Лекція 5
Однак успіхи під Одесою не врятували ситуацію на півдні України. До 20 серпня 1941 року німецькі війська захопили весь вигин р.Дніпро від Черкас до Херсона. Окрім Кременчуцького плацдарму німці до кінця серпня 1941 р. захопили плацдарми на лівому березі Дніпра в районі Запоріжжя й Дніпропетровська. 2 вересня 1941 р. 11-та німецька армія за підтримки
румунських частин розпочала свій форсований наступ в напрямку Криму. Тили німецької армії спробували атакувати радянські війська, зосереджені в районі Запоріжжя, проте німці відбили ці контратаки. Одна частина німецьких військ рушила на Мелітополь, інша - на Крим. До кінця вересня 1941 року радянські війська в Приазов'ї були оточені і до 10 жовтня 1941 року полонені. В полон потрапило до 100 тис. осіб, німці захопили 212 танків, 672 гармати. Користуючись тим, що радянські війська в Приазов'ї були знищені, і контратаки звідти очікувати було неможливо, німці розпочали 29 вересня 1941 р. повноцінне вторгнення до Криму через Перекопський перешийок. Несподівано легко вдалося подолати радянські укріплення на Перекопі і увійти до Кримського півострова. 7 жовтня 1941 р. в районі Сімферополя було полонено ще близько 100 тис. червоноармійців, а німецько-румунські війська швидко просувались на південь півострова. З'явилася реальна загроза головній базі Чорноморського флоту - Севастополю. Враховуючи цю обставину, радянське Верховне Головнокомандування віддало наказ про евакуацію Одеси і перевезення військ Приморської армії з Одеси для оборони Севастополя.
З метою відволікти противника 2 жовтня 1941 року Приморська армія силами двох дивізій декілька разів атакувала румунські позиції. Під прикриттям цих атак, з міста до 16 жовтня було евакуйовано майже 90 тис. військових, 19 танків і бронемашин, 400 гармат, військове спорядження. 16 жовтня 1941 р. Червона армія і військово-морський флот покинули Одесу, відійшовши до Севастополя. Румунські війська вступили до південної столиці України. Одеська оборонна операція завершилася. Під час боїв за місто румунська армія втратила 19 тис. чол. убитими, 68 тис. пораненими, 11,5 тис зниклими безвісти. Радянські війська втратили 17 тис. убитими і зниклими безвісти, 25 тис. пораненими. З військової точки зору Одеська оборонна операція була надзвичайно вдалою, і, якби не провал на Кримському напрямку, очевидно, румуни не скоро змогли б заволодіти містом.
До середини жовтня 1941 р. німецько-румунські війська швидко оволоділи центральною частиною Кримського півострова і перетнувши гірський масив, вийшли до Керченського півострова і Севастополя. 16 жовтня 1941 р. залишили Керч і евакуювалися на Таманський півострів. 16 листопада 1941 р. німецько-румунське угрупування розпочало облогу Севастополя. 17 грудня 1941 р. внаслідок першого масивного штурму міста німецькі й румунські частини захопили панівні висоти над Балаклавою, що погіршувало стратегічне оборонців морської фортеці. Однак скористатися своїми успіхами Вермахту не судилося. 25-31 грудня 1941 року радянські війська провели Керченсько-Феодосійську наступальну операцію, під час якої зуміли вибити німецькі дивізії з Керчі, Євпаторії, Судака і Феодосії.
29 грудня 1941 р. німецьке командування зняло частину частину військ із облоги Севастополя, провело контрнаступ, під час якого радянський десант було із Судака, Феодосії та Євпаторії. Червоній армії вдалося закріпитися лише в Керчі, коло якої було створено повний так званий Керченський фронт. Таким чином, до кінця 1941 року німці та їх союзники румуни зуміли повністю оволодіти півднем України, Червона армія могла оборонятися лише в Севастополі й на частині Керченського півострова в Криму.
Тимчасом на київському напрямку запеклі бої розгорталися між німецькими частинами 6-ї армії та червоноармійцями, що обороняли Київський укріпрайон. Довідавшись, що німці вже під Києвом, Сталін 11 липня 1941 р. відправив до керівника компартії України і члена Військової Ради Південно-Західного фронту Хрущова телеграму з відкритими погрозами: "Одержані достовірні свідчення , що ви всі - від командувачі Південно-Західного фронту до члена Військової Ради - настроєні панічно і маєте намір відвести війська на лівий берег Дніпра. Попереджаю вас, що коли ви зробите хоч один крок у бік виведення військ на лівий берег Дніпра, а не будете до останньої можливості захищати укріпрайони на правому березі Дніпра, вас всіх буде жорстоко покарано як боягузів і дезертирів".
