Лекція 6
До кінця осені - початку зими 1941 р. дедалі очевидніше ставало, що німецькі плани блискавичної війни починають пробуксовувати. Німецький Вермахт застряг у радянській багнюці на дорогах, а крім того, в середині жовтня фактично вже почалася зима, температура по ночах почала падати до -10 - -15 градусів, німецькі військові були геть не готові до такої ситуації. Але так само провалилися спроби радянського командування зупинити німецькі війська в прикордонній смузі. Червона армія втратила велетенські території гігантської країни. До грудня 1941 р. Вермахт із союзниками розбив 300 дивізій Червоної армії, до полону потрапило 3 млн. 900 тис. червоноармійців, 1 млн. 200 тис. загинули, німці ж із союзниками втратили лише 300 тис. вбитими.
Незважаючи на зрив графіку виконання плану "Барбаросса", німецькі війська отримали колосальні перемоги, і до листопада 1941 р. вони зайняли стратегічно важливі позиції, вигідні позиції в околицях радянської столиці, мали перевагу в людях в 1,3 рази над Червоною армією, що обороняла Москву в гарматах - в 1,9 разів, в танках - в 1,2 рази, однак, незважаючи на це все, операція "Тайфун", спрямована на захоплення Москви, зазнала невдачі. До початку грудня 1941 р. Верховне командування радянських військ зуміло перекинути на фронт під Москвою 400 сформованих на сході дивізій, які 5 грудня 1941 року зуміли переламати ситуацію під Москвою, розпочати контрнаступ, відкинувши Вермахт на 100-200 км на захід. Значною мірою успіхи радянських військ були пов'язані колосальними дисциплінарними заходами, здійсненими радянським командуванням: масовими розстрілами, формуванням в кожній дивізії загороджувального загону чисельністю одного батальйону, який мав розстрілювати без будь-якого суду кожного запідозреного в боягузтві або втечі. Звичайно, ще Червоній армії допомогли кліматичні умови. Радянські війська після невдалою Фінської кампанії були навчені й підготовлені до війни в умовах жорстоких морозів. Німецький Вермахт не виніс натомість уроків фінсько-радянської кампанії, тому опинився без захисту перед "генералом зимою".
Червона армія зуміла розбити під Москвою 38 дивізій Вермахту, однак не змогла докорінно змінити ситуацію на фронті. В лютому 1942 р. командуванню німецької армії вдалося стабілізувати фронт, а в березні та на початку квітня 1942 р., користуючись бездоріжжям, командування німецьких військ відвело свої частини на 300-400 км на схід, таким чином давши їм можливість перегрупуватися , доукомплектоватися і зайняти стійку лінію оборони. З тактичної точки зору, Червона армія отримала перемогу , але стратегічна ініціатива ще не перейшла на той час до її рук.
Відведення й перегрупування німецьких військ натомість було сприйнято в Кремлі як початок катастрофи німецького фронту. Сталін наполягав на тому, щоб уже в 1942 році цілком розгромити німецьку армію і розпочати похід в Європу. Разом зі своїми найближчими соратниками - Тимошенком, Жуковим, Хрущовим, Ворошиловим, Молотовим, Будьонним, Мехлісом Сталін віддав наказ про підготовку масштабного контрнаступу Червоної армії, який мав розпочатися з низки амбітних наступальних операцій на південному відрізку фронту на території України. Зокрема йшлося про наступ з Керченського фронту й наступ під Харковом. Керченська й Харківська наступальні операції визначили воєнні події на території України 1942 року.
Під час першої Керченської наступальної операції військами Керченського фронту, якими командував генерал Козлов, передбачалося прорвати німецьку оборону, деблокувати Севастополь із майбутнім вигнанням німців із території всього Криму і перетворенням Криму на потужний плацдарм для подальшого наступу на півдні України, а пізніше в Румунію.
