74 роки відділяють нас від жахливих подій початку радянсько-німецької війни - складової Другої світової. Вона мала безпрецедентний характер як за своїми масштабами, так і за наслідками. Нашою територією двічі пронісся вогняний смерч воєнних подій. Саме тут відбулися чи не найбільші за історію війни битви. І саме на плечі українського народу впав чи не найбільший тягар війни. Адже майже вся українська територія була театром бойових дій, і саме її німці хотіли перетворити на зону випаленої землі.
На тему Другої світової написано безліч книг, художніх й документальних, мемуарів, захищені тисячі дисертацій, зняті кінофільми. Сучасний інформаційний прорив подарував нам ще сотні статей, монографій, відеофрагментів. Але все ж таки, історія радянсько-німецької війни до сих пір продовжує хвилювати, не лише фахівців, але й пересічних громадян України, та й не тільки України. В чому секрет такої популярності означеного періоду в нашій історії?
На жаль, можна з впевненістю констатувати, що висвітлення подій радянсько-німецької війни до сих пір так і не вийшло на належний рівень. Ми на разі не маємо повного, всеохоплюючого, всебічного, об'єктивного викладу подій. Події війни досі пристосовуються до тих чи інших потреб суспільства та іноді є об'єктом політичних спекуляцій.
Довгий час ми вивчали пригладжений і начищений до блиску парадний бік війни. Позалаштунковий же її бік всіляко приховувався, бо правда, особливо про початковий період війни, про дії окремих представників вищого тогочасного керівництва держави перед війною та в початковий її період, могла перевернути з ніг на голову всю офіційну версію війни.
Сьогодні відкрилися нові можливості для дослідження цієї проблеми, адже з'ясувати справжню правду ніколи не пізно. Цього року Верховна Рада України прийняла ряд законів, а саме: "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки", "Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917 - 1991 років", "Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939 - 1945 років", які мають покласти край домінуванню в суспільстві та науці історичних міфів та сприяти з'ясуванню правди. Звичайно, після розпаду СРСР та зникнення офіційної комуністичної ідеології про початок війни було написано чимало як публіцистики, так і монографій та мемуарів. Однак ідеологічні нашарування та стереотипи зруйнувати не так легко.
Не ставлю зараз за мету розглядати весь початковий період війни - червень-серпень 1941 року. Про ці трагічні події багато написано й без мене, наведені цифри, всебічно розглянуті причини невдач Червоної армії на початковому етапі війни. А от про трагедію, що сталася на Полтавщині, в Лохвицькому районі, в околицях села Дрюківщина, в урочищі Шумейкове розповісти б хотілося. Причина такого інтересу саме до цієї події полягає в масштабності трагедії. Адже не кожного дня в нерівних боях з ворогом гине весь фронт разом з його командуючим. Нашвидкуруч погортавши "Воєнну історію", я жодного разу не натрапила на подібні приклади. Ця подія - дійсно безпрецедентний приклад в історії воєн.
В результаті вдалого кидка танкових армій Г.Гудеріана, які рухалися, майже не зустрічаючи опору, німці успішно, розгортали наступ вже на лівому березі Дніпра, по черзі знищуючи радянські армії. Дізнавшись про прорив танкістів Г. Ґудеріана до Ромен, військрада Південно-Західного фронту звернулася в Ґенштаб з проханням дозволити фронту відхід на схід. Глибокої ночі 11 вересня з цього приводу відбулася розмова між командуванням фронту і начальником Ґенштабу Б. Шапошниковим. Маршал дозволу на відведення військ не дав. На момент, коли відбувалися ці переговори, лінія Південно-Західного фронту вигнулася дугою дуже небезпечної конфігурації, яка набула тенденції перетворитися на кільце оточення. На прохання М. Кирпоноса до Ставки з відповідними роз’ясненнями ситуації звернувся С. Будьонний. Розмова з Б. Шапошниковим нічого не вирішила.
Тоді Маршал звернувся безпосередньо до Й. Сталіна. Того ж 11 вересня увечері Й. Сталін викликав до прямого дроту генерал-полковника М. Кирпоноса. Верховний Головнокомандуючий наказав, по-перше, перегрупувати сили і у взаємодії з А. Єрьоменком повести атаку на конотопське угруповання противника; по-друге, негайно організувати оборонний рубіж на р. Псел; по-третє, тільки після виконання цих двох завдань почати евакуацію Києва і закріпитися на східному березі Дніпра. Вірогідно, що 11 вересня Й. Сталін вже знав про плани німців за директивою № 35. Адже він не тільки повідомив М. Кирпоноса про можливий наступ противника зусебіч, а й про перспективу оточення ПЗФ, якщо конотопська група противника з’єднається з кременчуцькою. А після переговорів Й. Сталіна з М. Кирпоно-сом, як із гіркотою згадував пізніше тодішній 1-й заст. начальника Ґенштабу О.М. Василевський, «керівництву Південно-Західного фронту залишалося тільки сповнити свій обов’язок до кінця». Що стосується С. Будьонного, телеграма про відведення військ коштувала командуючому ПЗН його посади. 12 вересня новим головкомом напряму було призначено Маршала С. Тимошенка, який завірив Й. Сталіна, що втримає Київ.
 |
| Лінія окопів |
Здійснені новим командуючим відчайдушні спроби залатати численні дірки в 800-кілометровій лінії оборони не мали успіху. Фронт агонізував. До цілковитої катастрофи залишались лічені дні.