Виправдовуючись від звинувачень, Хрущов та Кирпонос 12 липня направили Сталіну телеграму-виправдання, в якій запевняли, що захищатимуть Київ до кінця. Того ж дня Червона армія, посиливши свої частини погано озброєними і погано навченими, але чисельними ополченцями, новомобілізованими киянами, спільними зусиллями регулярних військ і ополчення зуміли втягнути Вермахт у затяжні бої коло міста.
Основний напрям штурму Києва Вермахтом проходив з південно-західної частини Києва, тобто з напрямку сучасної Одеської траси на територію навколо київських сіл, таких як Гатне, Чабани, Новосілки, Теремки, Мишоловка, Пирогів. В цих районах відбувалися найбільш запеклі бої. З перемінним успіхом ці села переходили з рук в руки. Проте, незважаючи на те, що Вермахт проводив генеральний штурм Києва між 31 липня і 16 серпня 1941 року, взяти місто йому не вдавалося. Захист виявився доволі ефективним. Врешті-решт німецьке командування відмовилося від тактики штурму міста і розробило цілком іншу операцію.Це було пов'язано із загальною зміною тактики боїв на Східному фронті. 21 серня 1941 р. Гітлер прийняв рішення відкласти наступ на Москву, заволодіти Києвом, всією Лівобережною Україною, зоною Донбасу, Кавказом і Ленінградом. Це рішення було негативно сприйняте німецьким військовим командуванням. Керівники Вермахту націлювалися на вирішальну битву за Москву, але їм було сказано призупинити наступ і центральній смузі фронту, де наступала група армій "Центр" і передати її засоби, сили для наступу на півночі й півдні.
Зокрема, в директиві Гітлера вказувалось: "Найважливішою метою, яка має бути досягнута ще до настання зими є не захоплення Москви, а на півдні - захоплення Криму, індустріально-вугільного Донецького басейну, порушення підвезення росіянам нафти з Кавказу, а на півночі - захоплення Ленінграду й з'єднання з фінськими військами, Значні сили росіян, які знаходяться перед північним крилом групи армій "Південь" мають бути ліквідовані ще до того, як вони відступлять ще за р.Десну та р.Сулу. Тільки за таких умов північне крило групи армій "Південь" буде забезпечено, і група армій зможе розгорнути наступ в напрямку на Харків і Ростов. У зв'язку з цим група армій "Центр", не переживаючи за майбутні операції, повинна ввести на південному напрямку такі сили, щоб мати можливість ліквідувати російські війська і в той же час мати можливість відбити всі атаки противника на центральній ділянці фронту. Швидке захоплення Криму має важливе значення для надійного постачання нафтою, яке залишається під загрозою, поки в Криму залишаються потужні військово-повітряні сили росіян. Умови для успішного наступу групи армій "Центр" і розгрому сил противника, які їй протистоять, можуть бути створені лише тоді, коли російське угрупування, яке знаходиться перед групою армій "Південь", буде цілковито знищене, а група армій "Північ" з'єднається з фінами, замкнувши тісне кільце оточення навколо Ленінграда". Коли німецькі генерали почули про цю директиву і вжахнулися, Гітлер сказав, що мої генерали нічого не розуміють у воєнній економіці. Потрібно якнайшвидше забезпечити можливість вільного доступу нафти, тобто, зробити все, щоб радянська авіація не бомбардувала румунські нафтові родовища, користуючись плацдармом в Криму, а з Севастополя вона могла піддавати родовища масивним бомбовим ударам. Також необхідно захопити металургійні і вугільні райони на території України і бажано відрізати від постачання нафти з Кавказу радянські війська. Але всі ці заходи зупинили наступ на Москву, зупинили вирішальну битву тієї війни, якою її бачило німецьке командування.
22 серпня 1941 р. було видано наказ Верховного командування Вермахту про знищення сил противника в районі Києва, тобто про знищення Південно-Західного фронту, який обороняв місто. 25 серпня 1941 р. 2-га армія та 2-га танкова група Вермахту були тимчасово передані з групи армій "Центр" до групи армій "Південь". Ці війська під командуванням генерала Гудеріана протягом 2-х тижнів зім'яли радянський Брянський фронт, який прикривав з півночі угрупування Південно-західного фронту. 7 вересня 1941 р. німецькі танкові передові з'єднання прорвалися до Конотопу, зайшовши з півночі в тил угрупування Південно-Західного фронту. 10 вересня 1941 р. розуміючи загрозу оточення, командування Південно-Західного фронту попросило дозвіл на відступ і на зайняття нових рубежів оборони по р.Псел. Проте, Ставка Верховного Головнокомандування категорично відмовила й заборонила будь-який відхід.
