Список персоналій для візуального розпізнавання

 1. Василь-Костянтин Острозький

Василь Костянтин Острозький (2 (12) лютого 1526 — 13 (23) лютого 1608) — український князь, від 1559 р. - київський воєвода. Наприкінці XVI ст. - найбільший після короля землевласник Речі Посполитої. Вважався цілком можливим претендентом на виборний королівський престол. Річні прибутки князя дослідники оцінюють у 10 млн. злотих. Князь мав можливість у найстисліший термін виставити 15-20-ти тисячне військо. Найбільшою справою В.-К. Острозького було створення культурно-освітнього осередку в Острозі. При княжому дворі діяла славетна Острозька академія, тут було надруковано Острозьку Біблію.

2. Петро Конашевич-Сагайдачний

Петро Конашевич-Сагайдачний (бл. 1582-1622) – гетьман реєстрового козацтва. Початок гетьманування Сагайдачного випав на 1616 р. На гетьманство його обирали кілька разів. Уславився як організатор походів запорожців у володіння кримського хана і на турецькі фортеці. У 1616 р. очолив переможний похід на турецьку фортецю Кафу - місто, де розташовувався найбільший невільницький ринок у Криму. 1618 р. очолював козацькі загони у поході польського королевича Владислава на Москву. З ініціативи Сагайдачного під захистом козацтва і за сприяння Київського братства було відновлено вищу православну ієрархію: 1620 р. єрусалимський патріарх Феофан висвятив І. Борецького на київського митрополита. У 1621 р. Сагайдачний очолював 40-тисячне українське військо, яке, приєднавшись до польських військ, відіграло вирішальну роль у розгромі турків у битві під Хотином.

3. Петро Могила

Петро Могила (1596-1647) - український політичний, церковний і освітній діяч Речі Посполитої. Народився в сім'ї молдовського господаря Симеона та угорської князівни Маргарет у грудні 1596 р. Від 1627 р. - архімандрит Києво-Печерської лаври в 1632-1647 рр. - митрополит Київський, Галицький і всієї Русі з 1633 року, легалізований польським урядом. У 1631 р. заснував у Печерській лаврі школу, яку 1632 р. об'єднав з братською школою на Подолі, внаслідок чого виникла Київська академія. Канонізований Церквою 1996 року. Вважається «батьком руської теології».

4. Богдан Хмельницький

Богдан Хмельницький (1595-1657) - гетьман (від 1648), який очолив Національно-визвольну війну українського народу проти польського володарювання середини 17 ст. Визначний політик, вправний дипломат, досвідчений полководець, він не тільки визначив подальшу долю України, а й відчутно впливав на тогочасне європейське політичне життя. Основним здобутком діяльності гетьмана стало створення української держави - Гетьманщини. Зваживши на зовнішньо- і внутрішньополітичну ситуацію кінця 1653 р., уклав перший українсько-російський договір (1654). Зближення Московії з Польщею після Віленського миру 1656 р. спонукало Хмельницького до пошуків нових союзників.

5. Петро Дорошенко

Петро Дорошенко (1627-1698) - гетьман Правобережної України (1665-1676). Головний сенс власної діяльності П. Дорошенко вбачав у зміцненні своєї влади на Правобережжі та поступовому об’єднанні всіх українських земель у межах однієї держави. У 1669 р. прийняв протекторат турецького султана. У 1672 р. розпочалася війна, яка завершилася укладенням Бучацького мирного договору, за яким Польща зрікалася претензій на Правобережну Україну. 1676 р. гетьман капітулював перед московським військом і козаками І. Самойловича. 

6. Іван Мазепа

Іван Мазепа (1639-1709) - гетьман Лівобережної України (1687-1709). Домігся стабілізації внутрішнього життя, а в зовнішній політиці протидіяв наступові російського царату на українську автономію. Особливу турботу виявляв до українського духовного життя, вкладав величезні гроші з державної скарбниці та власні у розвиток української освіти, науки, мистецтва, книгодрукування. Усвідомивши небезпеку перебування Гетьманщини у складі Росії, вдався до укладення союзу (1708) зі шведами й повстав проти Росії.

7. Кирило Розумовський

Кирило Розумовський (1724/17287-1803) - останній український гетьман (1750-1764). У 1746 р., 18-річним юнаком, Кирило Розумовський став президентом Російської академії наук, а гетьманську булаву отримав у 22-річному віці. У період гетьманства Розумовський більше жив у Санкт-Петербурзі, ніж в Україні, де справами керувала гетьманська канцелярія на чолі з Г. Тепловим. Прагнув відновити договірні взаємини між козацькою Україною та Російською імперією, зробити гетьманство спадковим для свого роду.