Підтримати наступ Керченського фронту мали війська Південного фронту під командуванням генерала Малиновського. Південний фронт мав провести Харківську наступальну операцію, концентричним ударом з районів Ізюмсько-Барвенківського виступу південніше від Харкова розрізати німецьке угрупування, вийшовши до Дніпропетровська, оточити німецькі війська біля узбережжя Азовського моря і цілковито знищити німецьку групу армій "Південь". Такими амбітними були Керченська і Харківська наступальні операції у своїх планах. Реально вийшло дещо навпаки. Наступ на Керченському півострові готувався під наглядом і керівництвом заступника наркома оборони Льва Мехліса. Мехліс був професійним пропагандистом, який надзвичайно слабко орієнтувався у військовій справі. Він віддав наказ про концентрацію величезної кількості військ, близько 300 тис. осіб особового складу і техніки на вузькому Керченському фронті. Німецька розвідка очевидно одразу помітила таку концентрацію і зрозуміла, що готується наступ. Відповідно німецьке командування в Криму прийняло рішення контратакувати, завдати превентивного удару по Керченському фронту. Командувач 11-ї німецької армії Манштейн, знявши з облоги Севастополя 7 піхотних, 1 танкову дивізію, 8 травня 1942 р. несподівано атакував війська Керченського фронту, які перебували в стадії накопичення, розгортання, концентрації перед наступом.
Уже до 15 травня 1942 р. Керченський фронт був розгромлений, німецькі війська взяли місто Керч, залишки Керченського фронту в паніці тікали на територію Таманського півострова. Піл час удару по Керченському фронту було розгромлено дві радянські армії - 47-му і 51-шу, знищено 400 літаків і 347 радянських танків. В полон потрапило 100 тис. червоноармійців, 76 тис. загинули в боях, 18 тис. заховалися в Аджимушкайських каменярнях, сподіваючись на майбутню евакуацію морем на Кавказ. Однак про них забули, і до кінця жовтня 1942 р. румунські і німецькі війська поступово ліквідували оточенців. Вермахт здобув під час Керченської операції великі трофеї - 113 гармат, 255 танків, 323 літаки. Завдяки перемозі на Керченському фронті Манштейн отримав можливість перекинути всі з'єднання 11-ї армії, 200 тис. осіб, під Севастополь, і з 2 по 7 червня 1942 р. німецькі війська здійснили масований обстріл морської твердині, після чого розпочався генеральний штурм міста. 30 червня 1942 р. Вермахт увірвався в південну частину міста. Командування радянських військ поспішно евакуювалося морем, залишивши на вірну загибель 100 тис. захисників Севастополя. Останні бої на півострові Херсонес точилися ще до 4 липня 1942 р. Наслідком боїв стала загибель 10 тис. і полонення майже 90 тис. червоноармійців. Німці захопили 622 гармати, 26 танків, 141 літак. Падіння Севастополя дозволило Вермахту вивільнити 11-ту армію для операцій на інших фронтах і убезпечувало румунські нафтові родовища від можливого авіаційного удару з боку Червоної армії.
