Україна в нацистському проєкті "Нової Європи" (1941 - 1944 рр.)

Лекція 1

Яке місце відводилося Україні у нацистському новому проєкті Європи. Йдеться про те, що питанням України в Німеччині цікавились задовго до приходу нацистів до влади.

Велика Німеччина. Серединна Європа

Іще у 18 столітті у своїй праці "Історія мого часу" прусський король Фрідріх II писав, що "...Україна є найбагатшою частиною Російської імперії, а тому повинна завжди перебувати в полі зору майбутніх прусських володарів, як можливий об'єкт для економічної експансії". Колоніальні апетити німецької політичної еліти щодо України чітко викристалізувалися вже в середині 19 ст. і в другій половині 19 ст. Близький друг "залізного канцлера" Бісмарка філософ Гартман у своїх працях сформулював  і обґрунтував необхідність масштабної німецької експансії на схід і витіснення Російської імперії зі Східної Європи. Він означив межу життєво необхідного для німців просування на схід. Це лінія Нарви - Азовського моря. Тобто території від Естонії до гирла Дону мали опинитися під політичним і економічним впливом Німецької імперії. Україна в планах Гартмана поставала як напівзалежна від Німеччини держава, так зване "Київське королівство", на чолі з якимось представником германських династій.

Німецький філософ Едуард Гартман

У 1895 р. в Берліні з'явилася книга "Велика Німеччина й серединна Європа". Автор цієї книги пророкував просування до 1950 р. Німецької імперії серйозно на схід, власне створення Великої Німеччини в складі Німецької, Австро-Угорської імперій, Нідерландів, Швейцарії, напівзалежних від Великої Німеччини держав - Сербії, Польщі, країн Прибалтики, Румунії та України. Підставою німецької експансії на схід була наявність в межах імперії Романових 1 млн. 800 тис. німців, які проживали в Україні, на Поволжі, у Прибалтиці. Пангерманісти дивилися на німецьких колоністів на сході як на піонерів майбутньої німецької колонізації на Східноєвропейському просторі.

Німецьке бачення майбутнього України

Викладені вище ідеї пангерманістського руху безперечно знаходили відгук і в серцях націонал-соціалістів, котрі в 1933 р. прийшли до влади в Німеччині. Потрібно сказати, що Гітлер, прийшовши до влади, довгий час не розкривав остаточно свої карти щодо майбутньої політики на сході Європи і власне щодо майбутньої долі України. В його публічних виступах постійно змінювалася риторика:  то він заявляв, що не може дивитися, як страждає великий російський і благородний український народ під більшовизмом, то оголошував про необхідність створення життєвого простору, або, взагалі говорив про відновлення напівзалежних або незалежних держав під німецьким протекторатом. Зокрема, у липні 1940 р. Гітлер публічно заявив про створення у майбутньому буферних держав: України, Прибалтики й Білорусії.

Адольф Гітлер у 1933 р.

У грудні 1940 р. він наголосив на тому, що всю територію СРСР слід поділити на низку держав з власними урядами, які будуть готові укласти з Німеччиною мирні угоди. Через декілька місяців фюрер з такою самою легкістю вів мову про німецькі адміністративні округи на цих територіях. Перед війною Гітлер остаточно схилився до думки про повну колонізацію України, хоча плани колонізації наказав розробити ще в 1940 р. Головним провідником ідей створення на сході Європи ерзацдержав був керівник зовнішньополітичного бюро нацистської партії, прибалтійський німець Альфред Розенберг. Починаючи з 1927 р. він висував найрізноманітніші пропозиції щодо змін кордонів і раціонального облаштування в центрі й на сході  континенту. За 2,5 місяці до війни між СРСР та Німеччиною, 2 квітня 1941 р. Розенберг підготував меморандум, у якому виносив на розгляд керівництва Німеччини  пропозиції щодо майбутнього поділу території Радянського Союзу. На його думку, раціонально було створити на Сході національно-географічні одиниці з різним ступенем самоуправління. Під повним німецьким контролем мали перебувати: Велика Росія, російська Середня Азія. Німецькій колонізації, германізації та включенню в склад Рейху мали підлягати Латвія, Литва, Естонія. Автономними утвореннями повинні були стати Білорусія, включно зі Смоленщиною, Україна, включно з Кримом, Воронежщиною, Курщиною, Брянщиною, Донщина і Кавказька федерація. На цих територіях передбачалося повністю ліквідувати стару адміністративну систему. Економіка всіх регіонів мала підпорядковуватись безпосередньо Берліну. До складу новоутворених автономій в Білорусії, Україні й на Дону пропонувалося включити області, заселені етнічними росіянами, що підтримувало б перманентну міжетнічну напруженість, конфлікти і не дозволило б цим державним утворенням в майбутньому зміцнитися і стати повноцінними державами.

