Країна, у якій ми живемо, "народилася" не так давно - трохи більше ніж 20 років тому. Але назва "Україна" має дуже поважний вік, оскільки її почали використовувати в останній чверті XII століття, хоча остаточно назва затвердилася у кінці XIX - початку ХХ століття.
У різні часи українці називали себе по-різному, неоднаково іменували їх і сусіди. За сивої давнини, коли східнослов'янські племена ще не утворили сталої спільноти, наші предки, вочевидь, могли називати себе полянами, деревлянами, тиверцями - як завгодно, але не українцями.
Скандинавське слово "Русь" за підтримки князів та їхніх варязьких дружинників стало символом об'єднання розрізнених доти східнослов'янських племен. Воно закріпилось як назва київських, переяславських, чернігівських, сіверських і заліських земель. Тоді ж з'явилося слово "русини", як самоназва українців. Воно до сьогодні побутує на Закарпатті.
Назву Україна вперше було зафіксовано в Іпатіївському списку "Повісті минулих літ" 1187 р. Відтоді це слово часто трапляється і в інших літописах у складі назв "Київська україна", "Чернігівська україна", "Сіверська (Новгород-Київська) україна", тощо.
Чому назва тих самих земель змінилася? Відомо, що свого часу князь Володимир наділив землею на півдні Київщини черкесів, які потім зробилися черкасами-українцями, змішавшись з киянами. Саме вони називали свою землю Україною й поширили свій громадсько-військовий устрій на Київщину, Полтавщину, Брацлавщину, Чернігівщину.
Після занепаду Київської Русі (чи то б пак Русі-України, будемо вживати той термін, який вживав М.Грушевський), ця назва виринає у Великому князівстві Литовському. Ранні збережені книги канцелярії великих князів литовських називають прикордонні зі степом околиці держави "українами", а їхніх мешканців "українниками" чи "людьми українними". Поняття "Україна" могло поширюватися на весь південь держави взагалі.
У польській же державі назва "Україна" не розповсюджувалась на прикордонні землі аж до Люблінської унії 1569 р., тобто до передачі "україн" з-під юрисдикції Великого князівства Литовського під юрисдикцію Польського королівства. Доказом вживання нового для поляків терміну є універсал короля Стефана Баторія 1580 р. Цей документ адресовано «панам і рицарству, що мешкають на руській, київській, волинській, подільській і брацлавській Україні». Слово "Україна" виступає тут як синонім узагальненої назви всіх руських
воєводств — не лише приєднаних до Польського королівства за Люблінською унією (Київське, Брацлавське й Волинське), а й давніх польських — Подільського та Руського.
Причину вживання назви "Україна" по відношенню до своїх земель пояснити важко, адже назви "своїх" воєводств були для королівської канцелярії знайомими й звичними і аж ніяк не асоціювалися з прикордонними "українами".
Отож, словом Україна в XVI - XVII ст. позначали майже всі сучасні українські землі. Паралельно з таким розширеним сприйняттям "усієї України", вона могла дробитися на низку дрібніших "україн" - Україну "подільську", "придніпровську", "київську", "брацлавську", "задніпровську", "надбужанську", іноді так називали й прикордоння Галицької Русі. Тож, ця назва дійсно означала окраїнне розташування територій. До речі, не останню роль у визначенні поняття "Україна" відігравало місцепроживання пишучого: чим далі від прикордоння він жив, тим більш розмитішою в його маркуванні поставала "Україна". Тож для поляка "Україна" починалась вже на кордоні Польського королівства, а для львів'янина переміщувалась далі на схід. Мешканці Волині теж дистанціювали себе від "України", маючи на увазі лише прикордонні з татарським степом землі - Київщину, Брацлавщину й Поділля. На початок 1648 року назва "Україна" починає асоціюватися з козацтвом. Цікаво, що в народній творчості ніколи не фігурує назва Русь, а тільки Україна. Отже, це було рідне, зрозуміло слово. Наприклад:
Подай перевозу та подай перевозу -
я перевезуся на свою Вкраїну...
...винесіть мене на Савур-могилу,
нехай гляну-подивлюся на свою Вкраїну.
