Україна над прірвою?

Нині всі ми вболіваємо за долю нашої держави. Хто - більше, хто - менше. Але я все ж вірю, що вболіваємо всі. Наша держава опинилася сьогодні в дуже скрутних обставинах, які маємо подолати. І подолати не лише віськовою міццю, довівши всьому світу, що наша армія - одна з найкращих. Звісно, мають бути серйозні економічні реформи, але про них я не буду зараз говорити, давати поради фахівцям - це останнє, що я колись буду робити. Подолати все ми зможемо міццю свого духа. Коли ми зрозуміємо, що ми - українці, й гідні жити в найкращій в світі державі, тоді ми будемо непереможні. Ми маємо пишатися власною державою навіть тоді, коли пишатися, в принципі, нічим. Ми батьківщину не обирали, ми її маємо, і мусимо працювати на її благо. Не на благо президентів, депутатів і олігархів, а то інші часто підміняють поняття "держава" і "органи влади". Маємо пишатися своєю історією, не розмінюючися на комплекси меншовартості. Ми ніколи такими не були навіть за правління царів і королів. Українці за всіх режимів знаходили свої дороги, свої ідеали, яким служили, незважаючи на всі заборони й перепони.

Ніколи ніхто не задумувався над тим, чому в поляків так гарно получається любити свою державу, чому в них є і завжди було почуття національної гідності, а в нас - ні? Адже поляки, як і ми, теж перебували в підкореному стані. Тому що поляки знають і завжди знали свою історію, знають і пишаються нею. Історію не тої держави, яка їх колись підкорила і тримала тривалий час в сталевих лещатах, а своєї. Знають своїх героїв, ставлять їм пам'ятники, позбавляючись від пам'ятників старої доби, не волаючи при цьому, що це  теж наша історія, як люблять в нас робити деякі наші громадяни. Польща теж має ветеранів, які воювали у другій світовій проти гітлерівців разом з радянською армією, але ніхто не кричить: "...діди воювали". Так, воювали, ніхто цього не заперечує, та й не заперечуватиме ніколи. Але поляки знають твердо - є власна держава, а потім всі інші. Коли до влади в Польщі прийшов польський націоналіст литовського походження Юзеф Пілсудський, багатьом це було не до вподоби, але поляки казали: "Спершу Польща, потім подивимось, яка". А ми весь час протестуємо - то Леніна неправильно знесли, то вулицю перейменували неправильно, а вже Степана Бандеру, Романа Шухевича, Симона Петлюру не варто й згадувати - фашисти. Соромно. Невже в нас настільки не вистачає власної гідності, що ми готові прийняти будь-яку історію, а за свою нам соромно. Того й потерпаємо зараз від московських зазіхань. Бо свого не хочемо мати. Нам гарно під чужим. Сподіваюся, вилікуємося колись і від цієї хвороби. Ростуть наші діти. Тому варто виховувати з них громадян саме нашої держави - не Польщі, Ізраїлю чи Росії, а України. Історія в цьому  процесі має відіграти вирішальну роль. Бо сьогодні - історична пам'ять, а завтра - сильна нація і процвітаюча Україна.

Не збиралася писати, в принципі, получилося так сумбурно, але наболіло. А збиралася я взагалі-то навести чудовий есей Юрія Мушкетика на означену тематику.

