Бойові дії між Вермахтом і Червоною Армією на території України в 1943 - 1944 рр.

Лекція 1

Внаслідок завершення Сталінградської битви Червоній армії вдалося наприкінці 1942 року знову повернутися на територію України, зайнявши декілька районів сучасної української території. Проте, ситуація в 1943-44 рр. складалася доволі неоднозначно. Незважаючи на перевагу в людях і техніці, Червоній армії довелося з важкими боями просуватися територією України. Якщо в 1941 р. Вермахт пройшов практично всю територію України від кінця червня до кінця грудня, то Червона армія долала ті самі відстані з боями впродовж всього 1943 р і аж до кінця жовтня 1944 р., тобто, майже два роки. Як бачимо, темпи просування військ Червоної армії були надзвичайно низькими.

Упродовж січня-лютого 1943 р. війська Південно-Західного фронту, якими тоді командував генерал Ватутін, у жорстоких боях просунулися на 200-250 км на захід, вийшовши на лінію Красноград-Новомосковськ-Синельникове. Червона армія вела масштабний наступ на фронті шириною 1600 км. В лютому 1943 р. вдалося відбити Луганськ, і Червона армія 12 лютого 1943 р. вийшла до міста Червоноармійськ Дніпропетровської області. Це прорив до Дніпропетровської області створив серйозну загрозу захоплення цього важливого промислового міста, а 16 лютого Червона армія несподіваним потужним ударом захопила Харків - першу столицю радянської України. Рятуючи свій Східний фронт від повної катастрофи взимку 1943 р. німецьке командування активізувало перекидання свіжих сил до Радянського Союзу.
Наприкінці лютого 1943 р. Вермахт отримав на поповнення 25 свіжих дивізій, завдяки яким вдалося стабілізувати фронт на території України, зокрема в Донбасі. Німці створили дві танкові ударні групи, які зосередили в районі Дніпропетровська та Харкова. На початку березня 1943 р. Вермахт перейшов у контрнаступ. 16 березня 1943 р. німецькими віськами було взято Харків, радянські війська були витіснені з міста, і фронт стабілізувався по р.Сіверський Донець.

Попри дошкульну поразку під Харковом, загалом стратегічна ініціатива у війні все частіше стала належати Червоній армії. Протягом зими 1942-43 рр. Вермахт відступив на Захід на різних ділянках фронту на відстань від 300 до 700 км. Це стало великим ударом по престижу німецької армії. Водночас німецький контрнаступ лютого-березні 1943 р. продемонстрував, що у командування Вермахту залишаються ще доволі потужні резерви і саме завдяки цьому німецьке найвище військове й політичне керівництво прийняло рішення влітку 1943 р.знову перехопити стратегічну ініціативу і переломити хід подій на Східному фронті. Для цього було використано так званий "вигин фронту", відомий як "Курський виступ", де німці планували двома концентрованими ударами з півночі й півдня вирівняти фронт, ліквідувавши радянське угрупування у великому мішку. До Курська було стягнуто на початку липня 1943 р. 50 німецьких дивізій, з них 16 танкових, 2700 танків, 10 тис. гармат і мінометів, 2 тис. літаків і 900 тис. солдатів. Проте радянській розвідці вдалося дізнатися деталі цього плану цього німецького наступу, а наявність інформації дозволила радянському командуванню належно підготуватися до німецького наступу. Радянська оборона розташувалася на заздалегідь підготовлених восьми рубежах оборони, які мали загальну протяжність і глибину 300 км, це була глибоко ешелонована оборона. На Курському виступі було зосереджені війська Центрального й Воронезького фронтів чисельністю 1 млн. 300 тис. осіб, на озброєнні яких було 19 тис. гармат, і мінометів, 3400 танків, 2100 літаків. Крім цього на схід від Курського виступу радянське командування залишило так званий резервний фронт, або Степовий фронт, у складі якого налічувалося до 600 тис. бійців, 3400 гармат і мінометів, 1551 танк. За такого співвідношення сил, коли наступаючі війська мали долати ешелоновану оборону переважаючих сил противника, зрозуміло було, що німецький наступ приречений на невдачу.