Альфред Розенберг, райхсміністр східних окупованих територій

7 квітня 1941 р. Розенберг подав до канцелярії Гітлера додаток до свого меморандума. В додатку визначалися німецькі райхскомісари для майбутніх окупованих областей. на Сході. Власне передбачалося, що райхскомісари в Україні, на Дону й Кавказі виконуватимуть роль представників Німеччини і контролерів за місцевою автономною владою. Натомість, в Росії повноваження райхскомісарів мали бути наближені до безмежної диктатури. Для Білорусії та Балтії райхскомісаром передбачалося зробити гауляйтера Льозе, для України - штабсляйтера Шикенданса, для Кавказу - державного секретаря Баке, для Дону - Клятгеса, для Росії - Еріха Коха. Очевидно, що в квітні 1941 р. Гітлер вважав, що пропозиції Розенберга є достатньо раціональними, оскільки саме цього персонажа німецької нацистської верхівки 20 квітня 1941 р. було призначено так званим уповноваженим з центрального контролю над питаннями, пов'язаними зі східноєвропейськими областями.Стосовно України в меморандумі Розенберга вказувалося: "Нашою політичною лінією стосовно цієї області мала б стати підтримка прагнень до національної незалежності аж до потенційного створення власної держави - або, власне, на Україні, або в поєднанні з Донською областю й Кавказом. Це об'єднання утворило б Чорноморський союз, який мав би постійно загрожувати Москві й прикривати великонімецький життєвий простір зі Сходу. В економічному плані ця область одночасно була б могутньою сировинною й харчовою базою Великонімецької імперії".

Отримавши нові повноваження, Розенберг продовжив розвивати свої ідеї. 8 травня 1941 року він видав загальні інструкції для всіх райхскомісарів окупованих східних територій, у яких відзначав: "Перед імперським комісаріатом "Остланд", який включатиме Білорусь, стоятиме завдання підготуватись до майбутнього поступового перетворення його в германізований протекторат для тіснішого зв'язку з Німеччиною. Україна стане незалежною державою у союзі з Німеччиною, а Кавказ із розташованими поряд північними територіями стане федеративною державою із німецьким повноважним представником. Майбутні кордони напівзалежної від Німеччини української держави мали охоплювати також Курську, Воронезьку, Саратовську й Тамбовську області Росії. Її площа мала становити 1 млн. 100 тис. кв. км. із населенням 59,5 млн. осіб. Українці в цій, так званій державі, становили б лише 35 млн. осіб, тобто близько 60% населення, росіяни - 18 млн, або понад 30% мешканців, що автоматично створювало б проблему повноцінного розвитку державного механізму",

Переконуючи вище керівництво Німеччини у правоті власних ідей щодо окупованих земель на Сході, Розенберг 20 червня 1941 р. у публічному виступі наголосив: "Російське панування всюди сьогодні домінує в Україні. Звідси постає перед Німеччиною завдання забезпечити свободу українському народові. Це завдання має розглядатися, як програмна вимога. В яких формах, і в якому обсязі буде відтворена українська держава, про це сьогодні говорити немає сенсу".

Також керівник німецької східної політики постійно в цей час наголошував на необхідності пробуджувати національну свідомість українців шляхом відродження української національної культури, мови, прагнення українців до вивчення своєї історії. Розенберг підкреслював, що толерантне ставлення до української культури та надання українцям самоврядування дозволять перетворити їх на союзників Німеччини у майбутньому протистоянні з СРСР і в прихильників німецького домінування на Європейському континенті.

Уже на початку радянсько-німецького зіткнення 24 червня 1941 р. Розенберг помістив свою статтю в центральній газеті гітлерівської партії "Фелькіше беобахер" (народний оглядач). У цій статті підкреслювалось, що націонал-соціалістична революція і німецька держава покликані розв'язати дві проблеми на сході: одна - це знищення більшовизму як ідеї і політичної сили, а друга - це розв'язання завдань, що виявляються з історії простору й народів СРСР. Треба знайти нове рішення, що відповідаючи традиціям різних народів, прямувало б з огляду на цілість Європи до її загального порятунку".