Стоїмо над прірвою. Я, ти, інші... І зринає болюче питання до тих, хто поруч: ти ще українець? Ти ще син своєї землі, чи тобі вже «без разніци»? Москалеві в тайзі, в клопівнях «разніца» є, він «руський», син «великого» народу. Жорстокого, хижого, дикого, але свого народу. А ти? Ти стоїш над національною прірвою, перед національною катастрофою. Бути чи не бути — сьогодні зринає перед кожним українцем, хоча багато хто намагається цього не помічати — моя хата скраю. Кожен українець мусить вирішити це питання на користь «бути» і всіма способами утверджувати це. Бо ж це залежить тільки від нас, від кожного. У нас намагаються вбити українців, знищити все українське будь-яким способом, звести нанівець українську державу. Москва заповзялася стерти нас з лиця землі або перетворити на німих холопів, як це було за вирячкуватого Петра і хвойди Катерини. Чужа народові нікчемна влада сприяє цьому. Українську армію розвалено, її військовий потенціал знищено, безборонно проникає ворожа агентура, чи й просто військовими частинами командують чужі Україні люди, українська, державницька патріотична ідеологія в нас цілеспрямовано відсутня, український інформаційний простір ліквідовано: телебачення, радіо, преса, книговидання в руках русифікаторів, на сцені гнилозубий московський гумор, де висміюють все українське... Живемо в страшних злиднях, в убозтві. Але — не всі. Ми другі в Європі по дорогих автомобілях і другі по смертності; скажімо, у президента Франції — дві резиденції, у нашого — 14, у парламентаріїв Швеції дві пільги, у наших — 27... У своїй країні ми не чуємо рідної мови, не бачимо своєї культури, наше керівництво, як чорт ладану, сахається євроінтеграції України, не хоче, щоб Україна була цивілізованою, а дедалі більше проймалася дикою російською азіатчиною, на Сході ж Україну чекає самоізоляція. Наша людина принижена владою, владою живота, кендюха. А людина ж приходить у світ для творчості, для мислі, для польоту... Хто з української влади, українських олігархів процитував коли Шевченка, Франка, Лесю Українку? Високі урядовці, вчорашні комуністи, галасливі комсомольці, порозквашували губи, йдуть цілувати руку московському попу, бо на тій руці годинник за 30 тисяч доларів і та рука намагається пригребти українських православних у «Русскій мір», та й вчорашні комуністи, які гукали «бога нєт», зараз стали «православними» і заїдають кутею коньяк «Хенессі».

Так, нам нелегко протистояти насильству. Впродовж віків у нас намагалися вбити українців всіма способами: забороняли вивчати українську мову, закривали школи, звільняли з посад людей за українство, засилали у Сибір, садовили в тюрми. У нас забрали нашу назву, відомо ж бо з давніх літописів, що руси — ми, що ми постали з племені полян, «альбо русів», які проживали в межиріччі річок Рось, Роська, Росава, Роставиця, це була невелика територія, де й виникла Київська Русь, туди не входили навіть древляни (Житомирщина), дроговичі (Білорусь), а тільки поляни — Київщина, південь Сіверщини (Чернігівщини) і Переяславщина. А там, де нині Москва, жили не слов’янські, а римські племена чудів, меря, весь, мордва, і Київська Русь зрештою на лихо колонізувала їх. І далі то не була Русь, читаймо «Літопис руський»: московські князі Юрій Долгорукий та Андрій Боголюбський щоразу кажуть: «Наші купці поїхали в Русь, у Київ», «До нас їдуть купці з Києва, з Русі». Україна — це була внутрішня назва (від «край», «країна», а не окраїна Москви, якої тоді ще і в помині не було), у літописі за 1187 рік сказано: «І помер Переяславський князь Володимир Глібович, і вся Україна за ним много потужила».

Богдан Хмельницький підписувався: «Богдан Хмельницький, самодержець землі Руської», а наступний за ним гетьман Іван Виговський був «великим князем Руським». Його угоду з Польщею і Литвою, за якою ці три держави творили одну конфедерацію, кожна зі своєю адміністрацією, армією, освітньою системою, російська історіографія, як і совіцька, згадували тільки з лайкою, жодного разу не висвітливши її суті. На всіх тодішніх європейських картах є держава «Московія, або Москель», наприклад, на карті у книжці відомого французького імператора Боплана помічено: «Опис України від кордонів Московії до кордонів Трансільванії». Московію наказав називати Росією Петро І вже аж 1721 року, й писали її з одним «с». А після того Катериною ІІ було створено комісію, яка зібрала літописи по всій імперії — понад сто — і всі було спалено, залишили два — Лаврентіївський та Іпатіївський, в яких підтирали, виривали сторінки, вписували туди все, що їм було треба.

