Українські землі напередодні і в перші роки Другої світової війни (лекція 4)

Коли керівники польської держави сконцентрувалися на польсько-румунському кордоні,

командування польської армії прийняло рішення відтягувати залишки розбитих польських військ на рубіж річок Дністер і Стрий у Прикарпатті на, так званий, "румунський плацдарм". Там були значні поклади нафти, що дозволяло полякам заправити бензином техніку, там була гориста місцевість і, власне, річки, що дозволяло полякам укріпити оборону. На цьому "румунському плацдармі", що складав 5% території довоєнної Польщі, польська армія розраховувала оборонятися аж до початку французького наступу на Заході, щоб потім перейти в контрнаступ проти німецьких військ зі свого "румунського плацдарму". Проте, радянське вторгнення змішало всі карти польського командування, поляки до цього були зовсім не готові. 

Уже близько 22 години 17 вересня 1939 р. радянські війська менш ніж за добу після вторгнення форсували Дністер і підійшли на відстань 20 км до Коломиї. Через годину, о 23 годині 17 вересня, керівництво польської держави, головне командування польської армії, близько 30 тис. польських військових перетнули кордон і вийшли на територію Румунії.

Радянський напад на Польщу призвів до того, що в Лондоні й Парижі почали активно дебатувати питання про оголошення війни Радянському Союзу. І лише боязнь і французів, і англійців своїм рішенням посилити Німеччину врятувало Москву від негайного оголошення війни.

В ході вересневої кампанії 1939 р. Червона армія спільно з вермахтом провела цілу низку

військових операцій в околицях Самбора, Дрогобича, Перемишля, Хелма, Любліна, Бреста, Гродно, Білостока. У Бресті, Дрогобичі й Перемишлі були проведені спільні військові паради. До 28 вересня 1939 р. Червона армія, яка налічувала близько 2 млн. осіб особового складу, якій протистояло менше 300 тис. польських солдат і офіцерів, та й ті були вже розшматовані в боях із німцями, зайняла величезні території, просунувшись на 250-350 км на захід. Території, зайняті Червоною армією, складали 195 тис. кв. км з населенням майже 13 млн. осіб., з яких понад 5 млн. українців, 3 млн. - білорусів, 3,5 млн. - поляків, понад 1 млн. - євреїв, сотні тисяч німців, литовців, представників інших національностей. Німеччина тоді ж зайняла 190 тис. кв. км, тобто меншу частину Польщі, ніж та, яку зайняв Радянський Союз, але з більшим населенням - 22 млн. - Центральну і Західну Польщу, яка була густіше заселена. До Радянської України  було приєднано 88 тис. кв. км з населенням 7838500 осіб. Війська Українського фронту захопили в полон 200 тис. польських військовослужбовців, з яких 15 тис. були пізніше розстріляні в Катині, Харкові, Биківні та інших місцях. Загальні втрати поляків в ході радянсько-польської війни нараховували 3,5 тис. убитими, 20 тис. пораненими. Червона армія втратила 996 осіб вбитими та 2383 пораненими та пропалими без вісти.

28 вересня 1939 р. в Москві було підписано договір про дружбу і кордон між Німеччиною та СРСР, а 4 жовтня - додатковою таємною угодою врегульовано лінію кордону. Згідно договору Молотова-Ріббентропа лінія кордону мала проходити по Віслі, але на момент вступу Червоної армії у війну, німці фактично вже пройшли цю лінію і дійшли до Буга, Львова, Дрогобича, тому Червона армія й не займала сферу впливу Радянського Союзу, а дійшовши до Буга, Сяна й Нарви зупинилась. Таким чином, центральна частина Польщі, або Люблінське і східна частина Варшавського воєводства залишилися під німцями. Це треба було врегулювати. Тоді ж 4 жовтня додатковим протоколом і була врегульована лінія кордону.

Сталін відмовився від центральної частини Польщі, як сфери свого впливу, і це співпадало,

йшлося в контексті того, що він оголосив раніше про визволення західних українців і західних білорусів. Сталін розумів, що оголосивши про це, він уже не зможе претендувати на центральнопольські землі, де українці й білоруси не проживали, там в основному жили поляки. Тому Сталін відмовився від Центральної Польщі, але в дуже цікавий спосіб. Взамін тих територій, він попросив передати з німецької сфери впливу Литву. Але це був нерівноцінний обмін, і німці це розуміли. Литва мала вихід до моря, а Центрально Польща була аграрним регіоном, який не мав ніякого виходу до моря, тобто, для Радянського Союзу був не особливо цікавим, як, власне, й для Німеччини.

