Лекція 2
Москва, поспішаючи форсувати Дніпро на території України, очевидно мала якісь геополітичні плани. Цілком логічно було діяти наступним чином: або наступати на захід через територію Білорусі, де Дніпро був набагато вужчим, як це, власне, й робили німці в 1941 р., коли наступали на Москву через Білорусь. Через Мінськ відкривався прямий шлях на Варшаву, на Кенігсберг і Берлін - серце Німеччини. Це була б абсолютно логічна операція, якби Червона армія наступала на Німеччину не через Україну, а через Білорусь. Розгромивши німецькі угрупування в центрі, в Білорусі, радянські війська поставили б під загрозу оточення німецькі війська в Україні й Прибалтиці. Але цього зроблено не було. Не були зроблені навіть наступні речі - радянське командування не дочекалося поки замерзне Дніпро, щоб можна було його форсувати по льоду. Справа в тому, що Манштейн, який командував німецькою обороною на території України, надзвичайно серйозно остерігався, що Червона армія дочекається замерзання Дніпра і перейде його по всій ширині фронту. У нього катастрофічно не вистачало рухомих резервів, і якби Червона армія форсувала Дніпро не через плацдарм, а через замерзлу річку по всій ширині фронту, очевидно, становище німців було б ще скрутнішим, ніж під час форсування з плацдарму. І цей варіант було відкинуто. Виникає питання - чому Сталін так спішив на захід , але на південний захід, а не на захід до Німеччини. Чому, воюючи з Німеччиною, він намагався йти на захід через територію України, а не через територію Білорусі.
Очевидно було декілька як геополітичних, так і внутрішньополітичних причин. По-перше, з території України відкривався вихід на Балкани - на територію Румунії, Болгарії, Югославії, Греції, а це - традиційний сталінський вектор геополітичних устремлінь іще з передвоєнного часу, з перших днів Другої світової війни, ще коли СРСР був союзником Німеччини. Сталін хотів взяти під свій контроль Балкани і, при можливості, Стамбул, тобто, протоки Босфор і Дарданелли. А зробити це можна було лише наступаючи з території України. По-друге, наприкінці літа - на початку осені 1943 р. німецькі війська евакуювалися разом із італійськими з Північної Африки. Англо-американські союзники розгромили їх в Африці, німці й італійці відходили на південь Італії, але й туди за ними слідом наступали англо-американці. Вони зайняли Сицилію, південну Італію. В цей період на Заході йшли жваві дискусії - чи не варто англо-американським військам висадитися на Адріатичному узбережжі Європи, тобто, відкрити Другий фронт не у Франції, а на Балканах. Чому були такі дискусії?
Ідею відкриття Другого фронту на Балканах відстоював Черчилль. Черчилль був більш далекоглядним, ніж його візаві на переговорах - Рузвельт, його основний союзник. По-перше, Черчилль стверджував, а так воно й було, що на Балканах діє потужна партизанська армія Тіто, з якою британські спецпідрозділи підтримували під час війни тісний зв'язок, надавали їм зброю, присилали інструкторів, тощо. Відповідно, з допомогою армії Тіто, яка нараховувала декілька сотень тисяч чоловік. Можна було швидко оволодіти Балканами, тобто, територією Югославії. Після цього можна було оволодіти Грецією, де так само діяла потужна партизанська армія, тоді Болгарія, Румунія, Угорщина - союзники Німеччини - очевидно дуже швидко здалися б на милість переможцю, вийшли б з війни, і вже до кінця 1943 року могла б скластися така ситуація, що британські й американські війська могли б стояти на кордонах сучасної України, тобто, на р.Дністер чи Карпатах. Зрозуміло, що такий розвиток подій зовсім не вкладався в плани Сталіна, абсолютно їм суперечив, тому Сталін робив все, щоб вийти першим на Балкани і унеможливити просування британців і американців у цьому напрямку. Для цього й потрібно було якнайшвидше форсувати Дніпро саме в його середині й нижній течії саме на території України, щоб перейти на румунську територію й далі наступати на південний захід.