А ще ж був перед цим довгий період монголо-татарщини, де московіти й татари перемішалися, були одним цілим, у Московських містах урядували татарські баскаки. Іван Калита був Кєлга, а Олександр Невський — зведений брат Батия, він з татарами двічі спалив без залишку свій Новгород, а син Батия Сартак був кревним братом сина Олександра Невського. А в Москві стояв монголо-татарський боввин (ідол), і московіти приходили до нього, кланялися й приносили пожертви.

І якби московіти були людьми посутніми, доброзичливими, вони б були вдячні, що ми хоч трохи цивілізували їх. Так перед Переяславською Радою (про що вельми докладно й виразно написав Алепський, син вселенського патріарха Макарія, які побували в Москві і на Україні) в Москві не було жодної друкарні і не було грамотних людей, переписане від руки кілька разів Євангеліє не тільки не розуміли миряни, а й священик, який їм його читав. І тоді 1652 року до Москви їде академіст Києво-Могилянської академії (існувала з 1632 року) Єпифаній Славинецький з тридцятьма академістами, і перекладають у Москві з грецького оригіналу Євангеліє, псалтир, інші богослужбові книги, і книги вчені, і світські (напр. «Житіє Олександра Македонського»), а далі приїздить звідти ж, з Могилянки, Семен Полоцький і привозить систему віршування (силабо-тонічну), а тоді приїздить Феофан Прокопович, привозить драму «Володимир» і ставить її в Москві, складає проект Московської академії (майже всі її президенти далі були українці) і фактично очолює московську церкву, а Степан Яворський стає блюстителем патріаршого престолу і укладає першу справжню бібліотеку. Так було й далі, і тривало довгий час, капела при імператорському дворі була суто з українців, керували нею і писали музику Бортнянський і Боровиковський, і видатного вченого Ломоносова вивів у світ гетьман України, президент Петербурзької академії Кирило Розумовський і таке інше.

За все це увесь вік нам віддячували в зворотній бік. Почавши від Переяславської Ради, за якою основні пункти визначали спільну боротьбу Московії і козацької України, бо війна ж тривала на теренах Білорусі, і московіти в ній участі не брали, а коли козаки під проводом наказного гетьмана Івана Золотаренка (який там і здобув собі смертельну рану) визволили міста Гомель, Вітебськ, Старий і Новий Бахів, Москва зажадала віддати ці міста їм, відтак уклала з Польщею таємний мир. Так було вперше порушено, зраджено Переяславську угоду. Коли козаки про те довідалися й козацька депутація поїхала туди, їх не пустили і в шатра, це було під Вільно. Хворий Богдан Хмельницький нуртував на смертельній постелі: «До чорта в зуби підемо, до турків підемо». Турки справді на той час пропонували протекторат без анексій і без викупів, і пропонували союз Швеція і Семигород (Трансільванія). Але Богдан лишився вірним Переяславській угоді, проте поляки напирали, і він послав проти них корпус наказного гетьмана, київського полковника Ждановича, й козаки взяли Краків і Варшаву, за допомогою Семигородського князя Ракочія. (Про це в імперській і совіцькій історіографії — жодного слова, як і про мир Московії з поляками у Вільно.)

