Свято зі слізьми на очах?

   

Як і все в цьому світі, 9 травня 2015 року вже стало історією. Свято відбулося. День Перемоги над нацистськими загарбниками. На перший погляд, нічого не змінилося. Наче й назва та сама залишилась для свята 9 травня, але відчуття від цієї події неоднозначні. З одного боку - все те ж саме - ветерани, квіти, вічний вогонь, а з іншого... Щось на серці не те. Здавалося б кожного року 9 травня - "свято зі слізьми на очах", глибока пошана до тих, хто не жалів ані життя свого, ані здоров'я задля перемоги над нацистськими загарбниками. І почуття ті завжди були цілком щирими. Майже в кожній українській родині були або ще є ветерани війни, або праці, поряд із нами живуть ті, хто в дитячому віці на власні очі бачив жахіття війни. То що ж змінилося нині для нас або в нас? Зіпсували свято - ось що. Стареньких ветеранів зробили фігурами в черговій брудній політичній грі. Через 70 років в тих, хто вважає себе господарями життя і доль людських повертається язик і дозволяє совість переписувати сторінки війни так, як їм цього хочеться. Вже починають рахувати: ті - ветерани, а ті - не дуже, а ветерани-українці, виявляється вже зовсім не потрібні. Виграли б війну і без них. А як же 6 мільйонів українських солдат Другої світової? Їх списали, так як звикли списувати людей під час війни. "Баби ще нарожають". Страшно. Чи не єдине свято залишилось, за яким стоїть подвиг справжніх живих людей, і те спаскудили. 

     В нашому населеному пункті залишився один живий ветеран війни. Він прийшов на мітинг з бойовими нагородами, старенький дідусь. Сльози нагорталися на очі, коли той старенький ветеран, Яків Олександрович Іщенко, при звучанні Державного Гімну України поклав тремтячу руку на серце. І ніхто ж його це робити не примушував. Ніяка хунта жидобандерівців. Як так можна - пам'ять про цих святих людей кинути під ноги амбіціям можновладців? Цією пам'яттю зараз, особливо в останній рік, прикриваються всі, кому схочеться. Чого варта лише формула , яку зараз вживають де треба, й де не треба, частіше таки де не треба: "дєди воєвалі". Та що ви знаєте про тих "дєдов"? Той, хто має дідів, які воювали, тих слів не вживатиме зроду. Мій дідусь пройшов усю війну, звільняв Ленінград від блокади, Кенігсберг, Будапешт. Я пишаюся ним, зберігаю його медалі, листи з фронту, фотографії й не кидаю пам'ять про нього під ноги свиням, що себе не пам'ятають, не кажуч вже про якусь там родову пам'ять. Хто ви, ті, хто поначіпляв на себе оранжево-чорні стрічки, які взагалі ніякого відношення до війни не мають? Історію, панове, треба вчити, а потім щось на себе чіпляти. Яке ви маєте право кричати на всіх кутках нашої планети про "дєдов"? Чи знаєте ви свій родовід? Ні, однозначно, ні. Ви кидаєте портрети ваших, так званих, дідів-ветеранів у смітники, лишень закінчуються мітинги. Коротка ж пам'ять у вас, її вистачає лише на одну урочистість. Та й то, до смітника не встигаєте добігти, звалюєте портрети в купу прямо посеред вулиці, по якій тільки-но так браво пройшли. Той, хто знає свій родовід, той шанує своїх рідних ветеранів не позірно, а насправді. 

   Війна принесла на нашу землю багато горя: нацистські загарбники, радянські війська, повстанці УПА, польські вояки... Одні армії змінювали інші. А найбільше страждав простий мирний українець, беззбройний і безпомічний. То може через 70 років ми дійсно знайшли б шлях до примирення й спільної пам'яті, так як це зробили вже давно в цивілізованій Європі? У війні правих немає, завжди знайдеться те, за що потім варто виправдовуватись. Але чи варто? Справа нащадків - не продовжувати баталії, використовуючи найсучасніші технології, а будувати мирне майбутнє для власних дітей та онуків. Це - показник розвитку й здорового глузду. 

   Чому в сусідній Польщі ветерани Армій Крайової та Армії Людової знайшли в собі сили простягти одні одному руку примирення? І їх нащадки не відволікаються на пустопорожні суперечки. Чому цього не можемо зробити ми? Ми ж пишаємося власною унікальністю і неповторністю, цивілізацією, якій мало не шість тисяч років. Так про неї волаємо всюди, а порозумітися українці з українцями не можемо. Ветерани УПА, ветерани Червоної Армії... Хто правий, хто винний, бандерівці, москалі... Може вже досить? Й ті, й інші воювали в лавах своїх армій проти нацистських загарбників, у свій спосіб, своїми методами, але ж воювали, невже вже це не варто пошани й захоплення? Сумно, що їхні нащадки продовжують ламати списи там, де вже все поламане і без них. Вже варто не ламати, а будувати. 

    Війна від нас все далі й далі. Нашим дітям вона вже знайома на рівні хрестоматій, а онуки сприйматимуть її так, як ми сприймаємо війну 1812 року,  чи Кримську війну 1856. Пристрасті гаснуть, настає час збирати, а не розкидати. Але комусь цього дуже не хочеться, хтось вибудовує на цих баталіях свій політичний капітал, а пересічні громадяни, на жаль, і не здогадуються, що той, хто найбільше кричить про пам'ять народну, якраз до неї цілковито байдужий. 

   Того й сумно. І не хочеться йти на мітинг, не хочеться чути пісні війни, ті, що писалися для пам'яті, нині опоганені, бо стали розмінною монетою в брудних руках політиків. Пробачте нас, ветерани: радянської армії, УПА, пробачте нас, діти війни, ви не винні, що вас зробили маріонетками на політичній сцені. Ви своє вистраждали, витерпіли вповні. Вам - шана, подяка і наша любов. А ті, хто привласнює собі чужі подвиг, заробляючи на цьому політичний капітал, не зважаючи ані на честь, ані на совість, дадуть колись відповідь перед суддею вищим, ніж ті, яких вони купили з бебехами. Якщо не трапиться нагода відповісти ще в цьому житті. 

    А мітинги відбувалися. По всіх містах і містечках. По-різному. З музикою, квітами, слізьми, вічним вогнем. Шкода тільки, що шануємо ми ветеранів лише один раз на рік.