8. Григорій Сковорода

Григорій Сковорода (1722-1794) - найвидатніший український філософ 18 ст., просвітитель і поет. У 1741-1744 рр. - співак придворної капели у Петербурзі, пізніше викладач поетики у Переяславському та Харківському колегіумах. Автор збірок поезій «Сад божественних пісень» і байок «Байки харківські».

9. Іван Котляревський

Іван Котляревський (1769-1838) - перший класик нової української літератури, творець «Енеїди» та перших драматичних творів - п’єс «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». Виходом з друку перших трьох частин «Енеїди» І. Котляревського 1798 р. започатковано історію нової української літератури й засвідчено появу сучасної української літературної мови, адже вперше для написання літературного твору автор звернувся до живого усного мовлення народу.

10. Микола Костомаров

Микола Костомаров (1817-1885) - один із засновників та ідейних провідників Кирило-Мефодіївського товариства. Він був не лише автором програмових документів товариства, зокрема «Книги буття українського народу», а й одним з ініціаторів його заснування та неформальним лідером братчиків. Випускник історико-філологічного факультету Харківського університету, активний учасник харківського гуртка романтиків, згодом професор Київського університету, визначний історик, автор ґрунтовних досліджень з історії України, Росії та Східної Європи, письменник-романтик.

11. Пантелеймон Куліш

Пантелеймон Куліш (1819-1897) - автор першого в українській літературі історичного роману «Чорна рада. Хроніка 1663 року». Був одним з організаторів видання журналу «Основа» (1861-1862, Петербург). Зажив слави першого професійного українського літературного критика і творця українського правопису, чимало правил якого діють і нині. У 1857 р. П. Куліш видрукував український буквар - «Граматку» - перший підручник для навчання письма й читання живою українською мовою в Російській імперії. Непроминальне значення мали його переклади українською мовою творів Шекспіра, Байрона, Гете. Разом з І. Пулюєм П. Куліш є автором першого повного перекладу Святого Письма. Тож цілком заслужено П. Куліша називають ще й батьком українського художнього перекладу.

12. Тарас Шевченко

Тарасу Шевченку (1814-1861) судилося стати символом українського національного руху. Він - автор поетичної збірки «Кобзар» (1840), у якій уперше було засуджено колонізаторську політику російського самодержавства щодо України. З іменем Т. Шевченка пов’язане утвердження української літературної мови. Він - творець української національної ідеї, що через свої поетичні твори зробив її надбанням усього українського загалу, чим посприяв згуртуванню українців у боротьбі за національне визволення. Майстер українського образотворчого мистецтва, якому належить понад тисячу мистецьких творів - портретів, пейзажів, виконаних у різних техніках, численних гравюр.

13. Маркіян Шашкевич

Маркіян Шашкевич (1811-1843) посідає особливе місце в національно-культурному відродженні західноукраїнських земель. Про нього Іван Франко писав: «Людина наскрізь симпатична, щира, проста, огріта неложною любов’ю до рідного народу і непохитно певна своєї дороги». М. Шашкевича вшановують як видатного українського письменника та громадсько-культурного діяча, духовного лідера «Руської трійці». М. Шашкевич підготував перший у західноукраїнських землях шкільний підручник народною мовою - «Читанку для малих дітей» (1836 р., видана 1850 р.).

14. Володимир Антонович

Володимир Антонович (1834-1908) майже півстоліття очолював український суспільно-політичний рух. Саме він був ініціатором створення, лідером та ідейним натхненником Київської громади. Перебував на службі в Київській археографічній комісії, незабаром став головним редактором її видань, підготувавши на цій посаді 15 томів «Архіву Південно-Західної Росії», з яких 9 томів складалися з документів, зібраних та опрацьованих ним особисто. Від 1878 р. працював на кафедрі російської історії Київського університету. Цій діяльності він присвятив понад 35 років, виплекавши «київську школу» українських істориків. Її представники - учні Антоновича - Михайло Грушевський, Дмитро Багалій, Орест Левицький, Іван Каманін. В. Антонович започаткував також систематичні археологічні дослідження на території України, ставши родоначальником вітчизняної наукової археології.

15. Михайло Драгоманов

Михайло Драгоманов (1841-1895) - один з найактивніших діячів Київської громади. Автор численних праць з історії, літературознавства, фольклористики та інших наукових галузей і дисциплін, викладач Київського університету. Через переслідування російським царатом за участь у громадівському русі у 1876 р. емігрував за кордон. Став першим діячем модерного часу, який познайомив Європу з українським питанням. За фінансової підтримки Старої Київської громади М. Драгоманов започаткував видання першого українського політичного часопису «Громада» (протягом 1878-1882 рр. вийшло друком 5 томів збірника). М. Драгоманов критикував «старих» українофілів за аполітичне культурництво, прагнучи зорієнтувати українську справу на європейські взірці. Радикальні політичні погляди спричинили розрив з Київською громадою, який стався 1886 р. М. Драгоманов намагався спрямувати український рух на боротьбу за федералізацію в межах Російської та Австро-Угорської імперій. Він не вірив у можливість відновлення національної державності.

