УВО та її діяльність

Після поразки українців у визвольній боротьбі 1917 - 1921 рр. і поділу України між комуністичною Росією, Польщею, Румунією та Чехословаччиною частина вояків і старшин українських військових формувань не склала зброї, проовжуючи боротьбу проти поневолювачів своєї землі в інший спосіб: в інших умовах й іншими методами. Вони створили підпільну Українську Військову Організацію (УВО), яка поставила за мету відновити незалежність і цілістність Української держави. Завдяки безкомпромісній та активній позиції УВО стала в 1920-х рр. основною силою українського визвольного руху.

У вересні 1918 р. у Львові українські старшини заснували нелегальну Військову організацію з метою таємно об’єднати українські формування австрійської армії в силу, підпорядковану єдиному військовому командуванню. Керував цією організацією Центральний військовий комітет (ЦВК), якому підпорядковувалися окружні військові комітети, створені у жовтні 1918 р. в місцях дислокації військових формувань: у Коломиї, Золочеві, Чорткові, Станіславові, Перемишлі, Самборі, Стрию, Тернополі, Раві-Руській, Чернівцях. Завдання окружних комітетів полягало в тому, щоб організувати українські військові частини на місцях, закликати політично свідоме населення до активних дій та встановити владу національних рад у повітах. Схожі цілі згодом визначила для себе УВО — підпільна революційна організація, що мала на меті визволити український народ, створивши Українську Самостійну Соборну Державу. На базі ЦВК було сформовано Українську генеральну команду, до оперативного штабу її ввійшли майбутні члени УВО Богдан Гнатевич, Дмитро Паліїв, Ілля Цьокан. Ця організація українських військових і стала прообразом УВО. 

30 липня 1920 року у Празі відбувся з'їзд українців-­військовиків, на якому під керівництвом командира січових стрільців, полковника Євгена Коновальця, було створено Українську Військову Організацію.

Одним із чинників, які сприяли формуванню УВО стала поразка Червоної армії під Варшавою в серпні 1920 р. Наприкінці місяця стало очевидним, що більшовики не зможуть утримати Західної України та Західної Білорусі, і вони відійдуть до Польщі. На цих теренах було зосереджено велику кількість колишніх вояків та старшин демобілізованих українських військових формувань, насамперед УГА, які могли стати кістяком підпільної військової організації, а в слушний момент — і регулярного українського війська. Польща була менш грізним ворогом, аніж більшовицька Росія, і це давало надію, що на її території вдасться створити надійний плацдарм для подальшої визвольної боротьби. Перший з'їзд УВО стався у серпні 1920 року у Празі. Основним напрямом роботи організації було створення дієвої організаційної мережі в Галичині. У наказі за № 1 від 2 вересня 1920 р. Головколегія (Начальна колегія) поставала перед УВО такі першочергові завдання: 1) охопити всі чинні військові організації, а там, де їх немає, організувати нові; 2) дати їм єдину спільну організаційну форму, напрям діяльності та ідею; 3) створити союз між усіма українськими вій-ськовими організаціями як у краї, так і за кордоном; 4) підтримувати контакт з українськими політичними організаціями в краї і за кордоном.

Дослідники зауважують, що Є. Коновалець та його однодумці започаткували УВО як регіональне об’єднання, сподіваючись згодом поширити його діяльність і вплив на всі українські землі. Тому до УВО приєднувалися переважно галичани зі складу КСС та УГА. Отож, можна дійти висновку, що каталізатором процесу творення УВО були Січові стрільці з ССО, зорієнтованої на здобуття самостійної і соборної Української держави, про яку Є. Коновалець писав: «Але Січові Стрільці, як організація, не виявили у своїй діяльності ніяких хитань, — їхня ідеольогія залишилася до останньо-го дня простолінійною й послідовною аж до нюансів. […] Національно-державний момент був провідним чинником усієї військової діяльності організації Січових Стрільців». При керівництві УВО на різних етапах її існування перебував практично весь вищий командний склад Корпусу Січових стрільців: полковники Є. Коновалець, Ю. Отмарштайн, Іван Чмола, Іван Рогульський, Р. Дашкевич та А. Мельник, пполк. М. Курах, сотники Я. Чиж, М. Матчак, Степан Індишевський, І. Андрух, В. Кучабський, Михайло Турок, Франц Борис, Дмитро Герчанівський, поручники В. Романишин та М. Опока. В 1920—1930-х рр. багато хто з них загинув (Ю. Отмарштайн, І. Андрух, М. Опока, В. Романишин, І. Рогульський, С. Індишевський), дехто відійшов від активної роботи в УВО, працюючи на її руку в легальному секторі (І. Чмола, Р. Дашкевич, М. Матчак, В. Кучаб-ський) або зовсім порвавши з нею (Я. Чиж). До керівного ядра УВО належали також сотники УГА Ю. Головінський, Б. Гнатевич, О. Сеник, О. Навроцький, Петро Бакович, Рік Ярий, Іван Рудницький, Дмитро Ладика, Євген Зиблікевич, Д. Палієв, І. Цьокан, Володимир Бемко та інші. Серед рядових членів було чимало вояків УГА, адже УВО сприймалася як майбутнє військо майбутньої незалежної України.

