Бажання воювати на чужій території і малою кров'ю відіграло злий жарт із радянським командуванням. Броньовані кулаки, призначені для наступу в Європу, виявилися безсилими у захисті власної території. Бездарні помилки командування, яке вводило війська в бій неправильно, відсутність зв'язку, паніка, дезертирство, бомбардування з повітря прирекли танкові війська Червоної армії в 1941 р. на безславну поразку.
Німці просувалися територією України в 1941 р. так само швидко, як за рік до того просувалися територією Франції. До кінця літа 1941 р. на території України вермахт втратив тільки 186 танків. Завдяки перемозі на Волині і Північній Галичині, німецькі війська вийшли на оперативний простір в напрямку Новоград-Волинського - Житомира і 6 липня 1941 р. в Києві, столиці України, вже було створено штаб оборони міста. Того самого 6 липня керівник Генштабу сухопутних військ Німеччини Гальдер занотував у своєму щоденнику: "До цього часу доволі складно визначити, чи вдасться противнику організувати стійкий та ефективний спротив на укріплених рубежах західніше від Києва, про які ми тепер маємо точні дані аерофотозйомки. Твердість і енергійність російського командування, що проявилась на південь від Пінських боліт дозволяє очікувати на рішучий спротив".
Незважаючи на подібні оцінки, німецьке командування вирішило розгорнути потужний наступ в напрямку Дніпра, і 7-8 липня гітлерівські танкові з'єднання прорвали оборону радянський військ в районі Бердичіва та Житомира.У фронті радянських частин з'явилася діра шириною 70 км.Через цей розрив німецькі війська рушили на Київ і 10 липня дійшли до оборонних рубежів столиці на р.Ірпінь. 11 липня в зовнішньому секторі оборони Київського укріпрайону зав'язалися перші бої за місто, почалася тривала й складна оборона Києва. Слід відзначити колосальну роль, яку відіграли оборонні інженерні спорудження в обороні міста. На будівництво укріплень влада мобілізовувала щодня 160 тис. киян. Завдяки важкій праці цих людей навколо Києва за короткий час було зведено до існуючих укріплень Київського укріпрайону 230 км. протитанкових ровів, побудовано 1650 дзотів та укріплень. Спираючись на цю потужну лінію оборони, червоноармійці в кровопролитних боях 11-14 липня 1941 р. зуміли зупинити німецькі війська і не дали їм сходу оволодіти Києвом. Ситуацію під Києвом в липні 1941 р. майбутній маршал Москаленко в своїх спогадах характеризував так: "
Цей наступ німецьких танкових і моторизованих частин забезпечений надійним прикриттям з повітря. Супроводжений масовими бомбовими ударами по наших військах, комунікаціях і глибоких тилових об'єктах створив пряму загрозу захоплення Києва і переправу через Дніпро".
Така ситуація склалася на півночі України, на Київському, Житомирському напрямку, де німецькі війська наступали доволі швидко по трасі Рівне-Київ. Натомість на півдні, на території Галичини, яка була особливо насичена радянськими військами напередодні війни, просування вермахту було набагато повільніше. До Львова німці увійшли тільки 30 червня, тобто, фактично через тиждень після початку війни. Тільки 14 липня німецькі війська подолали колишній радянсько-польський кордон, перейшли Збруч і увійшли до Хмельницького, а до кінця липня зайняли територію Вінницької області. Тобто, південний фланг радянсько-німецького фронту на території України просувався набагато повільніше. Фронт вигнувся такою велетенською дугою: на півночі він стояв в районі Києва, а на півдні німці доходили тільки до Збруча. Користуючись такою конфігурацією фронту, німецьке командування вирішило призупинити активні бойові дії в районі Києва, перейти до тривалої облоги міста, натомість розгорнути свої танкові дивізії від Києва на 90 градусів і нанести удар в напрямку Чорного моря, таким чином, відсікаючи залишки військ Південно-Західного й Південного радянських фронтів від зв'язку із рештою військ, із тилом. Радянське командування, яке абсолютно не було готове до розвитку саме таких подій, взагалі не вміло воювати в умовах оборони, а тільки в умовах наступу, як їх завжди вчили, потрапило до чергової пастки. 15 липня 1941 року німецькі війська завдяки розвороту танкових армій від Дніпра на південь зуміли оточити 6-ту і 12-ту армії Південно-Західного фронту в котлі біля міста Умань і за кілька днів їх знищити, оточені, ці армії фактично розпалися. 130-тисячне радянське угрупування на чолі з генералами Музиченком і Понєдєліним перестало існувати.