Тимчасом ситуація для військ Південно-Західного фронту, для військ, які обороняли Київ, щогодини погіршувалася. 10 вересня 1941 року почався наступ 1-ї танкової групи німецьких військ з півдня, з Кременчуцького плацдарму. Ця група мала за мету прорватися назустріч 2-й танковій групі, з'єднатися з нею і замкнути таким чином радянське угрупування Південно-Західного фронту в котлі.
13 вересня 1941 р. начальник штабу Південно-Західного фронту генерал Тупіков повідомляв Ставку і Генеральний штаб Червоної армії про складне становище військ і ще раз попросив дозволу відвести війська фронту від Києва та Дніпра. Однак Сталін оголосив це звернення панічним, звинуватив командувачів фронту в боягузстві, дезертирстві і закликав вперто битися. Командувач Південно-Західного фронту Кирпонос і його начальник штабу усвідомлювали, що вони не мають можливості для відступу і приречені на загибель - у випадку відступу чи виходу з оточення будуть звинувачені у зраді і розстріляні. Відповідно, здача в полон так само не була для них виходом, тому що їхні сім'ї, які знаходилися в тилу були б піддані репресіям. Тому і Кирпонос, і Тупіков прийняли рішення залишитися битися разом зі своїми військами при потребі і оточенні.А таке оточення стало реальністю вже 16 вересня, коли з'єдналися війська 1-ї та 2-ї німецьких танкових груп неподалік містечка Лохвиця і Лубни на Полтавщині. Таким чином було перерізано всі лінії постачання Південно-Західного фронту, а майже 900-тисячне радянське угрупування опинилося в оточенні. Київський котел увійшов в історію як найбільший котел в усіх війнах всіх часів і народів. Лише до 20 тис. чоловік вийшло з цього котла. До речі, з котла їх вивів командуючий 37-ї армії тодішній фактичний керівник оборони Києва генерал Андрій Власов, майбутній організатор Російської Визвольної Армії (РОА), що воювала на боці німців.
Сотні тисяч людей загинули в котлі під німецьким артобстрілами, під бомбовими ударами, а 665 тис. розбрелися по домівках або здалися в німецьким полон. Це був найбільший полон в історії людства. Більшість командирів і бійців, причому командирів нижчого рангу і рядових бійців, які опинилися в оточенні, не бачили сенсу в продовженні опору і дуже часто здавалися. Така тенденція здачі в полон була відзначена в наказі Ставки Верховного Головнокомандування від 12 вересня 1941 р., в якому стверджувалося: "На всіх фронтах наявні елементи, які навіть біжать назустріч ворогу і при першій же зустрічі кидають зброю й тягнуть за собою інших, тоді як кількість стійких командирів і комісарів дуже невелика".
19 вересня 1941 р. німецькі війська ввійшли в Київ, а 20 вересня в урочищі Шумейкове, біля Лохвиці, були оточені залишки 289-й дивізії, з якими перебував штаб і Військова рада Південно-Західного фронту. Після трьох діб блокування, блукання навколишніми селами Кирпоніс, командувач Південно-Західним фронтом, член Військової ради Бурмістренко, начальник штабу Тупіков покінчили життя самогубством аби не здаватися до полону. Таким чином, Червона армія до кінця вересня втратила колосальне військове угрупування - 900 тис. чоловік, в тому числі 21 генерала, десятки тисяч кадрових офіцерів, масу військового майна. Вермахт захопив 3718 гармат і 884 танків, що було більше, ніж усіх танків і Південній групі німецьких армій.
Звичайно, що крах Південно-Західного фронту залишив беззахисними Лівобережну і Слобідську Україну, створивши загрозу оточення військам Південного фронту. 2 жовтня 1941 року 17-та німецька армія і 1-ша танкова група розгорнули наступ в напрямку річки Донець, а 6-та армія - в напрямку на Харків, Бєлгород і Курськ. 17 жовтня 1941 року 1-ша танкова група німців форсувала Донець і 20 жовтня захопила місто Сталіно, сучасний Донецьк. На півдні просунулися до міста Таганрога і Росії. 24 жовтня передові частини Вермахту увійшли до Харкова, а до 2 листопада перетнули сучасний українсько-російський кордон, зайнявши міста Бєлгород і Курськ. На півдні, долаючи осіннє бездоріжжя, німецький Вермахт захопив 21 листопада Ростов-на-Дону, але несподіваний потужний контрудар Червоної армії змусив німців покинути місто 29 листопада і закріпитися на рубежах річки Міус на Донбасі.