Після фактичного приєднання західноукраїнських земель до складу Радянської України, розпочинається те, що в нашій літературі називається "форсованою радянізацією".Форсованою, тому що за декілька років (за 1,5 - з кінця 1939 до середини 1941 р.) західноукраїнські землі пережили всі ті самі жахіття, які землі Центральної і Східної України переживали в 30-х рр., з кінця 20-х, з початку колективізації, до кінця 30-х рр.

Суть радянізації Західної України. Вона відбувалася в декількох основних напрямах:

1) В культурному плані це мала бути деполонізація, або українізація цих територій, але деполонізація із наповненням в культурному плані їхньої культури, освіти, науки радянським змістом.
2) Знищення всіх класів і прошарків суспільства, які вважалися буржуазними: фізичне знищення, переміщення, вивезення, тощо, тобто, зміна суспільної, соціальної структури.
3) Зміна етнографічна: вивезення з регіону таких національних груп як поляків, німців, певною мірою, євреїв і збільшення відсотку українського населення.
4) Уніфікація економічного, політичного, адміністративного життя регіону з усіма іншими областями Радянської України.

Цікаво відзначити, що між західними землями і Радянським Союзом кордон нікуди не зник. Переїхати з Великої України на Західну Україну можна було лише за спеціальними перепустками, спеціальними паспортами, вкладишами до паспортів, які видавалися або партійними органами (якщо це були чиновники), або, відповідно, військовими структурами НКВД, якщо це були військові, міліціонери, співробітники НКВД. Таким чином, простим смертним попасти з одного боку Радянської України до іншого було неможливо.

Для узаконення приєднання Західної України і Західної Білорусі були проведені так звані вибори до Народних Зборів. Чому говориться, що вони "так звані"? А тому що там був запропонований єдиний список, понад 2 тис. осіб, яких, як правило, ніхто в регіоні не знав, про яких ніхто не чув, мало хто з тих, чиї імена були в списку, мав вищу освіту, люди підбиралися за класовим принципом: до цього списку брали найбідніших селян і робітників, але, що найцікавіше, що до цього списку входили громадяни Радянського Союзу, які де-юре на мали права представляти західноукраїнське населення, бо не були місцевими. Вибори були проведені моментально, голоси були пораховані одразу ж. Результати були оприлюднені заздалегідь. Ці збори з'їхалися до Львівського оперного театру, вони попросили Радянську Україну включити західноукраїнські території до складу СРСР. Явка була оголошена 98%, майже всі проголосували за партійний список, єдиний, запропонований урядом. Отже, було зрозуміло, що це була театральна гра під контролем Червоної армії, НКВД і компартійних структур.

В Москві спочатку прийняли на з'їзді Верховної Ради СРСР Декларацію про включення

Західної України до складу СРСР, потім Верховна Рада УРСР прийняла відповідну декларацію, і офіційно до кінця осені західноукраїнські й західнобілоруські землі  було інкорпоровано до складу СРСР.  А вже в грудні 1939 р. було ліквідовано адміністративну систему: воєводства, повіти, замість них було створено, відповідно, області, райони й селищні ради. Було створено Волинську, Рівненську, Львівську, Дрогобицьку, Тернопільську і Станіславську (сучасну Івано-Франківську) області, більше 200 районів, сільські ради.

Економічна уніфікація йшла шляхом конфіскації приватної власності, в промисловості приватну власність конфісковували, власників, якщо вони до цього не встигли втекти, арештовували й засилали, на їхнє місце дуже часто призначали простих робітників директорами заводів, тепер уже державних. Ці так звані директори за місяць-два свого правління розвалювали повністю роботу заводів, тому що не знали, що та як робити. Тому дуже швидко новоспечені області Радянської України відчули, що таке "ефективність" радянської економіки, що таке дефіцит. Те саме відчувалося й у торгівлі, коли її націоналізували, особливо в цьому випадку постраждало єврейське населення, яке  раніше контролювало тут торгівлю, особливо роздрібну.  
Ті самі процеси охопили сільське господарство: спочатку націоналізували землі великих землевласників, церков монастирів й передали їх у власність селянам, а вже через півроку цих же селян почали заганяти до колгоспів, для того, щоб колективізувати й уніфікувати сільське господарство регіону з з сільським господарством Радянської України.
Паралельно з цими уніфікаційними заходами відбувалися ще й жорсткі репресії. За період від жовтня 1939 р. до червня 1941 р. на території Західної України з 7 мл. населення, яке там проживало, було репресовано в різний спосіб 600 тис. осіб, тобто трохи менше 10%. Це і депортовані, і розстріляні, і відправлені до в'язниць і таборів неосяжної радянської держави.