Був також ще й економічний, чисто людський вимір - на території Правобережної України було втричі більше населення, ніж на території окупованої німцями Білорусі. А населення - це мобілізаційний резерв. Зайнявши Правобережну Україну, Сталін отримував можливість одразу мобілізувати цих людей і відправляти їх у бій, так як це було зроблено на Лівобережній Україні, коли, так звана "чорна піхота" мобілізовувалась польовими військкоматами і відправлялася на штурм Дніпра здебільшого без будь-якої підготовки. Тому величезний людський мобілізаційний резерв Правобережної України Сталіна також цікавив. Інша важлива річ - Білорусь, на відміну від України, не володіла таким потужним сільськогосподарським виробництвом. Відповідно, зайняття Правобережної й Південної України відкривало перед Сталіним ще одну можливість - забезпечення фронту й тилу продовольством за рахунок Правобережжя.
Врешті-решт, радянська партизанська розвідка, яка активізувала свої дії в 1943 р. на території Правобережної й Західної України, постійно доповідала в Кремль про те, що на території Волині, Галичини, Полісся активно формуються партизанські відділи УПА, і якби Сталін зупинив наступ через Дніпро і відклав його до кінця зими, чи до кінця року 1943, або й взагалі на 1944, очевидно, що повстанці мали всі шанси розбудувати свої структури в німецькому тилу, і в 1944 р. придушити чи знищити цей рух було б ще складніше, ніж це сталося, коли в 1943 р. радянські війська перейшли Дніпро.
Всі ці міркування, очевидно, змушували Сталіна спішити, і цей поспіх коштував життя сотень тисяч радянських солдатів, абсолютна більшість яких були мобілізовані на території України, Лівобережної України, Донбасу, Слобожанщини. Дуже часто це були люди молоді - 15-17-ти річні юнаки, яких забирали польові військкомати. Фактично рота солдатів приходила в село і забирала всіх, хто ростом був вищий від гвинтівки, тобто тих, хто міг тримати в руках зброю. Цих людей примушували воювати як штрафників, вони воювали в цивільному одязі, за що німці їх прозвали "чорною смертю". Вони воювали без підготовки, і їхня провина полягала лише в тому, що вони жили під німецькою окупацією. З них вимагали змити ганьбу кров'ю. Так, наче вони були винні в тому, що Червона армія в 1941 р. залишила ці території.
Олександр Довженко 28 грудня 1943 року записав в своєму щоденнику такі слова: "Сьогодні Шкловський розповів мені, що в боях гине багато мобілізованих на Україні цивільних громадян. Їх звуть, здається чорносвитниками, вони воюють у домашній одежі без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться, як на винуватих. Один генерал дивився на них у бою і плакав, - розповів мені Віктор".
Є також маса інших свідчень, про те, як ці люди гинули, коли з одного боку в Дніпро заходили по 25 тис. чоловік, а з іншого боку на берег вибиралося по 3-5 тис. Інші розбивалися прямо на Дніпрі німецькою артилерією або авіацією, тонули. Таке було жахіття цієї битви за Дніпро. Румунська, болгарська, турецька преса свідчили, що трупи червоноармійців, які спливали по Дніпру до Чорного моря, прибивало до берегів цих країн. 1,5 млн. втрат вбитими й пораненими в битві за Дніпро, в битві за Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Черкаси. Так завершився кривавий 1943 рік. Червона армія зуміла закріпитися на двох великих плацдармах між Запоріжжям і Черкасами і навколо Києва. Відповідно на 1944 р. радянське командування розробило цілу низку амбітних наступальних операцій, які були покликані витіснити Вермахт з території Правобережної й Західної України, вийти до кордонів Румунії, Польщі і Чехословаччини. Таким чином, розгорнулася одна з найбільших битв Другої світової війни, відома під назвою Дніпровсько-Карпатська. В цій битві взяло участь понад 4 млн. солдатів з обох боків, майже 6 тис. гармат і мінометів, 4 тис. літаків і 5 тис. танків. На території України, на захід від Дніпра було проведено десять самостійних наступальних операцій Червоної армії:
Початком великої битви на Правобережжі стала Житомирсько-Бердичівська операція, яка здійснювалася силами 1-го Українського фронту під командуванням генерала Ватутіна з 24 грудня 1943 р. по 14 січня 1944 р. Її проводили проти 4-ї танкової армії німців під командуванням генерала Рауса. Зупинивши контрнаступ німецьких військ на підступах до Києва, війська 1-го Українського фронту, посилені 1-ю танковою і 18-ю стрілецькою арміями, розпочали поступово тіснити Вермахт на захід вздовж шосе Київ-Житомир. 31 грудня 1941 року радянські війська вдруге заволоділи містом Житомир. У перших числах січня 1944 р. радянські дивізії різко змінили наступ із західного напрямку на південно-західний і 8 січня 1944 р. досягли р. Південний Буг і районі міста Хмільника сучасної Вінницької області, залишивши в своєму тилу Бердичів і просунувшись на 100-200 км. Радянські танкові частини прорвали оборону німців і вже 10 січня 1944 р. увійшли до важливої залізничної станції Жмеринка, створивши загрозу оточення німецьким силам, які утримували фронт в районі Білої Церкви, Фастова і Черкас. Прагнучи не допустити оточення головних сил німецької групи армій "Південь", її командувач Манштейн стягнув в район Умані та Вінниці додаткові танкові з'єднання Вермахту. 11-12 січня 1944 р. німці нанесли потужний контрудар по радянських військах, що наступали із застосуванням значних танкових сил, до 500 танків. Внаслідок контрудару їм вдалося витіснити червоноармійців із Жмеринки й відкинути радянські частини на 30 км на північ. Вермахту вдалося уникнути повного оточення і стабілізувати фронт. В ході цієї Житомирсько-Бердичівськоі наступальної операції Червона армія втратила близько 100 тис. чоловік убитими й пораненими. Втрати Вермахту складали 72 тис. бійців.
Від 5 до 16 січня 1944 року війська 2-го Українського фронту під командуванням генерала Конєва провели потужний наступ із, так званого, Кременчуцького плацдарму на захід в напрямку міста Кіровоград. Цей наступ увійшов в історію під назвою Кіровоградська операція. 53-тя і 5-та радянські армії під командуванням генералів Галаніна і Жадова прорвали оборону Вермахту на північ від Кіровограду, зуміли обійти місто з тилу. Розпочався надзвичайно кровопролитний бій за обласний центр. 8 січня 1944 р., прагнучи уникнути повного оточення, Вермахт відступив від міста, а 16 січня він був відтиснутий Червоною армією ще на 40 км від Кіровограда.
Вдале проведення Житомирсько-Бердичівської й Кіровоградської операцій створили загрозу з північного та південного флангів для німецької оборони. Німецькі війська ще трималися за територію поблизу Черкас і півдня Київської області. Там німецькі війська досягали майже лінії Дніпра, натомість глибоко на півдні й глибоко на півночі вони були оточені радянськими фронтами. Така конфігурація фронту підказала радянському командуванню необхідність провести велику масштабну наступальну операцію, яка б остаточно замкнула котел німецьких військ. Так 24 січня - 17 лютого 1944 р. силами 1-го та 2-го Українських фронтів було здійснено знамениту Корсунь-Шевченківську наступальну операцію. Червона армія вела наступ проти 1-ї танкової, 8-ї піхотної армій Німеччини, які утримували Корсунсько-Черкаський виступ.
Перед початком операції радянське угрупування становило 250 тис. бійців. Німецьке угрупування на Корсунь-Шевченківському, Черкаському виступі становило приблизно 170 тис. солдатів і офіцерів. 24 січня в наступ перейшли сили 2-го Українського фронту, а 26 січня - сили 1-го Українського фронту. Ці війська нанесли удари по німецьких флангах з метою замкнути оточення й з'єднатися в німецькому тилу. Командування вермахту почало здійснювати активні контрзаходи, щоб завадити повному оточенню. З Кіровоградського напрямку до Корсунь-Шевченківського було перекинуто потужні укріплення в складі двох танкових дивізій. Завдяки цим підкріпленням і контрударам німцям вдалося відрізати від основних сил наступаючих радянських військ 20-й і 29-й танкові корпуси.
27 січня 1944 р. радянське командування ввело в бій свої резерви, якими деблокувало оточені корпуси і зайняло місто Шполу. 28 січня 1944 р. передові частини Червоної армії зайняли місто Звенигородку і, відповідно, 29 січня до Звенигородки підійшли війська 1-го Українського фронту, і кільце замкнулося. У Звенигородці зустрілися війська 1-го та 2-го Українського фронтів. Таким чином, німецьке Корсунь-Шевченківське угрупування опинилося в котлі. Це було 9 піхотних, 1 танкова дивізія. Чисельність оточених становила 80 тис. осіб, які мали на озброєнні близько 2 тис. гармат і мінометів, 140 танків і самохідних артилерійських установок.