Така заява багатьом мешканцям окупованої тоді України здавалася декларацією про підтримку в майбутньому ідеї творення незалежних держав на території колишнього вже, як вважалося, Радянського Союзу. Однак, на противагу проєктам Розенберга прихильники тотальної колонізації німцями східноєвропейського простору розробляли власне майбутнє бачення регіону. Провідником ідеї перетворення Східної Європи на класичну німецьку колонію, на німецький життєвий простір став рейхсфюрер СС Гіммлер. 28 травня 1940 р. він подав Гітлеру власну доповідну записку, в якій підкреслив, що необхідно в майбутньому розділити територію СРСР, але зовсім не для того, щоб утворити незалежні держави, а для того, щоб сформувати на цих територіях німецькі колонії.

Генріх Гіммлер, райхсфюрер СС

Гітлер назвав шкідливою ідею Розенберга про надання національної автономії українцям, про піднесення в них національної свідомості, про відкриття шкіл, університетів загалом для підкорених народів. Тим більше він засудив ідею створення можливих будь-яких збройних формувань із народів на сході Європи, яких вважав придатними лише для колонізації і лише для роботи на Німецьку імперію.

24 червня 1940 р. Гіммлер виклав у письмовому вигляді своє бачення методів колонізації східноєвропейського простору. Він передбачав переселення мільйона німців у східноєвропейський регіон, використання місцевого слов'янського населення як робочої сили з майбутнім його знищенням. Згодом у відомстві Гіммлера було розроблено знаменитий генеральний план "Ост", який фактично складався з двох планів - короткотермінового й довготермінового.

Короткотерміновий план передбачав створення на окупованих землях сходу Європи імперських комісаріатів, переселення німецьких, голландських і датських колоністів на території до межі Ленінград - Ладозьке озеро - Валдайська височина - Дніпро. Передбачалося спочатку переселити 8-10 млн. представників так званих "германських народів". Місцеве населення повинно було виконувати роль слуг при німецькому народові панів. Різноманітними спланованими заходами - аборти, алкоголізм, відсутність медичного обслуговування, важка праця, недоїдання, тощо, - планувалося різко зменшити чисельність слов'ян, тобто, як стверджувалося, підірвати життєву силу унтерменшів. Після цього, під час реалізації довготермінового плану, слід було переселити залишки слов'янського населення далі на схід від вказаної вище лінії. Поляків і білорусів передбачалось виселити на територію Смоленщини й Підмосков'я, українців планувалося переселити на територію між Дніпром і Волгою, 20-25% мешканців України передбачалося германізувати. Переселенню підлягає 31 млн. східних слов'ян у першій переселенській хвилі, ще 16-20% - у другій, 20-30 млн. слов'ян підлягали поступовому знищенню шляхом заходів, вказаних вище. Повністю від місцевого населення мав бути звільнений Крим.

Також планувалося ліквідувати 5-6 млн. місцевих євреїв. На кінець реалізації  плану "Ост" у Східній Європі мало проживати до 30 млн. германських колоністів (німців, голландців, датчан, шведів) і до 14 млн. слов'ян. Фактично на території України за планами Гіммлера передбачалося створити велику колонізаційну область, яка б називалася Готенгау і мала охоплювати найбільш родючі території України (південь України, Причорномор'я, Приазов'я). Мотивувалось створення саме в цьому регіоні Готенгау  тим,, що на цій території в ранньому середньовіччі проживали готи, відповідно германське плем'я "застовпило" місце для майбутніх колонізацій через майже 2 тис. років.

Коли дійшло до реалізації німецької окупаційної політики в Україні, Гітлер вибрав такий, певною мірою, середній шлях. З одного боку, він призначив Розенберга міністром окупованих територій на сході і, начебто, давав йому можливість реалізовувати якісь свої ідеї, з іншого боку, він, в основному, спирався на апарат Гіммлера для реалізації своїх колоністських планів. Тому більше, можна сказати, Гітлер схилявся до ідеї Гіммлера, ніж до ідеї Розенберга в питаннях облаштування східних територій.