Від часів Визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі під проводом Богдана Хмельницького (1648-1654 рр.) з назвою Україна асоціювали цілу країну. Спершу ця назва поширювалась на Київське, Чернігівське й Брацлавське воєводства, ті, де проходили воєнні дії, на відміну від "благополучних" Волині й Галицької Русі. Мешканці цих країв називали себе "українцями". Шляхетська візія простору "України" гарно прослідковується в документі анонімного автора другої половини XVII ст.:
"Україна — це польський край, що складається з трьох воєводств, Київського, Брацлавського та Чернігівського, і лежить зі сходу сонця при московській границі, потім татарській, далі на південь волоській [...]. І тому цей край називається Україною, що має своє розташування біля краю чужих границь".
Паралельно з шляхетською інтерпретацією назви з'являється ще одна "Україна" - територія, на якій було утверджено козацьку юрисдикцію спершу на Київщині, Чернігівщині й Брацлавщині, а остаточно — лише на лівому березі Дніпра, де козацький Гетьманат зайняв частину Київського й повністю Чернігівське воєводство. Поява в середині XVII століття козацької держави на «наддніпрянській» Україні автоматично легітимізувала її ім’я в очах мешканців Гетьманату. Довго ще козацька "Україна" ототожнювалася як складова частина Русі. Нереалізована Гадяцька угода називає ці території (Гетьманат) Князівством Руським. Документи пізнішого часу назви "Русь" і "Україна" просто взаємозамінюють.
Згодом це найменування поширилось й на інші східноукраїнські землі (зокрема на Слобожанщину, яка певний час мала офіційну назву Слободская Украина). Але, як відомо, зусилля козацької старшини об’єднати під своєю владою "всю Русь", не справдилися. Козацький Гетьманат був обмежений територією на лівому березі Дніпра, тож це позбавило сенсу ототожнення козацької України з «усією Руссю», втім для лівобережних земель з'являється нова назва «Мала Росія», яка поступово взагалі стерла з колективної пам'яті мешканців Гетьманату спогади про Русь.
Отже, у такій подвійній іпостасі - "Україна" південно-східних воєводств Речі Посполитої, розташована на правому березі Дніпра і "Україна" козацького Гетьманату під московським протекторатом на лівому березі Дніпра - ці території увійшли у XVIII ст., але для кожної з територій ще залишалися запасні назви - для Правобережжя - "Русь", для Лівобережжя - "Мала Росія", але ці назви пізніше остаточно витіснилися назвою "Україна".
Чому саме так називається наша земля? Багато вчених в різні часи намагалися пояснити це, однак так і не виробили одностайної думки з приводу походження слова Україна. Сьогодні існує три основні версії. За першою, назва Україна пов'язують з праслов'янськими словами krajb чи ukraj, тобто край (найвіддаленіша від центру частина території, околиця), у (=біля) краю, тобто, це вказівка на пограничність території. Докази такої семантики навів Сергій Шелухін. Відповідниками поняття "Україна" в даному випадку виступають грецьке χώρα
(країна, земля), латинське regio (країна, регіон), чеське krajina (земля, країна). Зміст цього слова в офіційній політико-географічній номенклатурі XVI - XVII ст. справді збігається з поняттям "окраїна", що й цілком зрозуміло. Зокрема поляки трактували цю назву як позначення окраїни, пограниччя Польщі. І дійсно, з погляду польської чи литовської столиць терени майбутньої нашої батьківщини сприймалися ніяк не інакше як окраїна. Таке пояснення полюбляли й російські історики, вважаючи Україну околицею своєї імперії.
Михайло Грушевський, надав у 1898 р. в своїй "Історії України-Руси" назві "Україна" нового, розширеного значення, коментуючи це нововведення так:
"Стара ся назва, уживана в староруських часах в загальнім значінню погранича, а в XVI в. спеціалізована в приложению до середнього Подніпров’я,... набирає особливого значіння з XVII в., коли та східня Україна стає центром і представницею нового українського життя..., скупляє в собі бажання, мрії і надії сучасної України. [...] Літературне відродження XIX в. прийняло се ім’я для означення свого національного життя. В міру того, як зростала свідомість тяглости і безперервносте етнографічно-національного українського життя, се українське ім’я розширялося на всю історію українського народу."
Згідно з другою версією, слово Україна походить від іменників край, країна, в значенні "рідна, своя земля".