16. Павло Чубинський

Павло Чубинський (1839-1884) - автор віршів «Ще не вмерла України...». Уславився як дослідник української етнографії та фольклористики. У 1869-1871 рр. очолював етнографічно-статистичні експедиції з вивчення України, Білорусі та Молдови. Був автором журналу «Основа», де познайомився з Тарасом Шевченком, Миколою Костомаровим.

17. Ісмаїл Гаспринський

Ісмаїл Гаспринський (1851-1914) - кримськотатарський просвітник, мислитель, письменник, видавець першої в Криму тюркомовної газети. Народився неподалік Бахчисарая в сім’ї прапорщика, який згодом став поручиком і отримав дворянство. Після завершення навчання викладав у мусульманській семінарії. У 1877 р. став міським головою Бахчисарая. 1883-го заснував газету, яка пропагувала нові методи в шкільній науці для татар і передові ідеї мусульманства. У своїх оповіданнях порушував питання національного визволення мусульман, високої моралі, честі, гідності людини.

18. Микола Лисенко

Микола Лисенко (1842-1912) - основоположник української національної класичної музики. М. Лисенко започаткував різні жанри української опери: історико-героїчну, лірично-побутову, лірично-фантастичну, прикладами яких є опери «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Енеїда», «Ноктюрн». Найвищим досягненням оперної творчості М. Лисенка вважають оперу «Тарас Бульба». Написав М. Лисенко й перші дитячі опери «Коза-Дереза», «Пан Коцький». Композитор підготував 7 збірок народних пісень, покладених на фортепіано, загалом опублікував 600 пісень. У 1904 р. створює першу в Україні музично-драматичну школу.

19. Іван Франко

Іван Франко (1856-1916). Великий Каменяр, титан праці, велет духу - так називаємо Івана Франка, віддаючи належне його самовідданій праці задля поступу рідного народу. Вражає творчий доробок митця-мислителя: близько 6000 літературних, наукових і публіцистичних праць. Один з ідейних лідерів українського національного руху, був першим головою РУРП та одним з її головних ідеологів. У 1899 р. він вийшов з її складу, мотивуючи своє рішення тим, що почувається «насамперед русином, а потім радикалом». Уболіваючи за долю рідного народу, І. Франко саме йому присвятив свій найвизначніший твір - своєрідний підсумок багатолітніх духовних шукань - поему «Мойсей». У цій поемі сформульовано кінцеву мету українського національного руху.

20. Агатангел Кримський

Агатангел Кримський (1871-1942) - один з найвидатніших орієнталістів світу, поліглот (вільно володів майже 60 мовами). У 1918 р. став неодмінним секретарем УАН і очолив історико-філологічний відділ, низку комісій, а з 1921 р. - Інститут української наукової мови. Жертва сталінського терору.

21. Леся Українка

Леся Українка (псевдонім Косач Л. П.) (1871-1913) здобула світове визнання як драматург-новатор. Для її драм і драматичних поем «Одержима», «Вавилонський полон», «Кассандра», «Руфін і Прісцілла», «Оргія», «Камінний господар» характерні використання образів світової міфології, історії та культури, глибокий інтелектуалізм, утвердження ідеї незламності людського духу. Творчою вершиною поетеси стала драма-феєрія «Лісова пісня». Леся Українка відома як перекладач світової класики - Байрона, Дайте, Шекспіра.

22. Михайло Вербицький

Михайло Вербицький (1815-1870) - священик, композитор, автор мелодії національного гімну, хоровий диригент. Автор музики до театральних і оркестрових творів. Народився поблизу Перемишля (нині Пшемисль, Польща). Навчався в школі при кафедральному соборі в Перемишлі та Львівській греко-католицькій духовній семінарії, яку завершив екстерном і став священиком. З 1864 р. налагодив тісну співпрацю з Руським народним театром у Львові, для якого створив чимало музичних сценічних композицій. Музика до хору «Ще не вмерло Запорожжя» з вистави «Запорожці» К. Гейнча стала з 15 січня 1992 р. мелодією Державного гімну України.

23. Соломія Крушельницька

Соломія Крушельницька (1872-1952) - неперевершена оперна співачка світового рівня. Володіла винятковими природними вокальними і сценічними даними, виступала на сценах провідних театрів світу - у Львові, Відні, Варшаві, Кракові, Петербурзі, Одесі, Парижі, Римі, Мілані, Буенос-Айресі тощо, виконуючи партії з 60 опер.