Дії радянської Ставки співпали з найпалкішими бажаннями Ставки німецької. Своєчасний і організований відхід військ ПЗФ просто зім’яв би нечисленні війська Г. Ґудеріана. Тому німці були дуже задоволені, що цього не сталося. Командування групи армій «Південь» в журналі бойових дій за 12 вересня відзначило: «Побоювання, що командування червоних відмовиться від оборони на річці Дніпро і відведе на схід свої сили, не справдилось».
Заборонивши залишати Київ, Сталін особисто виніс смертельний вирок чотирьом власним арміям: 21-й, 5-й, 37-й та 26-й. Півмільйона вояків власної армії (з них 60 тис. осіб командного складу, що було смертельним ударом для й так обезкровленої репресіями армії) на чолі з генерал-полковником Кирпоносом загинули майже за декілька годин. До честі самого генерал-полковника Кирпоноса, він відмовився покинути фронт на присланому за ним з Москви літаку і загинув, як справжній солдат. Утім, в іншому разі його могла б чекати доля генерала Павлова (командуючого Західного фронту, розстріляного за те, що основні сили фронту опинилися в оточенні й були розбиті).
Командування ПЗФ вже 13 вересня зрозуміло, що ситуація набуває катастрофічного характеру. М. Кирпонос наполягав на негайному виведенні військ з Київського укріпленого району і подальшому загальному відході у східному напрямку. Проте С. Тимошенко все ще сподівався, що війська Південно-Західного фронту протримаються до підходу резервів.
У цей час не витримали нерви у начальника штабу фронту генерал-майора В. Тупикова. Побачивши, що фронту загрожує повний розгром, а командуючий паралізований страхом перед Й. Сталіним, В. Тупиков 14 вересня, о 3 год. 25 хв., з власної ініціативи звернувся до начальника Ґен-штабу і начальника штабу головкому Південно-Західного напряму з телеграмою, в якій, охарактеризувавши тяжке становище військ Південно-Західного фронту, закінчив виклад своєї точки зору такою фразою: «Початок зрозумілої вам катастрофи – справа пари днів». Начальник Ґенштабу на цю телеграму відреагував досить нервово, звинувативши В. Тупикова в панікерстві.
Телеграма В. Тупикова містила гірку правду. В розташуванні фронту почався хаос. Найбільш поширеним джерелом паніки і дезорганізації стали чисельні тилові частини. Величезні маси автомобільних і кінних тран-спортів почали кидатись з боку в бік: спершу ринули з півдня на північ, потім у зворотньому напрямку; нарешті, всі направились до Пирятина. Машини рухалися в п’ять рядів, створюючи непрохідні пробки – чудову мішень для німецьких бомбардувальників. В цьому пеклі неможливо було навести лад.
У неділю, 14 вересня 1941 р. кільце навколо радянських військ замкнулося. В «мішку» опинилися 5-а, 21-а, 26-а, 37-а, частково 38-а і 40-а армії, а також численні тилові, інженерні частини і підрозділи, залізничні бриґади, зенітні дивізіони і полки ППО, прикордонні, запасні, енкаве-дистські полки, наземний склад ВПС, моряки Пінської військової флотилії, госпіталі з пораненими і обслуговуючим персоналом.
Незважаючи на трагічні донесення М. Кирпоноса, Маршал С. Тимошенко все ще сподівався
утримати ситуацію під контролем. Однак стрімкий розвиток подій у найближчі години зробив явним і безсумнівним те, що напередодні уявлялося спірним або навіть неймовірним: противник фактичне здійснив оточення основних сил Південно-Західного фронту. Усвідомившивсю трагічність ситуації, головнокомандуючий Південно-Західним напрямом вранці 16 вересня прийняв рішення про відведення військ ПЗФ на тиловий оборонний рубіж по р. Псел. Оточеним військам було наказано прориватися в напрямі на Ромни і Лубни, куди стягувалися резерви ПЗН. Одночасними ударами з обох боків кільця Маршал надіявся пробити проломи в порядках німецьких танкових армій, через які зможуть вийти радянські війська. Передати цей наказ (в усній формі) було доручено І. Баграмяну. Посилаючи І. Баграмяна з усним наказом, С. Тимошенко вбивав двох зайців. У випадку, коли М. Кирпонос залишить Київ, а Й. Сталін це не схвалить, можна буде все звернути на самоуправство комфронту. Якщо ж відхід пройде успішно, і Верховний погодиться з прийнятим рішенням, його автора похвалять за ініціативу.