І, нарешті, за третьою версією, назва Україна нібито походить від слова украяти (відрізати), тобто первісне значення цього слова - "шматок землі, украяний (відрізаний) від цілого, який згодом сам став цілим (окремою країною)". Другу й третю версію історики вважають найбільш вірогідними.
У 1132 році після смерті Мстислава «Великого» Русь поступово розпалася на окремі князівства, тобто «Украйни», «Оукраини» або «Крайни». Всі три назви ”Крайна», «Оукраина» і «Украйна” можна зустріти в Іпатієвському літопису, були широко поширені на Русі і є синоніми, які мають одне слов’янське походження, їх загальний корінь ”кра” і прийшло воно на Русь з Візантії в перекладі із старогрецького слова tmhma, що означає ”відрізок”, ”шматок”, ”відрізаний від центру шматок землі”. За версією українського дослідника С.Шелухина літописець в Іпатьевському літопису використовував дані з грецької хроніки Георгія Амартола в перекладі старослов’янською мовою. Даний корінь можна зустріти в українських словах ”краяти”, ”кравець”, в російському ”кроить”, словенському krajat, чеському krajeti. Отже, в літописах поняття ”Україна” встречається як «окрема» частина, така, що відкроєна, тобто відрізана від центру, що свідчить про те, що нашим предкам доводилося відвойовувати рідну землю у загарбників
ВідповістиВидалитиДеякі дослідники знаходять аналоги в словенській Krajina, vojvodstvo Kranjsko (Словенська Крайна) – історична область в Словенії, в басейні верхів’я річки Сава, – територія відторгнута від словенських земель Габсбургамі в XIV-XIX століттях і повернена після розпаду Австро-угорської імперії Словенії по Рапальському договору 1920 року і Італією в 1947 році за Паризьким мирним договором. Існують сучасні підтвердження, наприклад, Сербська Країна у Хорватії та Країна Сербська в Боснії та Герцеговині – території етнічних сербів, оторжені від своєї історичної Батьківщини – Сербії. Інші історики вважають вірогідним індоєвропейський корінь (s) krei – (відділяти, різати), схожим із старослов’янським “кра”, грецьким словом tmhma і аналогічний німецькому слову AuSland, яке означає зовнішня земля, за кордоном.
ВідповістиВидалитиВолодимир Глібович ” Переяславський” – правнук Владимира Всеволодовича ” Мономаха”, онук Юрія Володимировича ” Довгорукого”, племінник Андрія Юрійовича ” Боголюбского”, син Гліба Юрійовича – Великого князя Київського, отруєного в Києві в 1172 році. У 1168 році Андрій Юрійович ” Боголюбский” виганяє Мстислава Изяславича з Києва і приєднує Київське князівство (правда, ненадовго) до Володимиро-Суздальського князівства, посадивши на престол в Київ свого рідного брата Гліба Юрійовича (як зараз сказали б сучасники – «переведено на підвищення до Київа з Переяславля»), а його син Володимир Глібович по спадкоємству стає Переяславським князем. До 1187 року Київське і Переяславські князівства стають звичайними уделами, за який боролися між собою Володимиро-Суздальські, Чернігівські, а пізніше і Галицько-волинські князі. У 1187 році Володимир Глібович помирає від ран, отриманих при облозі Переяславля в 1186 році половецькою ордою хана Кончака, про що і оповідає літописець.
ВідповістиВидалитиТобто “Украйна”,"Крайна" або "Оукраина" – це в 1187 році Ростово-Суздальська земля,Заліська Украйна,тобто Володимиро-Суздальске князівство (край Київської Русі, т. е”.відрізаний від центру”, область з краю Русі), мешканці якої і оплакували разом з переяславцами за словами літописця смерть одного зі своїх Юрійовичей. Двома роками пізніше, в 1189 р., терміном ”Україна” позначається інша земля – Галицьке князівство (відрізаний край Русі, “шматок з краю Русі”), коли Князь Ростислав прийшов в галицьку ” Оукраину” (ПСРЛ, СПб., 1843.р., т. 2, вып. 3., с. 138.). У Галицько-волинському літописі (1213 р.) відзначається, що галицько-волинський князь Данил Романович зі своїм військом звільнив землі, приєднавши до своєї держави “Берестій, Угровеськ, Верещин, Стовпі, Комів і усю Украйну”. Украйной тут літописець назвав північно-західні землі Волині, про що підтверджує відомий український історик Костомаров, тобто теж область на краю Київської Русі, “відкроєна земля від центру”.