Очевидець цих подій Хрущов згадував пізніше в спогадах: "Ми втратили артилерію й танки, в нас не було кулеметів. Основні наші сили - два механізовані корпуси були розбиті головним чином з повітря. Війська 6-ї та 12-ї армій, коли противник взявся за них, почали відступати неорганізовано. Він весь час тримав їх у півкільці, і вони не мали маневреності. Ці армії, звичайно, не розпались, вони захищались, вони навіть завдавали удару противнику в напрямку Бронниці, вони відступали в район південніше Умані, і тут їх знищили". Протягом двох тижнів, до 8 серпня 1941 року дві армії в Уманському котлі розвалилися, німці захопили колосальні трофеї, зокрема 317 танків, що становило 40% від чисельності всіх німецьких танків, що діяли на території України, 858 гармат. До полону потрапило 103 тис. бійців і командирів, в т.ч. командуючі арміями Музиченко, Понєдєлін, генерали Тонконогов, Соколов, Абрамідзе, Огурцов, Прошкін. Фактично, знищенні 6-ї та 12-ї армій в котлі під Уманню означало остаточну поразку Південно-Західного фронту на Правобережній Україні. Потрібно сказати, що реакція Сталіна на катастрофу 6-ї та 12-ї армій була надзвичайно гострою, Замість того, щоб проаналізувати причини оточення великих сил Червоної армії, причини небажання червоноармійців стійко захищатися, замість того, щоб докорінно змінити свою внутрішню політику, вибачитись перед народом за десятиліття терору і знущань, пообіцяти економічні й політичні свободи, Сталін вдався до улюбленої практики - залякування, терору, які ще посилилися з початком війни. Щодо Уманської катастрофи, коли Сталін вперше виступив по радіо перед громадянами СРСР, він наголосив, що "...необхідно, щоб в наших рядах не було місця нитикам і боягузам, дезертирам і панікерам. Ми маємо організувати безпощадну боротьбу з будь-якими дезорганізаторами тилу, дезертирами й панікерами, розповсюджувачами чуток. Потрібно негайно передавати суду воєнного трибуналу всіх, хто своїм панікерством і боягузтвом заважає справі обороні. Не зважаючи на посади, Червона армія, Червоний флот, всі громадяни СРСР мають відстоювати кожну п'ядь радянської землі, битись до останньої краплі крові за наші міста й села".
Одразу після цього виступу Сталіна на солдатів й офіцерів наче з рогу достатку посипалися розстріли й переслідування. 6 липня 1941 року одночасно з'явилися накази про нещадну боротьбу із дезертирством за підписами командувачів Південно-Західного й Південного фронтів. Вже в липні жертвами драконівських заходів стають командувач Західного фронту генерал армії Павлов, начальник штабу Західного фронту генерал-майор Климовських, начальник зв'язку Західного фронту генерал-майор Григор'єв, командувач 4-ї армії генерал-майор Коробов, командир 41-го стрілецького корпусу генерал-майор Кособуцький та інші.
Фактично після Уманського котла 16 серпня 1941 року побачив світ наказ Ставки Верховного Головнокомандування Червоної Армії за номером 270, в якому всі командири й червоноармійці, які потрапляли до полону, прирівнювались до злісних дезертирів, а їхні родини мали піддаватися репресіям. Тоді як Південно-Західний фронт Червоної армії поступово відкочувався на Схід, потрапляючи в котли, в оточення й намагаючись стримати німців бодай на рубежі Дніпра, справи на півдні Південного фронту, у Бесарабії виглядали набагато краще. Справа в тому, що з Півдня основними ударними військами , які наступали на радянську територію, були румунські війська, які були набагато слабшими, і це дозволило військам Південного фронту більш ефективно протистояти цьому нападу. 22-23 червня 1941 р. розпочалися перші зіткнення на ділянці Південного фронту. Румунські штурмові групи спробували прорватися через прикордонну річку Прут і захопити плацдарм, але були відбиті й відкинуті військами Червоної армії. Червоноармійці контратакували, в деяких місцях змогли навіть перейти кордон і захопити плацдарми шириною декілька кілометрів на румунській території.