Несприятливо для радянської сторони завершилось і проведення Харківської наступальної операції. 12 травня 1942 р. війська Південно-Західного і Південного фронтів розпочали наступ у напрямку Дніпропетровська, Полтави й Харкова. В атаку було кинуто 28 стрілецьких дивізій,
20 танкових бригад Червоної армії. Впродовж 12 і 13 травня червоноармійцям вдалося заглибитися в німецьку оборону на 25-60 км. Однак, захопившись просуванням вперед, командування занедбало розвідку й охорону флангів атакуючої армії. Військова розвідка не повідомила вчасно про концентрацію значних німецьких ресурсів в районі Краматорська, південніше від місця радянського наступу і північніше від Харкова. Концентрація цих військ і зіграла злий жарт з радянською наступальною операцією під Харковом. 13-16 травня 1942 р. радянський наступ вичерпався й зупинився, а 17 травня армійська група генерала Клейста - 1-ша танкова група і 17-та армія несподівано нанесла могутній удар від міста Краматорська у фланг наступаючому радянському угрупуванню. Одночасно з півночі назустріч війська Клейста почала наступати 6-та німецька армія генерала Паулюса. 23 травня 1942 р. з'єднання Паулюса і Клейста зустрілися в районі міста Ізюм, завершивши оточення радянського угрупування. Харківська операція завершилася черговою катастрофою Червоної армії. 240 тис. полонених, 170 тис. убитих. Було втрачено 2026 гармат і 1249 танків. Лише 22 тис. червоноармійців зуміли вийти з Харківського котла. Харківський розгром створював сприятливі умови для наступу військ Вермахту в район Волги і Кавказу. Впродовж червня-липня 1942 р. німці та їх союзники активно просувалися на схід якраз з території України в напрямку Кавказу й Волги.
22 липня 1942 р. вся територія сучасної України була окупована німецькими військами. Поразки весни-літа 1942 р. стали можливими через надмірну впевненість радянського командування і особисто Сталіна у переважаючій силі Червоної армії, невірної оцінки стратегічного становища на Східному фронті. Ця самовпевненість вилилася в низький рівень підготовки операцій, ейфорійні настрої у радянського командування, результатом чого стали два оточення й чергові колосальні втрати.
Боячись потрапити в нове оточення, Червона армія почала застосовувати тактику так званого відступу з боєм, або війни за допомогою територій. Коли німецький Вермахт при підтримці румунських, угорських та італійських військ просувався степами Донщини в напрямку Кавказу й Волги, Червона армія споруджувала тимчасові оборонні рубежі, укріплювалась на них на день, два, три, давала бій, після чого відходила на 6-10 км, знову укріплювалась, знову давала бій і знову відходила. Завдяки такій тактиці Червона армія втрачала територію, але з іншого боку, зберігала свій особовий склад від оточення. Проте Сталіна нова тактика, застосована радянським командуванням, зовсім не задовольняла. 28 липня 1942 р. він підписав зловісний наказ № 227 "Ні кроку назад", згідно з яким, всі, хто відступав, оголошувалися зрадниками і дезертирами і мали віддаватися під суд військового трибуналу. На фронті почали формуватися штрафні роти, які комплектувалися запідозреними в боягузтві і засудженими за різні злочини громадянами. Вони кидались на найбільш небезпечні ділянки фронту. Позаду фронтових частин збільшувалась кількість загороджувальних загонів, кожна рота в загороджувальному батальйоні мала складатися з 200 добре озброєних бійців, які отримували наказ розстрілювати на місці панікерів та боягузів. Драконівськими дисциплінарними заходами і колосальними жертвами Червоній армії вдалося зупинити німецькі війська в Сталінграді і передгір'ях Кавказу. 19 листопада 1942 р. розпочалася Сталінградська наступальна операція Червоної армії, яка завершилася 2 лютого 1943 р. розгромом півмільйонного німецького угрупування, 300 німців та румунів потрапили в оточення. Після двох місяців боїв в котлі 90 тис. з них склали зброю, решта загинули. Під час Сталінградського наступу 18 грудня 1942 р. війська Південно-Західного фронту повернулись на територію України. 573 полк 195-ї стрілецької дивізії 1-ї гвардійської армії зайняв перший населений пункт на території Радянської України - село Півнівку Міловського району тодішньої Ворошиловградської області. В боях за цей невеликий населений пункт загинуло 1066 червоноармійців. Всього за 1942 р. Червона армія понесла найбільші в своїй історії втрати - 5 млн. 888 тис. убитими. 1942 рік завершився, і вже в 1943 році Червона армія розпочала нову сторінку свого поступового, але невпинного просування на Захід, яке привело врешті-решт до звільнення території України від німецької окупації.