24. Микола Міхновський

Микола Міхновський (1873-1924) навчався на юридичному факультеті університету Св. Володимира в Києві. Здобувши освіту, працював адвокатом у Києві та Харкові, виступав на політичних процесах в обороні підсудних, брав активну участь в українському національному русі. Ініціатор створення Української народної партії, її лідер. Обстоював вимогу досягнення державної самостійності України. Саме від нього бере початок український самостійницький рух на Наддніпрянщині.

25. Андрей Шептицький

Андрей Шептицький (1865-1944) - митрополит греко-католицької церкви (1900-1944), засновник Українського національного музею у Львові (1905), Богословського наукового товариства (1923) та Греко-Католйцької Львівської богословської академії (1928) - єдиного у Польщі легального вищого навчального закладу з українською мовою навчання у міжвоєнний період. 28 червня 1910 р. А. Шептицький виступив у Палаті панів парламенту, наголосивши на важливості відкриття українського університету у Львові. Тож для просування української справи митрополит активно використовував свій депутатський мандат (члена Галицького сейму і Палати панів Державної ради у Відні). У 1914-1917 рр. інтернований російською адміністрацією. У 1918 р. підтримав створення ЗУНР. Відкрито виступав проти масового винищення євреїв під час Другої світової війни, підтримував боротьбу за самостійну Україну. 

26. Кость Левицький

Кость Левицький (1859-1941) - державний і громадський діяч. Один із засновників та лідерів УНДП, згодом голова партії. У 1907-1918 рр. був послом (депутатом) до Державної ради Австро-Угорської імперії, очолював там Український парламентський клуб. 1908 р. обраний також послом до Галицького крайового сейму, очолював там Український сеймовий клуб. З початком Першої світової війни очолив Головну українську раду у Львові, згодом - Загальну українську раду у Відні. 10 жовтня 1918 р. став головою галицької делегації створеної у Львові Української національної ради ЗУНР. Перший голова уряду ЗУНР. Очолював українську делегацію на переговорах у Ризі (Латвія; 1920) та Женеві (Швейцарія; 1921, 1922). Після проголошення Акта відновлення Української Держави ЗО червня 1941 р. став головою Ради сеньйорів, що мала бути всеукраїнським представницьким органом.

27. Дмитро Донцов

Дмитро Донцов (1883-1973) - політичний діяч, журналіст, теоретик та ідеолог українського націоналізму. Народився в м. Мелітополь. Член Революційної української партії, Української соціал-демократичної робітничої партії. У 1914-1918 рр. - голова Союзу визволення України. У своїх теоретичних поглядах пройшов еволюцію від прийняття соціалістичних та марксистських ідей до їх повного заперечення. Обґрунтував ідею українського націоналізму. Обстоював ідею незалежності України, ідеологічно обґрунтував діяльність Організації українських націоналістів.

28. Михайло Грушевський

Михайло Грушевський (1866-1934) - видатний історик світового рівня. Його перу належить найґрунтовніше дослідження з минулого нашого народу - «Історія України-Руси», і, власне, він є творцем концепції українського історичного процесу (обґрунтував ідею тяглості української історії від часів Київської Русі до сучасності). У 28-річному віці він очолив кафедру історії Східної Європи у Львівському університеті. Протягом багатьох років очолював Наукове товариство ім. Шевченка. Лідер та ідеолог Української революції, голова Української Центральної Ради, неформальний лідер УПСР. Після гетьманського перевороту (1918) відійшов від державної діяльності. З 1919-го перебував у еміграції. 1924 р. повернувся до радянської України. Був обраний академіком ВУАН, очолював там історико-філологічний відділ.

29. Володимир Винниченко

Володимир Винниченко (1880-1951) - український політичний і державний діяч, видатний письменник. Один із лідерів УСДРП. Належав до проводу Української революції, керівництва Центральної Ради, автор її універсалів. Голова першого українського уряду - Генерального секретаріату (червень 1917 - січень 1918 рр.). За визнанням Д. Дорошенка, він «виніс на своїх плечах увесь тягар боротьби за автономію». Перебував в опозиції до гетьманського режиму, був організатором і керівником антигетьманського повстання, очолював Директорію УНР (листопад 1918 - лютий 1919 рр.). Після відставки залишив Україну, продовжував політичну діяльність в Австрії. 1920 р. мав невдалу спробу співпраці з радянською Україною, після чого емігрував остаточно. Із середини 1920-х відійшов від політики. Упродовж останніх 25 років жив у французькому містечку Мужен, біля Канн, присвятивши себе літературній творчості.