Радянська авіація і флот наносили масовані удари по румунським нафтовим родовищам в Плоешті, щоправда, ефективність цих ударів виявилась нижчою, ніж того очікували. 26 червня 1941 р. румунська авіація несподівано атакувала Чорноморський флот, ця атака була досить ефективною, тому що з ладу були виведені кораблі "Москва", "Ворошилов" і "Харків". 2 липня 1941 р. румунська група армій Антонеску спільно з німецькою армією розпочала масштабні наступальні дії в напрямку Могилів-Подільський, Кишинів і Дубоссари. Румунський морський десант форсував Дунай і захопив узбережжя Чорного моря на південь від сучасної Одеської області. 3-тя румунська армія була виділена спеціально для захоплення Буковини і міста Чернівці. Саме військам цієї армії вдалося до 5 липня 1941 р. зайняти Чернівці, а до 9 липня розгромити 18-ту радянську армію на території Чернівецької області. Прорив румунських військ на Україні створив умови для подальшого наступу румунів і німців на півдні та оточення Південного фронту. 8 липня 1941 р. 11-та німецька армія розсікла угруповання в Молдавії і вийшла до р.Дністер. 12 липня румунські війська захопили місто Бєльці. Найбільшою завзятістю відрізнялася радянська оборона на південь від Кишиньова в південній Бесарабії. Румунська 4-та армія не зуміла виконати поставленого перед нею завдання. Радянські війська в перших числах липня повністю розгромили 21-шу румунську дивізію, а до 15 липня утримували лінію кордону по р.Прут на її південному відрізку. 15 липня 1941 року румунське командування ввело в бій резервний 54-й, німецький 1-й корпус і 1-шу румунську танкову дивізію. Завдяки цим підкріпленням румунським військам вдалося зламати опір Червоної армії в південній Бессарабії і до 27 липня 1941 року витіснити з'єднання Червоної армії за р.Дністер, відновивши лінію старого румунсько-радянського кордону станом на 1 червня 1940 р. Протягом перших тижнів боїв румунська армія втратила 23 тис. солдатів і офіцерів вбитими, однак втрати Південного фронту Червоної армії були набагато серйознішими. Війська фронту втратили 20 тис. убитими й 80 тис.полоненими. Проте, дійшовши до старих радянсько-румунських кордонів, румунська армія не мала наміру подальшого наступу. Лише за особливим наполяганням Гітлера, румунський лідер Антонеску погодився продовжувати участь румунської армії у цій військовій кампанії. Румунські з'єднання отримали наказ наступати й штурмувати Одесу.
3 серпня 1941 року румунські війська переправились через Дністер і силами 4-ї армії почали просуватися в напрямку до найближчого міста Південної України. Радянська Приморська армія в складі 25-ї і 95-ї стрілецьких і 2-ї кінної дивізії, яка була виділена для захисту Одеси, відійшли на укріплені позиції біля міста. Навколо Одеси було споруджено три кільця потужної оборони, Приморська армія була посилена 10 тис. ополченців з міста Одеси, двома полками, сформованими з моряків Чорноморського флоту, 54-м стрілецьким полком і 26-м полком військ НКВД. Крім того, до Одеси були направлені залишки розбитих частин Південного фронту. Таким чином, чисельність захисників міста була доведена до 86 тис. чоловік. 4 серпня 1941 року розпочалася оборона Одеси. До 10 серпня бої йшли на дальніх підступах до міста, але впродовж 11-13 серпня 1941 р. румунським війська вдалося прорвати оборону Червоної армії і вийти на схід від Тилігульського лиману, відрізавши таким чином місто від основних сил Південного фронту. Одеса була повністю блокована, оточена з суші. Протягом 18-24 серпня 1941 р. відбувся перший штурм Одеси. Однак відчайдушні атаки румунів наштовхнулися на вперту й грамотну оборону радянських військ. Під час боїв 18-24 серпня червоноармійцям вдалося розбити 1-шу румунську танкову дивізію, а також завдати серйозних страт 15-й піхотній дивізії, 1-й кінній бригаді румунів. Ціною надзвичайних зусиль румунській армії вдалося до кінця дня 24 серпня захопити стратегічно важливий населений пункт Фонтанку, з якого можна було вести прямий артилерійський вогонь по Одеській набережній і Одеському порту. 24 серпня 1941 р. румуни розпочали другий штурм Одеси, який проте завершився невдачею й новими жертвами.
Тимчасом німецькі війська на півдні України витіснили Червону армію за лінію Дніпра в районі Херсона. Це дозволило німецькому командуванню надати румунським союзниками допомогу під час штурму Одеси. На початку вересня 1941 р. в розпорядження румунських військ було передано один німецький піхотний полк, один саперний полк і два артилерійські полки. 9 вересня 1941 р. вже німецько-румунське угруповання розпочало третій штурм Одеси. Протягом майже двох тижнів в околицях Одеси точилися бої, внаслідок яких румунам 21 вересня 1941 р. вдалося в південному і західному секторах оборони міста вийти до головної оборонної лінії, а в східному секторі оборони прорватися до передмістя. Рятуючи становище міста, радянське командування перекинуло в Одесу морем додатково 157-му стрілецьку дивізію та низку допоміжних частин.
22 вересня 1941 р. Червона армія нанесла несподіваний потужний удар у східному секторі оборони міста. Неподалік поселення Григорівка було висаджено морський десант силою одного полка, а в тил румунським військам викинуто повітряний десант на проміжку фронта між Фонтанкою та Гільдендорфом, наступ розгорнуло дві радянські дивізії. Внаслідок контрудару було завдано великих втрат 5-му румунському корпусу, румунські війська було відкинуто від міста на 8-10 км.
Немає коментарів :
Дописати коментар