Лише о 23 год. 30 хв. 17 вересня надійшла відповідь: залишити Київ. Вночі 18 вересня М. Кирпонос віддав наказ пробиватися на схід, назустріч з’єднанням Червоної армії, які вели боротьбу в межиріччі Псла і Ворскли. Але на цей час противник уже створив два кільця оточення військ Південно-Західного фронту: внутрішній – по р. Сулі, зовнішній – по р. Псел; зв’язок зі штабом фронту був повністю втрачений.
Одержавши підтвердження Ставки, командуючий фронтом віддав арміям наказ про вихід з оточення. Відступ перетворився на безладний і панічний рух людських потоків. Що стосується штабної колони, то вона вирушила з Городища близько 22 год. 19 вересня пішим строєм у напрямі села Ісківці і до світанку 20 вересня наблизилася до хутора Дрюківщина, де зупинилася на денний відпочинок. Чимало командирів розійшлося по селянських хатах. Основна частина заховалася в Шумейковому гаю (довжиною 700 і шириною 200 м), по краю глибокого (25 м) яру. Проте німці від полонених і місцевих жителів знали про колону, в якій знаходилося багато ґенералів, і пильно стежили за її переміщенням. Обідньої пори гай був оточений зусебіч. Обстріл тривав до вечора. Від розривів мін і снарядів загинули начальник штабу 5-ї армії ґенерал-майор Д.С. Писаревський, член війсь-кради армії дивізійний комісар М.С. Нікішев, начальник особливого
відділу фронту комісар держбезпеки 3-го ранґу А.Н. Міхеєв, а також командуючий фронтом ґенерал М. Кирпонос. Порученець комфронту майор О.М. Гненний і старший політрук B.C. Жадовський зняли з загиблого шинель, Золоту Зірку й ордени, а труп поховали на дні яру, біля струмка. Вночі значна частина бійців і командирів вирвалася з пастки. Ґенерала В. Тупикова вбито за 2 км від гаю, біля хутора Овдіївка.
Лише у 1976 році в урочищі, на місці кровопролитних боїв і загибелі Південно-Західного фронту було встановлено Пам’ятник-меморіал. Біля підніжжя 8-метрової бронзової фігури воїна — ґранітна брила з написом: «Безсмертним подвигом своїм вони прославили Вітчизну. 1941 р. Вічна слава мужнім синам радянського народу – воїнам Південно-Західного фронту, які
загинули в боях за честь, свободу і незалежність нашої Батьківщини». Праворуч — на постаменті бронеавтомобіль БА-10 № 530. Поруч — Гранітний пам’ятник-саркофаг на братській могилі, в центрі якого горить Вічний вогонь. У глибину урочища веде доріжка до криниці, біля якої встановлено саркофаг на місці загибелі М.П. Кирпоноса.
Як бачимо, радянський офіціоз не дуже любив витрачатися на пам'ятники поразки, а сучасний офіціоз, з усього видно, не збирається витрачатися на пам'ятники серед чистого поля. Посередині меморіалу - статуя воїна в офіційно-переможній позиції і скромна бетонна стела. Трохи далі - бронеавтомобіль, нижче - зарослі травою окопи (яких зовсім не видно, якби екскурсовод не сказав про них, ми б так і пройшли повз). Місце загибелі Кирпоноса, символічний саркофаг, криничка. Так і тягне сказати: "Гарне місце, чудова природа", але тисне зусібіч той котел, стоїш на дні великої ями і уявляєш зовсім не переможні пози воїнів. Концентрація смерті на один квадратний метр - нечувана. З цим місцем може ще позмагатися хіба Бабин Яр та Освєнцим, але до них прикута куди більша увага. Урочище 0,5 кв.км, бій тривав 5 годин.
Мінометний обстріл з чотирьох сторін, сховатися на дні ями ніде. Люди, трави, дерева, земля - все змішалося в суцільний клубок. Пів квадратного кілометра. П'ять годин бою. По три смерті на хвилину. По двадцять смертей на гектар. І концентрація металу в грунті, місцями перекриває кращі залізорудні родовища України. Ті, які вижили в цьому пеклі (кожен дев'ятнадцятий, згадують одне - пекло, більше згадувати було нічого). На жаль, серед тих, хто вижив не знайшлося літературних обдарувань рівня Данте. А то, додали б блиску в офіційну історію. Але в нас лише переможців не судять, та й їх іноді викликають на суд історії. А переможених... Може хоч зараз хтось згадає про трагічні події вересня 1941 року, та й приведе до порядку меморіальний комплекс. До речі, сьогодні, у річницю події, не запалили навіть Вічного вогню. Екскурсовод лише здвигнув плечима у відповідь на питання: "Чому?".
Коментарі, як кажуть зайві. Тим більше, дуже багато паралелей історичних напрошується з сучасними подіями.
Немає коментарів :
Дописати коментар