Червона армія зуміла розбити під Москвою 38 дивізій Вермахту, однак не змогла докорінно змінити ситуацію на фронті. В лютому 1942 р. командуванню німецької армії вдалося стабілізувати фронт, а в березні та на початку квітня 1942 р., користуючись бездоріжжям, командування німецьких військ відвело свої частини на 300-400 км на схід, таким чином давши їм можливість перегрупуватися , доукомплектоватися і зайняти стійку лінію оборони. З тактичної точки зору, Червона армія отримала перемогу , але стратегічна ініціатива ще не перейшла на той час до її рук.
Відведення й перегрупування німецьких військ натомість було сприйнято в Кремлі як початок катастрофи німецького фронту. Сталін наполягав на тому, щоб уже в 1942 році цілком розгромити німецьку армію і розпочати похід в Європу. Разом зі своїми найближчими соратниками - Тимошенком, Жуковим, Хрущовим, Ворошиловим, Молотовим, Будьонним, Мехлісом Сталін віддав наказ про підготовку масштабного контрнаступу Червоної армії, який мав розпочатися з низки амбітних наступальних операцій на південному відрізку фронту на території України. Зокрема йшлося про наступ з Керченського фронту й наступ під Харковом. Керченська й Харківська наступальні операції визначили воєнні події на території України 1942 року.
Уже до 15 травня 1942 р. Керченський фронт був розгромлений, німецькі війська взяли місто Керч, залишки Керченського фронту в паніці тікали на територію Таманського півострова. Піл час удару по Керченському фронту було розгромлено дві радянські армії - 47-му і 51-шу, знищено 400 літаків і 347 радянських танків. В полон потрапило 100 тис. червоноармійців, 76 тис. загинули в боях, 18 тис. заховалися в Аджимушкайських каменярнях, сподіваючись на майбутню евакуацію морем на Кавказ. Однак про них забули, і до кінця жовтня 1942 р. румунські і німецькі війська поступово ліквідували оточенців. Вермахт здобув під час Керченської операції великі трофеї - 113 гармат, 255 танків, 323 літаки. Завдяки перемозі на Керченському фронті Манштейн отримав можливість перекинути всі з'єднання 11-ї армії, 200 тис. осіб, під Севастополь, і з 2 по 7 червня 1942 р. німецькі війська здійснили масований обстріл морської твердині, після чого розпочався генеральний штурм міста. 30 червня 1942 р. Вермахт увірвався в південну частину міста. Командування радянських військ поспішно евакуювалося морем, залишивши на вірну загибель 100 тис. захисників Севастополя. Останні бої на півострові Херсонес точилися ще до 4 липня 1942 р. Наслідком боїв стала загибель 10 тис. і полонення майже 90 тис. червоноармійців. Німці захопили 622 гармати, 26 танків, 141 літак. Падіння Севастополя дозволило Вермахту вивільнити 11-ту армію для операцій на інших фронтах і убезпечувало румунські нафтові родовища від можливого авіаційного удару з боку Червоної армії.