30. Павло Скоропадський

Павло Скоропадський (1873-1945) - український військовий і державний діяч, гетьман Української Держави (1918). Нащадок українського аристократичного роду. Учасник Першої світової війни, генерал-лейтенант, командир 34-го корпусу російської армії, після українізації - 1-го Українського корпусу, отаман Вільного козацтва. Прийшов до влади внаслідок державного перевороту за підтримки німецького військового керівництва (29 квітня 1918 р.). Усунутий від влади в результаті повстання, очоленого Директорією. 14 грудня 1918 р. зрікся гетьманства й емігрував до Німеччини.

31. Євген Петрушевич

Євген Петрушевич (1863-1940) - один з лідерів українського політичного руху в Австро-Угорській монархії початку 20 ст. Депутат австрійського парламенту та Галицького сейму. Обраний президентом УНРади (обіймав цю посаду до 9 червня 1919 р.). 9 червня 1919 р. проголошений диктатором ЗО (Західної області) УНР. Був одним з ініціаторів і безпосередньо реалізував злуку УНР та ЗУНР. Після переходу Галицької армії та уряду ЗО УНР за р. Збруч, на територію Наддніпрянської України, виявилися гострі розходження політичних ліній Петрушевича та Петлюри. У листопаді 1919 р. залишив Кам’янець-Подільськ, виїхавши до Відня. До кінця життя перебував у еміграції в Берліні.

32. Симон Петлюра

Симон Петлюра (1879-1926) відігравав ключову роль у подіях Української революції. Член Центральної Ради, голова Українського генерального військового комітету (УГВК), входив до першого складу Генерального секретаріату. Від листопада 1918 р. - член Директорії та Головний отаман Армії УНР. З лютого 1919 р. до кінця 1920 р. - голова Директорії УНР, фактично одноосібний лідер Української революції. У 1920 р. уклав союз із Польщею проти більшовиків (Варшавський договір 1920 р.). Після радянсько-польської війни 1920 р., коли можливості подальшої боротьби були вичерпані, Петлюра емігрував до Європи. У 1926 р. підступно вбитий більшовицьким агентом у Парижі.

33. Нестор Махно

Нестор Махно (1888-1934) - керівник найбільшого за масштабами селянсько-повстанського руху в Україні у 1918-1920 рр. Зумів зібрати величезну селянську армію (в окремі моменти - до 100 тис. осіб). Очолював боротьбу селян проти німецьких підрозділів та Гетьманату, згодом - проти Директорії УНР, денікінців, більшовиків (з останніми укладав тимчасові союзи). Після операції з розгрому П. Врангеля, у якій Махно виступав на боці Червоної армії, його військо було знищене радянською владою. Емігрував до Румунії (1921), потім - до Франції.

34. Володимир Вернадський

Володимир Вернадський (1863-1945) - основоположник геохімії, біогеохімії та радіології, автор теорії ноосфери, філософ, мислитель. Один із засновників УАН та її перший президент (1918-1921), почесний член багатьох іноземних академій і наукових товариств. Організатор багатьох наукових напрямів: генетичної мінералогії, геохімії, біогеохімії, геохімічної еволюції, геохімії ландшафтів, радіології, гідрогеології, наукознавства, вчення про живу речовину. Основоположник теорій біосфери і ноосфери. Збагатив науку глибокими ідеями, зокрема про роль живих організмів у геохімічних процесах.

35. Олександр Довженко

Олександр Довженко (1894-1956) - кінорежисер, письменник, один із основоположників радянської кінематографії. Шедеврами світового кінематографа стали фільми О. Довженка «Арсенал» (1929), «Земля» (1930) (1958 р. на міжнародному кінофестивалі в Брюсселі цей фільм визнано одним із 12 найкращих фільмів усіх часів і народів). Перший звуковий фільм Довженка - «Іван» (1932). У 1933 р. митець переїхав до Москви, поставив кінокартини «Аероград» (1935), «Щорс» (1939). У 80-х рр. 20 ст. було видано «Щоденник» О. Довженка, у якому митець дає відверту оцінку сталінському режиму.

36. Євген Коновалець

Євген Коновалець (1891-1938) під час боїв на г. Маківка у червні 1915 р. потрапив у російський полон. У 1917-му таємно прибув із Царицина до Києва. З січня 1918 р. - беззмінний командир полку Січових стрільців. У Армії УНР 1918-1919 рр. командував дивізією, корпусом Січових стрільців під час бойових операцій проти більшовицьких та денікінських військ. Один з організаторів Української військової організації (УВО, 1920), співзасновник Організації українських націоналістів (ОУН, 1929), перший голова її Проводу. Убитий агентом НКВС у Роттердамі (Нідерланди).