На початковому етапі творення УВО основними завданнями було усунення різниці між придніпрянцями та галичанами й затвердження ідеї соборности усіх земель України. Але пізніше відбулася загальна ревізія напрямів роботи, зокрема припинилися будь-які контакти з урядом Симона Петлюри, з повстанцями і наддніпрянськими організаціями. Основні зусилля тепер спрямували проти Польщі. Розпочалась організаційна праця: формувались окружні, повітові та місцеві секції УВО, тривало нарощування бойової сили.

УВО була військовою організацією з чітко вираженою ієрархічною структурою, попри деякі елементи колегіальності, які можна спостерегти на початку її існування. Керувала нею Начальна колегія з п’яти осіб, яку після приходу Є. Коновальця до керма було реорганізовано в Начальну команду УВО. До складу Начальної команди обрали: начальником штабу — сотника Б. Гнатевича, бойовим референтом — М. Саєвича, політичним референтом — Д. Паліїва, референтом розвідки — О. Думіна, членами — Ярослава Індишевського, проф. Ю. Полянського, полковника Р. Сушка, В. Кучабського, О. Коберського, О. Навроцького, М. Матчака, П. Баковича, Я. Чижа. У 1922—1924 рр., після повернення з-за кордону, до керівного органу УВО ввійшли сотник Ю. Головінський, полковник А. Мельник, а також В. Целевич, В. Бемко, Я. Селезінка, І. Рев’юк та Павло Меркун. Начальна Команда складалася з референтур — функційних підрозділів, які опікувалися відповідними ділянками роботи. Це були організаційна, військова (бойова), політична (пропаганди), розвідувальна та фінансова референтури. Окрім референтур у структурі Начальної Команди існували посади зв’язкових з округами. У структурі Начальної колегії (команди) УВО був добре законспірований скарбник (фінансовий референт). Ці структури були своєрідними автономними підрозділами УВО. На нижчих щаблях організаційна структура виглядала так: області — округи — повіти — райони — низові осередки (зокрема «п’ятки» і «трійки») та довірені особи УВО. Командам різних рівнів підлягали окружні, повітові, районові, сільські боївки, осередки, які виконували інші функції (наприклад пропагандивні), а також поодинокі члени, які виконували спеціальні доручення.

Інформації про низові осередки УВО, які існували в 1920-1922 рр., дуже мало. Це передусім наслідок конспіративних заходів Організації та загибелі багатьох її членів. Тож для аналізу стану організаційної мережі доводиться покладатися на повідомлення у поліційних звітах та пресі про «зовнішні виступи» (терористичні й саботажні акти, розповсюдження листівок тощо), насамперед здійснені в рамках масових саботажних акцій. Деякі з них мали стихійний характер, інші були справою рук комуністичних боївок (Комуністична партія Східної Галичини (опозиційна) налічувала тоді близько 500 членів) та повстанських загонів, які виникли внаслідок таємної домовленості між представниками урядів УСРР та ЗУНР і були споряджені Закордотом. Однак більшість виступів проти польського окупаційного режиму здійснили за наказом уряду ЗУНР та власних організаційних зверхників члени та прихильники УВО, і це дало підстави польським органам безпеки вважати Організацію винною в терористично-саботажній акції 1922 р. 

