... Просто інший сценарій щось не проглядається на тлі загальнолюдського спектаклю. А шкода. Може ще можна було б щось зробити? Якось виправити скоєне й здійснене? Сподівання уходять останніми. Може й можна, а може й ні...
Я не хочу зараз повчати і писати рецепти вселенського щастя, не моє це амплуа. Та й написано їх вже досить. Просто роздуми, просто біль, просто неспокій. Не страх, а саме неспокій. Є таке чудове слово "оптимізм" - та лінза, через яку дивляться в майбутнє деякі люди. Нехай хоч він лишається, як якір, який держить нас на плаву.
Немає коментарів :
Дописати коментар