37. Августин Волошин

Августин Волошин (1874-1945) - греко-католицький священик, педагог, громадсько-політичний діяч, батько «українського відродження» в Закарпатті. У міжвоєнний період чітко дотримувався прочехословацької орієнтації. Був організатором і керівником Народно-християнської партії (1922-1939), обирався від неї послом чехословацького парламенту (1925-1929). У жовтні 1938 р. чехословацький уряд призначив його прем’єр-міністром автономного уряду Карпатської України. Під час виборів до Сойму Карпатської України 12 лютого 1939 р. обраний послом; 14 березня 1939 р. проголосив незалежність Карпатської України. На одному із засідань Сойму його обрано президентом. Працював в Українському вільному університеті. Помер у Бутирській в’язниці (Москва).

38. Степан Бандера

Степан Бандера (1909-1959) - член ОУН з 1929 р., від 1933 р. - голова Крайової екзекутиви (виконавчого органу) ОУН у західноукраїнських землях. Організатор низки замахів, зокрема вбивства у 1934 р. міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького. Після Варшавського і Львівського судових процесів 1935-1936 рр. над убивцями Б. Перацького був ув’язнений. Звільнився у середині вересня 1939 р. Очолив опозицію до А. Мельника, що призвело до розколу ОУН. Від 1940 р. - голова Революційного проводу ОУН. Ініціатор Акта відновлення Української Держави (ЗО червня 1941 р., Львів). За відмову скасувати його ув’язнений німцями у концтаборі Заксенгаузен до 1944 р. Після звільнення у жовтні 1944 р. мешкав у Берліні. Після капітуляції Третього райху опинився в еміграції: спочатку в Інсбруку (Австрія), а потім - у Мюнхені. 1959 р. убитий агентом КДБ у Мюнхені.

39. Роман Шухевич

Роман Шухевич (1907-1950) - член ОУН від 1930 р. Після розколу ОУН приєднався до бандерівської фракції, увійшов до проводу ОУН(б), брав участь у створенні «Карпатської Січі». Фактичний командир батальйону «Нахтігаль» (1941). У серпні 1943 р. на Третьому надзвичайному зборі ОУН його обрали головою бюро проводу ОУН(б) та головним командантом УПА. Генерал-хорунжий, головнокомандувач Української повстанської армії (УПА), голова Секретаріату Української головної визвольної ради (УГВР) (1944-1950).

40. Йосип Сліпий

Йосип Сліпий (1892-1984) - митрополит Української греко-католицької церкви від 1944 р., ректор Львівської греко-католицької духовної семінарії, яку 1928 р. перетворив на Богословську академію. У 1945 р. заарештований, перебував в ув'язненні, на каторжних роботах та засланні до 1963 р., згодом депортований за межі СРСР, емігрував до Ватикану.

41. Олесь Гончар

Олесь Гончар (1918-1995) - письменник, член Спілки письменників України від 1946 р. Упродовж 1959-1971 рр. - голова правління. Брав участь у Другій світовій війні, враження від якої лягли в основу багатьох його творів, зокрема трилогії «Прапороносці» (1946-1948). З 1960-х рр. О. Гончар починає відходити від канонів соцреалізму. У нових творах акцент перенесено на загальнолюдські цінності, як, наприклад, у новелі «За мить щастя». Роман «Собор» (1968), присвячений проблемі збереження історико-культурної спадщини українців, став важливим стимулом для розвитку національно-культурних процесів в Україні в 1960-1980-х рр. Як голова Спілки письменників України опікувався поширенням і популяризацією української мови, активно виступав проти політики зросійщення України.

42. Василь Стус

Василь Стус (1938-1985) - поет, правозахисник. 4 вересня 1965 р. перед прем’єрою кінофільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» підтримав протест І. Дзюби щодо арештів у колі української інтелігенції. У 1972 р. засуджений до 5 років ув’язнення та 3 років заслання («за антирадянську агітацію і пропаганду, систематичне виготовлення й розповсюдження антирадянських наклепницьких документів, що паплюжать радянський і суспільний лад»), У 1980 р. повторно засуджений за правозахисну діяльність (10 років таборів суворого режиму), помер у карцері. Лауреат Державної премії імені Т. Шевченка (1990), Герой України (2005, посмертно).