На початку лютого 1944 р. німецьке командування створило спеціальну ударну групу військ в складі восьми танкових, двох піхотних дивізій, чисельністю 110 тис. солдатів, 940 танків і штурмових гармат під командуванням генерала Губе, яка мала деблокувати оточені під Корсунь-Шевченківським німецькі війська. В ніч з 4 на 5 лютого ударна група розпочала атаку військ 1-го Українського фронту в напрямку Виноград-Войтилівка-Косяківка. Одночасно командування вермахту намагалося постачати оточеному угрупуванню продовольство, боєприпаси з допомогою літаків, для чого використовувались 274 транспортні машини. Однак, втративши близько 20 тис. осіб убитими, угрупування генерала Губе не зуміло прорвати радянське кільце оборони і, відповідно, деблокувати його, зустрівшися з оточеними частинами.
10 лютого 1944 р. радянські війська почали стискати кільце оточення під Корсунь-
Шевченківським. 11 лютого оточені бійці вермахту зробили спробу вирватися через кільце оточення, але спроба виявилася невдалою. В боях втратили до 30 тис. осіб убитими. Ще майже тиждень оточені дивізії вермахту намагалися утримати фронт, а 16 лютого вони отримали дозвіл свого командування залишити всі автомобілі, обози, техніку і під прикриттям хурделиці вийти з оточення. 17 лютого була зроблена чергова спроба оточених прорватися, користуючись природними умовами (якраз мела страшенна хуртовина). Але вийти з оточення вдалося лише 7 тис. бійців, 25 тис. загинули під час прориву , 18 тис. потрапили до полону. Отже, загалом німецьке Корсунь-Шевченківське угрупування було знищено. Вермахт втратив 90 тис. осіб убитими, 18 тис. полоненими. Через великі втрати німців в Корсунь-Шевченківській операції, її образно почали називати "Сталінград над Дніпром".
Очевидно було декілька як геополітичних, так і внутрішньополітичних причин. По-перше, з території України відкривався вихід на Балкани - на територію Румунії, Болгарії, Югославії, Греції, а це - традиційний сталінський вектор геополітичних устремлінь іще з передвоєнного часу, з перших днів Другої світової війни, ще коли СРСР був союзником Німеччини. Сталін хотів взяти під свій контроль Балкани і, при можливості, Стамбул, тобто, протоки Босфор і Дарданелли. А зробити це можна було лише наступаючи з території України. По-друге, наприкінці літа - на початку осені 1943 р. німецькі війська евакуювалися разом із італійськими з Північної Африки. Англо-американські союзники розгромили їх в Африці, німці й італійці відходили на південь Італії, але й туди за ними слідом наступали англо-американці. Вони зайняли Сицилію, південну Італію. В цей період на Заході йшли жваві дискусії - чи не варто англо-американським військам висадитися на Адріатичному узбережжі Європи, тобто, відкрити Другий фронт не у Франції, а на Балканах. Чому були такі дискусії?
Ідею відкриття Другого фронту на Балканах відстоював Черчилль. Черчилль був більш далекоглядним, ніж його візаві на переговорах - Рузвельт, його основний союзник. По-перше, Черчилль стверджував, а так воно й було, що на Балканах діє потужна партизанська армія Тіто, з якою британські спецпідрозділи підтримували під час війни тісний зв'язок, надавали їм зброю, присилали інструкторів, тощо. Відповідно, з допомогою армії Тіто, яка нараховувала декілька сотень тисяч чоловік. Можна було швидко оволодіти Балканами, тобто, територією Югославії. Після цього можна було оволодіти Грецією, де так само діяла потужна партизанська армія, тоді Болгарія, Румунія, Угорщина - союзники Німеччини - очевидно дуже швидко здалися б на милість переможцю, вийшли б з війни, і вже до кінця 1943 року могла б скластися така ситуація, що британські й американські війська могли б стояти на кордонах сучасної України, тобто, на р.Дністер чи Карпатах. Зрозуміло, що такий розвиток подій зовсім не вкладався в плани Сталіна, абсолютно їм суперечив, тому Сталін робив все, щоб вийти першим на Балкани і унеможливити просування британців і американців у цьому напрямку. Для цього й потрібно було якнайшвидше форсувати Дніпро саме в його середині й нижній течії саме на території України, щоб перейти на румунську територію й далі наступати на південний захід.
