Найістотніша відмінність між поняттями "український народ" і "українська нація" - момент самоусвідомлення: член суспільного колективу визнає свою належність до певної національної спільноти, тож коли це відбувається, можна говорити, що народ починає перетворюватися на націю.
Процес визрівання самосвідомості триває досить довго. Спочатку національне самоусвідомлення відбувається на рівні окремих індивідуумів, які складають національну інтелектуальну еліту. Згодом, коли представників цієї еліти стає більше, значення першочергового набуває завдання захопити ідеями національного розвитку широкий загал. Національна ідея, серед іншого й українська ідея - це постулат, згідно з яким кожна нація має право на свій всебічний культурний, суспільний і політичний розвиток й окремішє суспільно-культурне буття.
 |
Німецький філософ
Карл Маркс |
Усвідомлення себе членом національного колективу, добровільна самоідентифікація з певною нацією відбуваються ене завжди просто й однозначно. Для XIX ст. класики діалектичного матеріалізму К. Маркс і Ф. Енгельс запропонували класифікацію націй на державні (історичні) і бездержавні (неісторичні). Коли йдеться про належність до української нації, яка не є "історичною" (державною) нацією, тобто такою, що мала сталу державну традицію, то доречно говорити про подвійну часом і потрійну самоідентифікацію. Особливо для ранніх етапів національного руху. Людина визнавала себе особою українського походження, але політичним росіянином або поляком, австрійцем, угорцем, тощо. Русини-українці середини XIX ст. в Австро-Угорщині визнавали себе політичними австрійцями, членами польської спільноти Галичини й одночасно уналежнювали себе до єдиного "русского" світу з центром у столицях Російської імперії. На вищій стадії національного самоусвідомлення характерним було зараховувати себе одночасно до етнічної та політичної національних спільнот, тобто відмежовувати себе від панівних державних націй.
Державні народи - це ті, які на момент, коли постало національне питання, мали свої національні держави. До них належать росіяни, англійці, французи, іспанці, німці. Для Італії, яка не існувала, як єдина держава, характерним було те, що її народ мав свої традиційні держави - Сардинію, П'ємонт, Венецію, тощо. Державною нацією були й поляки, хоч свою державність вони втратили в 1795 р. після третього поділу Польщі. Тож польський рух XIX ст. розгортався під гаслом відновлення польської державності. Та й суспільна думка Європи сприймала поляків як націю, що мала свою державу й заслуговує на її відновлення. Так само угорці: вони хоч і належали до складу Австрійцської імперії, у середньовіччі мали своє королівство і тому в світовій суспільній думці були державним народом. Після революції 1848 року вони домоглися утворення дуалістичної монархії і стали поруч з австрійським другим державним народом Габсбурзької монархії.
 |
Етнічна мапа Австро-Угорської монархії
з америкаського атласу 1911 р.
Українці позначені як рутени (Ruthenians),
світло-зелена частина карти |
"Історичні" нації в результаті попереднього розвитку своїх країн опановують території "неісторичних" націй, які перебували в колоніальній залежності від перших. Унаслідок цього складалися ситуації, коли одні нації мали статус привілейованих, титульних, а інші ставали націями-паріями, упослідженими народами, які як неполітичні народи перебували в нижчому соціальному й культурному становищі. Так, австрійська нація панівним народом мала південнонімецький (австрійський) етнос, який посідав чільне місце поміж іншими націями, що належали до складу Австрії - угорцями, хорватами, чехами, поляками, русинами (українцями), словенцями, словаками, румунами, тощо. Ситуація ускладнювалася тим, що не всі народи з перелічених були в рівному становищі. Приміром, угорці були другою імперською нацією й управляли територіями хорватів, словаків, румунів. Поляки посідали панівне становище в Галичині, де кількісно переважали українці. У Росії панівною нацією були росіяни. Українців росіяни не визнавали за окрему націю вважаючи їх гілкою "триединого русского" народу.
Українці не мали класичної держави зі своїм монархом. Козацьке автоносне утворення не можна вважати повноцінною державою. Державу часів князівської Русі-України з центром у Києві так само не завжди співвідносили з українським етносом, вважаючи її за спадкоємицю Росії.
Отже, брак державної традиції перешкоджав українцям усвідомити своє право на окремішність, а світовій суспільній думці наперед визнати таке право за Україною.
Джерело: Ігор Гирич. Формування модерної української нації. Теорія і суспільні виклики (перша половиа XIX ст.). /Журнал "Історія і суспільствознавство в школах України: теорія та методика навчання. - с. 35-37
Немає коментарів :
Дописати коментар