43. Василь Симоненко

Василь Симоненко (1935-1963) - поет, прозаїк, перекладач, журналіст. За життя В. Симоненка вийшла друком лише одна збірка поезій - «Тиша і грім» (1962), тоді ж його прийняли до Спілки письменників України. Великої популярності набули самвидавні поезії, у яких він критикував радянську дійсність, жорстокість комуністичної деспотії, великодержавницький шовінізм. Автор збірок поезій і прози «Земне тяжіння» (1964), «Вино із троянд» (1965), «Вірші» (1966), дитячих книжок, численних нарисів, фейлетонів, рецензій та ін. За неофіційною версією помер по кількох місяцях після побиття його черкаською міліцією. Став визначальною постаттю боротьби за державну і культурну суверенність України. Низку його віршів покладено на музику, перекладено англійською, болгарською, польською, російською, угорською та іншими мовами.

44. В'ячеслав Чорновіл

В'ячеслав Чорновіл [1937-1999] - учасник дисидентського руху з середини 60-х. У 1967 р. випустив у самвидаві книгу «Лихо з розуму», у якій ідеться про події 1965 р., коли за «антирадянську» діяльність було заарештовано та засуджено 20 українських інтелігентів. Книга стала першою ґрунтовною працею про ситуацію в Україні, яка потрапила на Захід з України після закінчення Другої світової війни і привернула увагу світової громадськості до українського питання. Кілька разів ув'язнений. Редактор самвидавного «Українського вісника» (1970-1972, 1987-1989], співзасновник Української Гельсінської спілки (1988). Один із засновників Народного руху України. Фаховий політик - народний депутат і учасник президентських перегонів, лідер опозиції.

45. Сергій Параджанов

Сергій Параджанов (1924-1990) - кінорежисер, сценарист. Вірменин, народжений у Тбілісі, котрий прославив своїм ім'ям українське кіно у світовому масштабі. Світову славу приніс фільм «Тіні забутих предків» [1964] за повістю М. Коцюбинського.

46. Левко Лук'яненко

Левко Лук’яненко (1927-2018) - правозахисник, політичний і державний діяч. Герой України. У 1959 р. разом зі Степаном Віруном і Василем Луцьківим став організатором Української робітничо-селянської спілки [УРСС], написав її програму, обґрунтував у ній необхідність боротьби за самостійність України мирними засобами на основі Конституцій УРСР і СРСР, а також норм міжнародного права. У січні 1961 р. заарештований і у травні засуджений Львівським обласним судом до страти за «зраду Батьківщини». Перебував 72 дні у камері смертників. Після того, як Верховний суд СРСР замінив смертний вирок на 15 років ув’язнення, відбував покарання спочатку в Мордовському концтаборі суворого режиму, потім - у Владимирській в'язниці. Після звільнення оселився в Чернігові, працював електриком у дитячій лікарні. Восени 1976 р. став одним із фундаторів Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ). У грудні 1977 р. заарештований за обвинуваченням в «антирадянській агітації і пропаганді», засуджений до 10 років тюрми і 5 років заслання. Під час слідства оголосив голодування на знак протесту, відмовився давати свідчення зі справи і склав заяву про відмову від радянського громадянства. У квітні 1990 р. на установчому з’їзді Української республіканської партії (УРП) обраний головою партії, створеної з УГС. Від березня 1990-го - народний депутат України, член Комісії з питань законодавства і законності. У 1991 р. був кандидатом у Президенти України та на посаду голови Верховної Ради України. Співавтор Декларації про державний суверенітет України.

47. Іван Дзюба

Іван Дзюба (нар. 1931) - літературознавець, письменник, громадський та політичний діяч. Член Спілки письменників України, академік НАН України. Зазнавав політичних переслідувань: 1972 р. заарештований і засуджений на 5 років позбавлення волі за «антирадянську діяльність», звільнений через півтора року, реабілітований у 1991 р. Перший президент Республіканської асоціації українознавців. Активний учасник дисидентського руху, один із засновників Народного руху України. Обстоював право української літератури на вільну думку і власний естетичний пошук. Автор праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965), де проаналізовано механізм примусової русифікації народів СРСР, насамперед українського. Праця, розповсюджена як самвидав, стала маніфестом шістдесятництва.

48. Петро Григоренко

Петро Григоренко (1907-1987) - військовий діяч, генерал-майор, активний учасник дисидентського руху 1960-1980 рр., правозахисник. У роки Другої світової війни командував стрілецькою дивізією. У 1963 р. із сином Григорієм створив нелегальну організацію, писав антирадянські летючки й особисто поширював їх. Арештований у 1964 р., за сфабрикованим діагнозом відісланий на примусове психіатричне лікування. Установив зв'язки з російськими дисидентами та українською опозицією. Був співзасновником московської Гельсінської групи та Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. У 1977 р. виїхав до США. Позбавлений радянського громадянства.