Був також ще й економічний, чисто людський вимір - на території Правобережної України було втричі більше населення, ніж на території окупованої німцями Білорусі. А населення - це мобілізаційний резерв. Зайнявши Правобережну Україну, Сталін отримував можливість одразу мобілізувати цих людей і відправляти їх у бій, так як це було зроблено на Лівобережній Україні, коли, так звана "чорна піхота" мобілізовувалась польовими військкоматами і відправлялася на штурм Дніпра здебільшого без будь-якої підготовки. Тому величезний людський мобілізаційний резерв Правобережної України Сталіна також цікавив. Інша важлива річ - Білорусь, на відміну від України, не володіла таким потужним сільськогосподарським виробництвом. Відповідно, зайняття Правобережної й Південної України відкривало перед Сталіним ще одну можливість - забезпечення фронту й тилу продовольством за рахунок Правобережжя.
Врешті-решт, радянська партизанська розвідка, яка активізувала свої дії в 1943 р. на території Правобережної й Західної України, постійно доповідала в Кремль про те, що на території Волині, Галичини, Полісся активно формуються партизанські відділи УПА, і якби Сталін зупинив наступ через Дніпро і відклав його до кінця зими, чи до кінця року 1943, або й взагалі на 1944, очевидно, що повстанці мали всі шанси розбудувати свої структури в німецькому тилу, і в 1944 р. придушити чи знищити цей рух було б ще складніше, ніж це сталося, коли в 1943 р. радянські війська перейшли Дніпро.
- Житомирсько-Бердичівська,
- Кіровоградська,
- Корсунь-Шевченківська,
- Луцько-Рівненська,
- Нікопольсько-Криворізька,
- Проскурівсько-Чернівецька,
- Умансько-Ботошанська,
- Березнегувато-Снігурівська,
- Одеська,
- Поліська.
Вдале проведення Житомирсько-Бердичівської й Кіровоградської операцій створили загрозу з північного та південного флангів для німецької оборони. Німецькі війська ще трималися за територію поблизу Черкас і півдня Київської області. Там німецькі війська досягали майже лінії Дніпра, натомість глибоко на півдні й глибоко на півночі вони були оточені радянськими фронтами. Така конфігурація фронту підказала радянському командуванню необхідність провести велику масштабну наступальну операцію, яка б остаточно замкнула котел німецьких військ. Так 24 січня - 17 лютого 1944 р. силами 1-го та 2-го Українських фронтів було здійснено знамениту Корсунь-Шевченківську наступальну операцію. Червона армія вела наступ проти 1-ї танкової, 8-ї піхотної армій Німеччини, які утримували Корсунсько-Черкаський виступ.
27 січня 1944 р. радянське командування ввело в бій свої резерви, якими деблокувало оточені корпуси і зайняло місто Шполу. 28 січня 1944 р. передові частини Червоної армії зайняли місто Звенигородку і, відповідно, 29 січня до Звенигородки підійшли війська 1-го Українського фронту, і кільце замкнулося. У Звенигородці зустрілися війська 1-го та 2-го Українського фронтів. Таким чином, німецьке Корсунь-Шевченківське угрупування опинилося в котлі. Це було 9 піхотних, 1 танкова дивізія. Чисельність оточених становила 80 тис. осіб, які мали на озброєнні близько 2 тис. гармат і мінометів, 140 танків і самохідних артилерійських установок.
На початку лютого 1944 р. німецьке командування створило спеціальну ударну групу військ в складі восьми танкових, двох піхотних дивізій, чисельністю 110 тис. солдатів, 940 танків і штурмових гармат під командуванням генерала Губе, яка мала деблокувати оточені під Корсунь-Шевченківським німецькі війська. В ніч з 4 на 5 лютого ударна група розпочала атаку військ 1-го Українського фронту в напрямку Виноград-Войтилівка-Косяківка. Одночасно командування вермахту намагалося постачати оточеному угрупуванню продовольство, боєприпаси з допомогою літаків, для чого використовувались 274 транспортні машини. Однак, втративши близько 20 тис. осіб убитими, угрупування генерала Губе не зуміло прорвати радянське кільце оборони і, відповідно, деблокувати його, зустрівшися з оточеними частинами.
10 лютого 1944 р. радянські війська почали стискати кільце оточення під Корсунь-
Немає коментарів :
Дописати коментар