Населення Західної України зіштовхнулося з колосальним терором. Причому, депортації

зачепили насамперед польське населення, яке до того не користувалося особливими симпатіями з боку українців, але коли в лютому 1940 р. найбільша хвиля депортації поляків накрила старих, жінок, дітей, коли їх викидали на мороз в телячі вагони й вивозили, то навіть українці з великим обуренням сприйняли безрозсудно-жорстокі дії радянської влади. 60% жертв депортації - старі, діти й жінки, люди, які не становили ніякої загрози радянській владі.  Частина з депортованих була інвалідами. Але це зовсім не цікавило радянські каральні органи. Ці депортації шокували українське суспільство. Такий самий шок західноукраїнське населення пережило від культурних змін.

По-перше, коли червоноармійці  і командири радянських військ, вступили в Західну Україну, українське і єврейське населення регіону, які в період правління Польщі було упослідженим, радісно їх вітали. Будувалися арки з квітів, вивішувалися блакитно-жовті прапори. Вважалося що йде українська радянська армія визволяти західних українців з-під влади Польщі. Дуже часто командувач Українського фронту Семен Тимошенко, виступаючи на мітингах, говорив українською, сюди приїжджав і виступав Олександр Довженко. Окремі командири Червоної армії виступали на ідіш, що привертало колосальні симпатії містечкового єврейства до Червоної Армії. Але невдовзі всі помітили дуже суттєву різницю між поведінкою радянських і колишніх польських солдат. Всі звернули увагу, що радянські солдати й командири жадно накидаються на елементарні речі, скуповують цілими ящиками мило, бритви для гоління, підтяжки, шнурки, тобто, такі речі, які навіть для бідного західноукраїнського регіону вважалися цілком доступними і нормальними, цілком зрозумілими для повсякденного вжитку. Ніхто не міг навіть уявити, що в Радянському Союзі є дефіцитом елементарні побутові речі.
Ще більше питань з'явилося, коли місцеве населення почало спілкуватися з червоноармійцями, які розповідали про колективізацію, голод, репресії. Вони казали: "Хлопці, ви плачете зараз від щастя, то ви плачете одним оком, як почнуться у вас колгоспи, ви почнете плакати двома очима". Люди спочатку цьому не дуже вірили, але такі розмови були настільки частими, що потрібно було на це якось реагувати. Радянське командування й відреагувало - воно заборонило солдатам спілкуватися з місцевим населенням без присутності політруків. Спілкування дозволялося лише під їх контролем.

Ще більше почали люди дивуватись новій системі, коли приїжджали агітатори й розповідали про казкове життя в колгоспах, причому дуже часто агітатори підібрані були невдало. Вони не знали ані польської, ані української мови, і їм дуже важко було порозумітися з населенням. В спогадах доводиться читати про такі випадки, де агітатор розхвалює у виступі гарну колгоспну систему, а його питають: "Чи є коні у ваших колхозах?" Він відповідає: "Никаких коней, товарищи, одни трактора".

Його питають: "А чи є орка у ваших колхозах, чи орють землю?" А він у відповідь: "Я же вам сказал, никакой орки, товарищи, одни трактора". Це в людей викликало сміх.Так само можна навести один знаменитий випадок, коли радянський агітатор, прибувши до Львівського університету, який тоді складався винятково з польської професури і польського студенства, агітував за хороший рівень життя в Радянському Союзі, а один студент запитав польською: "А чи є в Радянському Союзі мармелад?" (Czy jest w Związku Radzieckim marmolada?). То радянський агітатор сказав, що "у нас этого мармелада завались. Мы две фабрики мармелада в Ленинграде открыли". А тоді цей же студент запитав: "Czy jest w Związku Radzieckim Kopengaga?" (Копенгаген, столиця Данії, польською звучить як Kopengaga), на що агітатор сказав: "Да у нас этой копенгаги, товарищи, полно в каждом магазине". Звісно, це викликало регіт з боку студенства й викладачів, які розуміли, що агітатор відверто бреше.