ВідповістиВидалитиСлід зазнати, що сучасні історики Російської Федерації ( Ф.Гайда, И.А.Мішина та ін.) уперто ігнорують історичні факти (але історичні факти б’ють по самолюбності росіян, для цього, до речі і вигадали міф про Оукраину як землі переяславского князівства заселеного кочівниками, хоча у летопіси крім мешканців переяславського князівства,які оплакивали, смерть Володимира Глібовича існує одночасно інша земля, тобто Украйна,яка многа постана – ред.анонім).Справа у тому, що прародителька Московського царства і Російської імперії (Ростово-Суздальска земля, пізніше Владимиро-Суздальское князівство) у кінці XII – XIV століттях іменувалася в стародавніх літописах саме околицею,украънною землею,заліською Украйной, “окраинным залесьем” – тобто з краю Русі, віддаленою країною від центру (Русії-Рутенії у Киеві), так само, як і інші на краю Русі (тіж самі землі Галицько-Волинського князівства).
ВідповістиВидалитиПросто чудово! Дякую за змістовні коментарі
ВідповістиВидалитиПотрібно визнати, історичні факти, підтверджені найдавнішами літописами Русі-Рутенії-Руссії, Литовської хроніки, Московського царства (Московії) і Речі Посполітої не подобуються багатьом і сучасним українським історикам, в т.ч. А.Палію - авторові підручника історії України для 10 класу,історику академіку Півторак відомого статтею "Стародавня Україна-це неокраїна" та багатьом сучасним іншим українським прибічникам виниклої в XIX столітті гіпотези поляка-викладача з Одеської гімназії Михайло Красусьького (1880 рік"Давность малороссийского языка") про Украйну як Центр, про нібито внутрішню землю (тобто край,крайна,украйна-центр, а не відрізана земля),яка непідтверджена жодними історичними документами,літопісами (до речі,як теорії інших поляків Чацького про стародавніх укрів,Франца Духінського про ординців-туранців зі Сходу, вигаданих з метою помститися Російській імперії за зникнення Польші як держави).
ВідповістиВидалити"...Спроби істориків ХІХ ст. пояснити назву українці як похідну від слова «окраїна», було лише приниженням підлеглого народу, який не міг по суті бути «окраїнним» сам до себе. http://rivne-surenzh.com.ua/ua/our_articles/117 На жаль, це історічні факти, народ якої став «окраїнним» згідно найдавніших літописів Русі, Литовської хроніки, Московського царства (Московії) і Речі Посполітої, західних джерел XVI-XVII століть, про що доведено вище. Існує ще третя гіпотеза о походженні України від стародавніх укрів. Так, у статті "Укри та українці: забута історія предків", український автор якої з російським прізвищем В.О. Дем'янов, «ДЦ «Рівне-Суренж» (2010 рік) є прихильником теорії поляка графа Чацького о міфичних украх, вигаданого поляком у 1801 році з метою помститися Російській імперії за зникнення Польші як держави http://rivne-surenzh.com.ua/ua/our_articles/117, але ця версія не підтверджена історічними документами, але й вважається політичним міфом-замовленням, на яку дуже багато "клюнуло" сучасних дослідників
ВідповістиВидалитиПроте доля розпорядилася так, що МЕТРОПОЛІЯ - центр (РУСЬ,РУТЕНІЯ, (латин.), РУССиЯ(греч.)!!!, але не яка оуКраина, Вкраїна і т.п.) стала самою "Украйной", " Оукраиной", " Крайной", "відрізаною землею", що доведено вище, але це вже ІНША ІСТОРІЯ, яка розпочинається з 30-40 років XIII століття, з моменту навали на Русь монгольської ОРДИ з " ТАРТАРІЇ" (з літописних джерел - країни пітьми, країни дикого поля").