Таким чином, до кінця грудня 1941 року Вермахт зайняв майже всю територію України за винятком декількох районів Харківської та Луганської областей, Севастополя, Керчі, які продовжували перебувати в руках Червоної армії. Після цього активні бої на території України стихли. Основна вісь наступу знову повернулася до центральної частини фронту, до битви за Москву.
З метою відволікти противника 2 жовтня 1941 року Приморська армія силами двох дивізій декілька разів атакувала румунські позиції. Під прикриттям цих атак, з міста до 16 жовтня було евакуйовано майже 90 тис. військових, 19 танків і бронемашин, 400 гармат, військове спорядження. 16 жовтня 1941 р. Червона армія і військово-морський флот покинули Одесу, відійшовши до Севастополя. Румунські війська вступили до південної столиці України. Одеська оборонна операція завершилася. Під час боїв за місто румунська армія втратила 19 тис. чол. убитими, 68 тис. пораненими, 11,5 тис зниклими безвісти. Радянські війська втратили 17 тис. убитими і зниклими безвісти, 25 тис. пораненими. З військової точки зору Одеська оборонна операція була надзвичайно вдалою, і, якби не провал на Кримському напрямку, очевидно, румуни не скоро змогли б заволодіти містом.
29 грудня 1941 р. німецьке командування зняло частину частину військ із облоги Севастополя, провело контрнаступ, під час якого радянський десант було із Судака, Феодосії та Євпаторії. Червоній армії вдалося закріпитися лише в Керчі, коло якої було створено повний так званий Керченський фронт. Таким чином, до кінця 1941 року німці та їх союзники румуни зуміли повністю оволодіти півднем України, Червона армія могла оборонятися лише в Севастополі й на частині Керченського півострова в Криму.
Основний напрям штурму Києва Вермахтом проходив з південно-західної частини Києва, тобто з напрямку сучасної Одеської траси на територію навколо київських сіл, таких як Гатне, Чабани, Новосілки, Теремки, Мишоловка, Пирогів. В цих районах відбувалися найбільш запеклі бої. З перемінним успіхом ці села переходили з рук в руки. Проте, незважаючи на те, що Вермахт проводив генеральний штурм Києва між 31 липня і 16 серпня 1941 року, взяти місто йому не вдавалося. Захист виявився доволі ефективним. Врешті-решт німецьке командування відмовилося від тактики штурму міста і розробило цілком іншу операцію.Це було пов'язано із загальною зміною тактики боїв на Східному фронті. 21 серня 1941 р. Гітлер прийняв рішення відкласти наступ на Москву, заволодіти Києвом, всією Лівобережною Україною, зоною Донбасу, Кавказом і Ленінградом. Це рішення було негативно сприйняте німецьким військовим командуванням. Керівники Вермахту націлювалися на вирішальну битву за Москву, але їм було сказано призупинити наступ і центральній смузі фронту, де наступала група армій "Центр" і передати її засоби, сили для наступу на півночі й півдні.
Зокрема, в директиві Гітлера вказувалось: "Найважливішою метою, яка має бути досягнута ще до настання зими є не захоплення Москви, а на півдні - захоплення Криму, індустріально-вугільного Донецького басейну, порушення підвезення росіянам нафти з Кавказу, а на півночі - захоплення Ленінграду й з'єднання з фінськими військами, Значні сили росіян, які знаходяться перед північним крилом групи армій "Південь" мають бути ліквідовані ще до того, як вони відступлять ще за р.Десну та р.Сулу. Тільки за таких умов північне крило групи армій "Південь" буде забезпечено, і група армій зможе розгорнути наступ в напрямку на Харків і Ростов. У зв'язку з цим група армій "Центр", не переживаючи за майбутні операції, повинна ввести на південному напрямку такі сили, щоб мати можливість ліквідувати російські війська і в той же час мати можливість відбити всі атаки противника на центральній ділянці фронту. Швидке захоплення Криму має важливе значення для надійного постачання нафтою, яке залишається під загрозою, поки в Криму залишаються потужні військово-повітряні сили росіян. Умови для успішного наступу групи армій "Центр" і розгрому сил противника, які їй протистоять, можуть бути створені лише тоді, коли російське угрупування, яке знаходиться перед групою армій "Південь", буде цілковито знищене, а група армій "Північ" з'єднається з фінами, замкнувши тісне кільце оточення навколо Ленінграда". Коли німецькі генерали почули про цю директиву і вжахнулися, Гітлер сказав, що мої генерали нічого не розуміють у воєнній економіці. Потрібно якнайшвидше забезпечити можливість вільного доступу нафти, тобто, зробити все, щоб радянська авіація не бомбардувала румунські нафтові родовища, користуючись плацдармом в Криму, а з Севастополя вона могла піддавати родовища масивним бомбовим ударам. Також необхідно захопити металургійні і вугільні райони на території України і бажано відрізати від постачання нафти з Кавказу радянські війська. Але всі ці заходи зупинили наступ на Москву, зупинили вирішальну битву тієї війни, якою її бачило німецьке командування.