Географія та характер зареєстрованих виступів може свідчити про наявність активних сільських, повітових або окружних боївок УВО. Аналіз матеріалів за травень—вересень 1922 р., показує, що найсильніше акція розвинулася у Перемишльському, Стрийському, Львівському, Яворівському та Рава-Руському повітах; доволі масштабні акції відбувались у Жовківському, Сокальському, Кам’янка-Струмилівському, Бібрецькому, Бережанському, Станіславівському, Печеніжинському, Теребовлянському та Гусятинському повітах. У вказаний період не зареєстровано саботажних і терористичних актів у Сяноцькому, Ярославському, Самбірському, Старосамбірському, Тлумацькому, Богородчанському, Косівському, Надвірнянському, Бродівському, Збаразькому та Зборівському повітах. Відсутність «зовнішніх виступів» у регіоні вказує на те, що організаційної мережі там або не було взагалі або ж вона була слабкою, — небезпека загальмувати подальшу її розбудову через репресії окупаційного режиму стримувала підпільників від активних дій. Що стосується інших земель, підпорядкованих Польщі, то тут вплив УВО був набагато слабшим. Цікаво, що письменник У. Самчук згадував, що на початку 1920-х рр. у Крем’янецькій українській гімназії діяла бойова група УВО (зокрема її членами були У. Самчук та Антін Гакен), яка організаційно нікому не підпорядковувалась. Імовірно це була одна з ідейно споріднених з УВО нелегальних молодіжних груп. Отож, маємо визнати, що в 1921—1922 рр. потужної мережі УВО на Волині не було. Найімовірніше, це пов’язано з впливом комуністичних ідей. За свідченням Д. Шумука, «скомунізувався» навіть окружний комендант УВО Волині М. Лучкевич, який діяв на Ковельщині. Крім того, тут бракувало доброго керівництва й кадрового кістяка, такого як старшини та вояків КСС і УГА, а також потужного прошарку ідейно свідомої еліти, яка б залучала населення Волині до організованого національно-політичного життя. Очевидно, зародки організаційної мережі УВО були й на Холмщині. Щодо мережі УВО на Буковині, то невідомо, чи український спротив тут мав зв’язки з УВО. Можна припустити, що підпілля УВО на Буковині діяло ще на початку 1920-х рр., але було нечисленним, ретельно законспірованим і, ймовірно, оформленим в окрему організаційну одиницю, підпорядковану або безпосередньо Начальній команді УВО, або одному з територіально суміжних підрозділів.

Окрім українських земель, які перебували у складі Польщі та Румунії, організаційна мережа УВО розвивалася на теренах інших держав. Дуже важливою її частиною стала згадана вище експозитура УВО в ЧСР. Важливими завдання-ми цієї експозитури було підтримувати зв’язок і транспортувати матеріали, необхідні для УВО, збирати кошти для Організації та легалізовувати її членів, які мусили рятуватися від польських репресій у Галичині. Створено хімічну лабораторію УВО, яка поставила на потік виготовлення вибухових пристроїв. Опріч цього, експозитура на початку 1920-х рр. утримувала дуже важливі прикордонні пункти УВО в Тешині та Ужгороді. Наглядав за експозитурою УВО в ЧСР військовий аташе ЗУНР сотник І. Рудницький. 

Розвиткові організаційної мережі УВО в Чехо-Словаччині сприяли кілька чинників: наявність численної української еміграції, зокрема інтернованих старшин і вояків КСС та УГА; перебування у складі ЧСР Закарпаття, де переважало українське населення; ліберальне ставлення чехословацького уряду до українського націоналістичного руху. 

Важливою опорою УВО стала її організаційна мережа в Німеччині. Тут Організацію представляв Р. Ярий — член УВО з 1921 р. На його плечі ліг обов’язок постачати зброю та військові матеріали, значну частину яких закуповували в німецьких фірм. Невдовзі Р. Ярий зайняв посаду військового референта Закордонної делегації Військової Організації (ЗАДВОР). 

ЗАДВОР, використовувала традиційно напружені стосунки цієї держави з Польщею, забезпечуючи неофіційну підтримку відповідним напрямам діяльності УВО (налагоджено постачання зброї та вибухових речовин, вишкільну діяльність, фінансову підтримку). Зокрема, у грудні 1922 — лютому 1923 рр. у Мюнхені відбувся диверсійно-радіотехнічний вишкіл для членів УВО, в якому взяло участь понад 20 осіб. 

Важливих осередків УВО у Ґданську та Литві в 1921—1922 рр. ще не існувало. Експозитуру УВО в Гданську було створено тільки на зламі 1925/1926 рр. у складі 9 чоловік. Точкою відліку в діяльності представництва УВО в Литві можна вважати 1923 р., коли між Є. Коновальцем та прем’єр-міністром Литви Вальдемарасом була досягнута домовленість про співробітництво в галузі обміну розвідувальною інформацією стосовно Польщі та СРСР. 