Москва посилає свій «корпус» — розкладати корпус Ждановича, москалі діють підкупом, залякуванням, і врешті корпус деморалізується, вертається, це добиває Богдана Хмельницького, і він помирає. А далі триває безкінечне нашестя Москви на Україну, де настає Велика Руїна і повна окупація Москвою України. А з нею всі оті горезвісні петровські, валуєвські, емські укази на заборону всього українського, і металеві лещата кріпацтва, і знову ж таки знищення всього українського, розстріл «Просвіт», сфабрикована справа СВУ. Нині ж усе повертається, посилюється: на всі посади ставлять так званих донецьких, чи це начальник міліції — донецький, прокурор — донецький, суддя тощо. Сьогодні регіоналів, які обдурили народ, ненавидять у найглибших глибинках, але вони тримаються на силі, на владі. Або хоча б і невизнання УПА. Жодного разу ніхто не роз’яснив, не оповістив, звідки постала УПА, за що боролася, а тільки істеричні крики «бандєра». А все як на долоні. Візьмемо газети 1939 року: Радянська армія входить в Західну Україну, її зустрічають квітами, сльозами радості, поцілунками, така правда, і правда та, що коли вона 1941 року відступає, — стріляють у спину. Чому, що змінилося за два роки? Мені, що давно осягнув усю брехливість, підступність радянської влади, і то дивно. Дивно, навіщо після приходу радянської влади людям роздали землю, реманент і худобу з панських фільварків, а коли люди посіяли і посадили — цю землю відібрали і оголосили колгоспи. Навіщо було роздавати землю, адже знали, що будуть колгоспи, нащо дратували? І друге — релігія. І в Совіцькій Україні церкви закривали, а священиків відправляли до Сибіру, але ж не всіх, і це був тривалий процес. А тут — враз. Та ще треба врахувати, ким були ті священики, скільки віків вони боролися з польським покатоличенням (українська церква й там тоді була православною), священик для людей був і сповідальником, і наставником, і пропагандистом. А ще — КПЗУ — Комуністична партія Західної України, після ВКП (б) — найчисленніша і найпотужніша компартія у світі. Її також ліквідували одразу. «Здай партквиток». — «Я за нього одсидів десять років у страшній польській тюрмі Березі Картузькій». — «А, не здаєш — у Сибір». Закрили «Просвіти», бібліотеки, поляки у школах навчали польською мовою, тепер школи переводили на російські.

І народ повстав. Адже рух УПА — масовий, інакше б так довго не тримався, і совіцькі органи, військо не витратили б стільки сил на його боротьбу. А звинувачувати народ — справа завжди неправа й паскудна. Щодо насадження донецьких, то тільки в колоніальні часи метрополія насаджувала своїх білих серед туземців. То ж нині туземці — ми, хто сповідує себе українцем, а свою землю Україною.

Віками ми погоджувалися, що та ж татарська Московія називала себе старшим братом, що зрадник Кочубей був патріотом, а Мазепа — зрадником, що Петлюра був ворогом, а вішатель Муравйов захисником українського народу, що ОУН-УПА — вороги, а енкаведисти, кадебісти — наші добродійники. Сьогодні туман російського інтернаціоналізму вже не застилає очі українського громадянина, ним захлинаються більшовики-комуністи та спритники регіонали, але й сонце національного патріотизму мало хто бачить. Для нас, українців, було й залишається: якщо ти комуніст (маю на увазі його совіцьку інтерпретацію, якої сьогодні дотримуються симоненківці), то ти не українець. І навпаки. В пам’яті мені рядки письменника Валер’яна Поліщука: «Я більшовик, я завжди там, куди посилає мене партія, і мене хвалять за це, доки сюди не долучається слово «український»; тоді — я ворог народу». Так, і його розстріляли як ворога народу. Розстріляли всіх кращих синів України. Така була таємна постанова: винищити всіх українських патріотів, винищити всю українську інтелігенцію. І сьогодні ми певною мірою обезкровлені. Та ще й у глибинах нашої національної свідомості залягло угодовство. А ще ж і в усьому світі мрячно. Ніяких проектів цінностей попереду не видно, відмовляє механізм науково-технічного прогресу, який кілька віків визначав розвиток людства, розвіявся такий потужний і вабливий ренесанс, в усіх повно своїх клопотів. І ми в цьому скаламученому світі нікому не потрібні.

Такий світ, і така наша Доля, і все ж ми, хоч і значно понищені, затиснені, вистояли до сьогодні. До речі, таке бувало в історії: колись вистояла перед Московією Польща, витримало Косово сербський прес, вони вистояли. Маємо вистояти й ми. Стиснувши, зціпивши зуби, чіпляючись за кожен рубіж, кожен з нас повинен усвідомлювати себе бійцем Визволення. Кожен повинен бути готовим померти за Україну. Іншого нам не дано. Станьмо плечем до плеча, серцем до серця. Добиймося українського парламенту, українських рад в областях, районах і селах, маємо приклади Махатми Ганді в Індії та Лютера Кінга в Америці, до нас говорить кров Шевченка, Петра Дорошенка, Івана Виговського, Івана Мазепи, нескорених бійців УПА. Так довго не повинно бути, не повинно, є у світі правда, є у світі Бог...