Тимчасом ситуація для військ Південно-Західного фронту, для військ, які обороняли Київ, щогодини погіршувалася. 10 вересня 1941 року почався наступ 1-ї танкової групи німецьких військ з півдня, з Кременчуцького плацдарму. Ця група мала за мету прорватися назустріч 2-й танковій групі, з'єднатися з нею і замкнути таким чином радянське угрупування Південно-Західного фронту в котлі.
13 вересня 1941 р. начальник штабу Південно-Західного фронту генерал Тупіков повідомляв Ставку і Генеральний штаб Червоної армії про складне становище військ і ще раз попросив дозволу відвести війська фронту від Києва та Дніпра. Однак Сталін оголосив це звернення панічним, звинуватив командувачів фронту в боягузстві, дезертирстві і закликав вперто битися. Командувач Південно-Західного фронту Кирпонос і його начальник штабу усвідомлювали, що вони не мають можливості для відступу і приречені на загибель - у випадку відступу чи виходу з оточення будуть звинувачені у зраді і розстріляні. Відповідно, здача в полон так само не була для них виходом, тому що їхні сім'ї, які знаходилися в тилу були б піддані репресіям. Тому і Кирпонос, і Тупіков прийняли рішення залишитися битися разом зі своїми військами при потребі і оточенні.А таке оточення стало реальністю вже 16 вересня, коли з'єдналися війська 1-ї та 2-ї німецьких танкових груп неподалік містечка Лохвиця і Лубни на Полтавщині. Таким чином було перерізано всі лінії постачання Південно-Західного фронту, а майже 900-тисячне радянське угрупування опинилося в оточенні. Київський котел увійшов в історію як найбільший котел в усіх війнах всіх часів і народів. Лише до 20 тис. чоловік вийшло з цього котла. До речі, з котла їх вивів командуючий 37-ї армії тодішній фактичний керівник оборони Києва генерал Андрій Власов, майбутній організатор Російської Визвольної Армії (РОА), що воювала на боці німців.
19 вересня 1941 р. німецькі війська ввійшли в Київ, а 20 вересня в урочищі Шумейкове, біля Лохвиці, були оточені залишки 289-й дивізії, з якими перебував штаб і Військова рада Південно-Західного фронту. Після трьох діб блокування, блукання навколишніми селами Кирпоніс, командувач Південно-Західним фронтом, член Військової ради Бурмістренко, начальник штабу Тупіков покінчили життя самогубством аби не здаватися до полону. Таким чином, Червона армія до кінця вересня втратила колосальне військове угрупування - 900 тис. чоловік, в тому числі 21 генерала, десятки тисяч кадрових офіцерів, масу військового майна. Вермахт захопив 3718 гармат і 884 танків, що було більше, ніж усіх танків і Південній групі німецьких армій.
Звичайно, що крах Південно-Західного фронту залишив беззахисними Лівобережну і Слобідську Україну, створивши загрозу оточення військам Південного фронту. 2 жовтня 1941 року 17-та німецька армія і 1-ша танкова група розгорнули наступ в напрямку річки Донець, а 6-та армія - в напрямку на Харків, Бєлгород і Курськ. 17 жовтня 1941 року 1-ша танкова група німців форсувала Донець і 20 жовтня захопила місто Сталіно, сучасний Донецьк. На півдні просунулися до міста Таганрога і Росії. 24 жовтня передові частини Вермахту увійшли до Харкова, а до 2 листопада перетнули сучасний українсько-російський кордон, зайнявши міста Бєлгород і Курськ. На півдні, долаючи осіннє бездоріжжя, німецький Вермахт захопив 21 листопада Ростов-на-Дону, але несподіваний потужний контрудар Червоної армії змусив німців покинути місто 29 листопада і закріпитися на рубежах річки Міус на Донбасі.
Таким чином, до кінця грудня 1941 року Вермахт зайняв майже всю територію України за винятком декількох районів Харківської та Луганської областей, Севастополя, Керчі, які продовжували перебувати в руках Червоної армії. Після цього активні бої на території України стихли. Основна вісь наступу знову повернулася до центральної частини фронту, до битви за Москву.
Немає коментарів :
Дописати коментар