В інших країнах Європи та Америки, окрім Австрії, ознак організаційної мережі УВО в 1920-1922 рр. також не виявлено. Організаційна робота серед колишніх українських вояків у США та Канаді розпочалася в 1924 р., коли було створено Українську стрілецьку громаду, що підтримувала тісні зв’язки з УВО. 

УВО намагалася поширити свій вплив також і на схід від Збруча. Колишні старшини та вояки КСС невеликими групами (десятками) пробиралися на терени Східної України, щоб організувати підпільні осередки, і що їхня праця, попри значні труднощі, мала успіх (П.Мірчук). За свідченням М. Кураха (протокол допиту в НКҐБ від 14 грудня 1944 р.), ССО у Східній Україні з кінця 1920 р. керував підполковник І. Андрух — «Богун» («Федір Іванович Снісарчук»), який підтримував зв’язок із Є. Коновальцем. Після того, як на початку 1921 р. (за іншими джерелами —1920 р.) під егідою УНР виник Центральний український повстанський комітет (ЦУПКом), що мав виконувати функції координаційного центру українського руху опору на теренах Наддніпрянщини, І. Андрух увійшов до його складу. Міські підпільні групи та окремі повстанські загони, які перебували під орудою ЦУПКому, очевидно, не належали до організаційної мережі УВО, але, за посередництвом своїх «агентів впливу» на зразок І. Андруха, ССО або УВО могли скеровувати діяльність підпільних осередків у потрібне для себе русло. У травні — на початку липня 1921 р. органи ЧК провели комплекс оперативних заходів, які завершилися розгромом підпільної мережі ЦУПКому. 28 серпня 1921 р. 39 осіб (за іншими джерелами — 163), причетних до комітету, зокрема І. Андруха, було розстріляно. Деякі члени ЦУПКому зуміли уникнути арешту і продовжили підпільну роботу.

Підпільники УВО діяли не тільки в Україні. За свідченням М. Кураха, у Москві перебував член Організації Федір Палащук, який працював у Наркомземі СРСР під прізвищем Конар. За часів УНР він працював у Міністерстві пропаганди, і ще 1920 р. його залишили для підпільної роботи. Цю інформацію частково підтверджують матеріали із заяви до ҐПУ УССР академіка Степана Рудницького. 

Підпільна робота в умовах тоталітарного режиму, який панував в СРСР, вимагала досконалої конспірації, інакше неминучими ставали значні втрати. Доля І. Андруха та багатьох інших підпільників яскравий доказ цього. Найбільшу загрозу підпільній мережі ССО та УВО становила агентура ЧК, завербована серед самих підпільників. Наприклад, 1920 р. для ведення підпільної роботи Є. Коновалець вислав в Україну старшину КСС Василя Хом’яка. Більшовики його заарештували і завербували як агента «Лебедя». Згодом його використали під час ліквідації самого Є. Коновальця. 

З усього вищенаписаного можна виокремити наступні висновки:

1) УВО було створено влітку-восени 1920 р. (30 липня 1920 року відбувся організаційний з'їзд українців-військовиків у Празі, але процес організаційного оформлення УВО розтягнувся на декілька місяців і завершився у 1921 р.);

2) кістяк УВО становили колишні січові стрільці та воїни УГА, перші виступили ініціаторами створення підпільної мережі і в Західній, і у Східній Україні, а другі стали кадровою основою Організації в Галичині; 3) безпосередньо біля ідеологічних та організаційних витоків УВО стояв Євген Коновалець, завдяки його високим професійним якостям у 1921 р. не виявилось досить серйозної альтернативної кандидатури на посаду керівника організації;

4) основною базою УВО в 1920-1922 рр. була Галичина, де зосередилася більшість її членів, і керівництво, а мережа, яка існувала в інших регіонах, мала тільки допоміжне значення.

І наостанок, 9 квітня 2015 року Верховна Рада України ухвалила закон «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті» авторства Юрія Шухевича, в якому було вказано перелік організацій, які визнаються такими, що боролись за незалежність України, серед них є і Українська Військова Організація.

Використані матеріали: Олександр Дарованець. Організаційні початки УВО та формування ї структури (1920-1922)

А.В.Кентій. Українська військова організація (УВО) в 1920-1928 рр. Короткий нарис.