Несприятливо для радянської сторони завершилось і проведення Харківської наступальної операції. 12 травня 1942 р. війська Південно-Західного і Південного фронтів розпочали наступ у напрямку Дніпропетровська, Полтави й Харкова. В атаку було кинуто 28 стрілецьких дивізій, 20 танкових бригад Червоної армії. Впродовж 12 і 13 травня червоноармійцям вдалося заглибитися в німецьку оборону на 25-60 км. Однак, захопившись просуванням вперед, командування занедбало розвідку й охорону флангів атакуючої армії. Військова розвідка не повідомила вчасно про концентрацію значних німецьких ресурсів в районі Краматорська, південніше від місця радянського наступу і північніше від Харкова. Концентрація цих військ і зіграла злий жарт з радянською наступальною операцією під Харковом. 13-16 травня 1942 р. радянський наступ вичерпався й зупинився, а 17 травня армійська група генерала Клейста - 1-ша танкова група і 17-та армія несподівано нанесла могутній удар від міста Краматорська у фланг наступаючому радянському угрупуванню. Одночасно з півночі назустріч війська Клейста почала наступати 6-та німецька армія генерала Паулюса. 23 травня 1942 р. з'єднання Паулюса і Клейста зустрілися в районі міста Ізюм, завершивши оточення радянського угрупування. Харківська операція завершилася черговою катастрофою Червоної армії. 240 тис. полонених, 170 тис. убитих. Було втрачено 2026 гармат і 1249 танків. Лише 22 тис. червоноармійців зуміли вийти з Харківського котла. Харківський розгром створював сприятливі умови для наступу військ Вермахту в район Волги і Кавказу. Впродовж червня-липня 1942 р. німці та їх союзники активно просувалися на схід якраз з території України в напрямку Кавказу й Волги.
22 липня 1942 р. вся територія сучасної України була окупована німецькими військами. Поразки весни-літа 1942 р. стали можливими через надмірну впевненість радянського командування і особисто Сталіна у переважаючій силі Червоної армії, невірної оцінки стратегічного становища на Східному фронті. Ця самовпевненість вилилася в низький рівень підготовки операцій, ейфорійні настрої у радянського командування, результатом чого стали два оточення й чергові колосальні втрати.
Боячись потрапити в нове оточення, Червона армія почала застосовувати тактику так званого відступу з боєм, або війни за допомогою територій. Коли німецький Вермахт при підтримці румунських, угорських та італійських військ просувався степами Донщини в напрямку Кавказу й Волги, Червона армія споруджувала тимчасові оборонні рубежі, укріплювалась на них на день, два, три, давала бій, після чого відходила на 6-10 км, знову укріплювалась, знову давала бій і знову відходила. Завдяки такій тактиці Червона армія втрачала територію, але з іншого боку, зберігала свій особовий склад від оточення. Проте Сталіна нова тактика, застосована радянським командуванням, зовсім не задовольняла. 28 липня 1942 р. він підписав зловісний наказ № 227 "Ні кроку назад", згідно з яким, всі, хто відступав, оголошувалися зрадниками і дезертирами і мали віддаватися під суд військового трибуналу. На фронті почали формуватися штрафні роти, які комплектувалися запідозреними в боягузтві і засудженими за різні злочини громадянами. Вони кидались на найбільш небезпечні ділянки фронту. Позаду фронтових частин збільшувалась кількість загороджувальних загонів, кожна рота в загороджувальному батальйоні мала складатися з 200 добре озброєних бійців, які отримували наказ розстрілювати на місці панікерів та боягузів. Драконівськими дисциплінарними заходами і колосальними жертвами Червоній армії вдалося зупинити німецькі війська в Сталінграді і передгір'ях Кавказу. 19 листопада 1942 р. розпочалася Сталінградська наступальна операція Червоної армії, яка завершилася 2 лютого 1943 р. розгромом півмільйонного німецького угрупування, 300 німців та румунів потрапили в оточення. Після двох місяців боїв в котлі 90 тис. з них склали зброю, решта загинули. Під час Сталінградського наступу 18 грудня 1942 р. війська Південно-Західного фронту повернулись на територію України. 573 полк 195-ї стрілецької дивізії 1-ї гвардійської армії зайняв перший населений пункт на території Радянської України - село Півнівку Міловського району тодішньої Ворошиловградської області. В боях за цей невеликий населений пункт загинуло 1066 червоноармійців. Всього за 1942 р. Червона армія понесла найбільші в своїй історії втрати - 5 млн. 888 тис. убитими. 1942 рік завершився, і вже в 1943 році Червона армія розпочала нову сторінку свого поступового, але невпинного просування на Захід, яке привело врешті-решт до звільнення території України від німецької окупації.
Немає коментарів :
Дописати коментар