49. Іван Миколайчук

Іван Миколайчук (1941-1987) - актор, сценарист, режисер. Заслужений артист УРСР. Знявся у фільмах: «Сон» (1964) у ролі молодого Шевченка, «Тіні забутих предків», «Захар Беркут» (1972), «Лісова пісня» (1982) та ін. Виступив актором, співавтором сценаріїв і співрежисером фільмів «Білий птах з чорною ознакою» (1971; фільм одержав гран-прі на Міжнародному кінофестивалі в Москві, 1971).

50. Леонід Кравчук

Леонід Кравчук (нар. 1934) - політичний і державний діяч, перший всенародно обраний Президент України. У 1990 р. обраний народним депутатом УРСР, у липні 1990-го - головою ВР УРСР. Під час серпневого (1991) путчу в Москві відмовився виконувати накази нелегітимного ДКНС, невдовзі заявив про вихід з КПРС. Під його керівництвом ВР УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України. 1 грудня 1991 р. на президентських виборах отримав підтримку 61,59 % виборців. 7-8 грудня 1991 р. брав участь у нараді в Біловезькій Пущі (Білорусь), на якій було ухвалено рішення про ліквідацію СРСР. Перебував на посаді Президента України до липня 1994 р.

51. Леонід Кучма

Леонід Кучма (нар. 1938) - державний, політичний та громадський діяч. Прем'єр-міністр України (1992-1993), Президент України (1994-2004). Запровадив Програму радикальних економічних перетворень. Активно сприяв прийняттю Конституції України 1996 р. Як глава держави у 1994 р. підписав Меморандум про надання гарантій Україні з боку ядерних держав - США, Великої Британії та Російської Федерації, Хартію про особливе партнерство НАТО і України. У 1998 р. видав Указ про затвердження стратегії інтеграції України до Європейського Союзу. Це сприяло тому, що Україна стала повноправним членом міжнародного співтовариства, членом Ради Європи. 14 листопада 1999 р. вдруге обраний Президентом України. Запропонував стратегію економічної та соціальної політики на 2000-2004 рр. «Україна: поступ у XXI століття».

52. Віктор Ющенко

Віктор Ющенко (нар. 1954) - політичний і державний діяч, Прем'єр-міністр України (1999-2001), третій Президент України (2005-2010). Із січня 1993 р. - голова правління Національного банку України, брав участь у проведенні фінансових реформ, уведенні в обіг національної валюти - гривні. У 2004 р. балотувався на пост президента як самовисуванець. Його головним опонентом був Прем’єр-міністр України В. Янукович. Після 2-го туру було заявлено про фальсифікацію результатів голосування. Це викликало збурення, масові протести та кампанію непокори - «Помаранчеву революцію». Було ухвалено рішення про повторний 2-й тур голосування. Підтримав конституційну реформу, що обмежувала повноваження президента.

53. Любомир Гузар

Любомир Гузар [1933-2017] - Верховний Архієпископ Української греко-католицької церкви [2001-2011], кардинал. У 1944 р. його родина змушена була переїхати з України до Австрії, де він навчався в українській гімназії в м. Зальцбург. Від 1949 р. - у США. За працю «Митрополит Андрей Шептицький - провісник екуменізму» [1972] отримав ступінь доктора богослов'я. У квітні 1977 р. був висвячений на єпископа патріархом УГКЦ Й. Сліпим. У 1993 р. повернувся в Україну. У 1996 р. владика Любомир призначений єпископом-помічником глави УГКЦ з делегованими правами. 26 січня 2001 р. на надзвичайному Синоді єпископів обраний Верховним Архієпископом УГКЦ. Призначений папою Іоанном-Павлом II кардиналом. У 2011 р. у зв'язку із 75-річчям зрікся уряду Верховного Архієпископа УГКЦ.

54. Петро Порошенко

Петро Порошенко (нар. 1965] - політичний і державний діяч, п'ятий Президент України. Закінчив Київський університет імені Тараса Шевченка. З 1998 р. обирався народним депутатом України. Заступник голови Ради Національного банку України [2000-2004], міністр закордонних справ України [2009-2010]. Підтримав учасників Революції гідності. Під час позачергових президентських виборів у 2014 р. отримав 54,7 % голосів та переміг у першому турі. Підписав у червні 2014 р. економічну частину Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Сприяв створенню Єдиної помісної православної церкви України.

55. Володимир Зеленський

Український державний діяч, шостий і чинний Президент України з 20 травня 2019 року. До вступу на посаду здобув популярність як шоумен, актор, комік, режисер, продюсер і сценарист. Був співвласником і художнім керівником «Студії Квартал-95» (2003—2019) та генеральним продюсером телеканалу «Інтер» (2010—2012). Політичну кар'єру розпочав 2019 року та балотувався на виборах президента України 2019 року. За підсумками голосування обраний Президентом України.