ВідповістиВидалитиХроніка Стародавньої Литви (Литовська і Жмудская від 1256 і 1263 років ) говорить про околиці "Краины руские", розташовані від центру, - Вильна до верхів'їв Німану : "По смерті Радивиловой Миксайло, син його, вступив на князство Новгородське і Подляское, також і всъ краин росіяни від Вильна аж до жродел Неманов відчистимо тримав правом". Літописи Московського царства або Московії також знають " оукрайни " украйни", " крайни": холмську, курську, калузьку, Слобідську, Псковську, Смоленську, Татарську, Мордовську, Сибірську. "...Во Сибирской во украйне, во Даурской стороне...” ( З сибірської народної пісні)
ВідповістиВидалитиПісля унії Литви з Польщею у кінці XVI століття ( Люблінська унія 1569 року) польські документи почали іменувати "Оукрайной" частину земель Речі Посполитої, яка лежала у Дніпра. Це були на ті часи польські прикордонні воєводства: Київське, Брацлавске і частина Подільського. Самуїл Грондский, польський автор історії Хмельниччини, писав близько 1660 г: "Margo enim polonice kray; inde Ukrajna, quasi provincia ad fines regni posita", що означає: "Латинське margo (межа, рубіж),по-польськи край, звідси україна - як би область, розташована з краю королівства".
ВідповістиВидалитиЧитаємо у словнику В.И. Даля: «Украйный, украинный, крайний, у краю, на краю чего находящийся; дальний пограничный, порубежный, что на крайних пределах государства. Украй, украйна, область с краю государства или крайняя. …». М. Грушевський у своїй книзі "Про старі часи на Україні" показує, як населення з Подолии, Волині і інших місць йшло у вільні краї - "до Київщини та за Дніпро", і далі продовжує: "ці краї Наддніпрянські прозивались тоді Україною, бо лежали вже "на краю" держави (тобто Речі Посполитій) і за нею зачиналися дикі степи". Активний учасник Української народної республіки, історик Б. Барвинський у своїй праці "Звідки пішло ім'я "Україна"" (Видання Спілки Визволення України. Відень, 1916, Винниця, 1917) теж вимушений визнати що Україна "зразу означала справді і тільки пограничні землі (стр.4)"
ВідповістиВидалитиНа карті, виданій в Амстердамі в 1645 році, позначений регіон з назвою "Okraina Dikoia Pole" (околиця (межа) дикого поля), розташований між Рязанню і Азовським морем на території сучасних Луганській області України, Ростовської, Білгородської, Курської, Липецької, Воронежської областей Росії і означає межу слабозаселенных земель в середині XVII століття, розташованих на схід, іменувався в указаний час як дике поле, дика степ, степна країна (тюркс.)Из казачих песень: "Козак від'їжджає, дівчинонька плаче: "Куди їдеш, мій козаче? Козаче, соколю, візьми мене із собою на вкраїну ту далеку"..." "Ой, у полі нивка": "Ой, у полі нивка, росте стебелинка. Там дівчина жито жала, гарна чорнобривка. Жала ж вона, жала, сіла спочивати, їхав козак з україни, мусів папку зняти." Галицька пісня "Зажурились галичанки": "Зажурились галичанки та й на тую зміну: Ой, відходять наши стрільці десь на украину". А значить все це одне: в цих народних піснях " украина" означає не країну Україну в сучасному розумінні, а околичні, пограничні землі Речі Посполитої, тобто слабозаселені землі в XVI - XVII віках, що розташовані на схід, іменувалися в указаний час "далека вкраїна", Околиця Дикого Поля, Дикий Степ, степова країна (тюркс.)
ВідповістиВидалитиОтже,ці наведені факти наочно підтверджують те, що в спорі між прибічниками двох теорій походження слова УКРАЇНА як степова країна (тюркс.), тобто начебто прикордонні землі Переяславського князівства, населені кочівниками (у літописі озвучене " переяславці", тобто жителі Переяславля, а не пограничні землі князівства, населені кочівниками та одночасно Оукраина яка много постона!!!) і Україна - центр, земля, крайна," внутрення земля" тобто на думку Красуського і його сучасних прихильників землі Київського князівства (які були Руссю, Рутениею (латин.), Руссиею (греч.) !!!, але ніяк не Оукраиною,вкраїною,крайною і т.п. ) - істина завжди лежить посередині.
ВідповістиВидалити