Танкова битва під Прохорівкою

Тому багато німецьких генералів попереджали Гітлера про можливий трагічний розвиток подій для Вермахту й просили або відтермінувати наступ і стягнути ще більше сил, або, навпаки, відвести свої війська, вирівнявши фронт і створити глибоко ешелоновану оборону від можливого радянського наступу. Проте Гітлер був людиною самовпевненою, вважав, що він найкраще орієнтується у військовій ситуації, краще знає військову науку, тому він віддав наказ реалізувати операцію.
5 липня 1943 року німецькі танкові клини розпочали синхронний наступ з півночі та півдня назустріч один одному, однак зав'язли в глибоко ешелонованій радянські обороні, просунулися на 12 та 35 км відповідно. 12 липня, коли німці кинули в бій останній резерв, відбулася знаменита танкова битва під Прохорівкою, яка не змогла переламати хід операції на німецьку користь. Використавши найсучасніші розробки німецького науково-промислового комплексу, Вермахту не вдалося розгромити Червону армію під Курськом. З 13 липня 1943 р.Червона армія перейшла до контрнаступу. Внаслідок масштабних і кровопролитних боїв 5 серпня 1943 р. радянським військам вдалося оволодіти Орлом, а 3 серпня  Степовий і Воронезький фронти розпочали Харківсько-Білгородську операцію, яка тривала 20 днів і завершилася взяттям Харкова 23 серпня 1943 р.

Це було друге взяття Харкова після лютого 1943 р. військами Червоної армії. Під час Курської битви обидві армії понесли гігантські втрати. Вермахт недорахувався 500 тис. солдатів і офіцерів убитими, 1,5 тис. танків, 1700 літаків. Червона армія залишила на полі битви майже 900 тис. убитими, 6046 танків, 5244 гармати, 1626 літаків. Добові втрати радянських  військ під час Курської битви досягали 18 тис. убитими, 120 танків, 27 літаків. Незважаючи на те, що втрати Червоної армії були більшими, їй вдалося заволодіти стратегічною ініціативою, прорвати німецький фронт і змусити німців швидко відступати. Вермахт використав останні резерви, натомість Червона армія мала додаткові сили, які поступово вводилися в бій.

До кінця вересня 1943 р. радянські війська провели на території України Мелітопольську, Донбаську, Чернігово-Прип'ятську операції. Найбільш масштабною й кривавою з них була Донбаська операція, яка тривала з 13 серпня до 22 вересня 1943 року. Операція проводилася силами Південно-Західного фронту (командувач Р.Малиновський) і Південного фронту (командувач Ф.Толбухін). Незважаючи на більш як двократну перевагу в особовому складі, танках, п'ятикратну перевагу в артилерії, просування радянських війська наштовхнулося на доволі поважні труднощі. Вермахт, зокрема його 6-та армія генерала Голліта створила добре укріплені рубежі на р.Міус (Міус-фронт), який подолали лише завдяки колосальній перевазі в артилерії, зокрема, в реактивних артилерійських установках залпового вогню, які буквально переорали німецьку оборону.
18 серпня 1943 р. оборону Вермахту на р.Міус було прорвано, і 8 вересня 1943 р. радянські війська взяли м.Сталіно, сучасний Донецьк, а 22 вересня 1943 р вийшли на рубіж Дніпропетровськ-Мелітополь, таким чином досягнувши Дніпра. Втрати Червоної армії в Донбаській операції склали 273 500 осіб убитими і пораненими.
Паралельно із просуванням радянських військ на південь відбувалось наближення до головної української ріки в її середній течії. Війська Воронезького фронту під командуванням Ватутіна через Сумщину, Чернігівщину і Полтавщину вийшли до Дніпра в районі міста Переяслава-Хмельницького. Німецькі війська були відведені за лінію Дніпра і зайняли вигідні оборонні рубежі на високому західному березі. Червона армія таким чином вийшла до Дніпра фронтом 450 км. Командування Вермахту розробило план довготривалої оборони під назвою "Вотан". Він передбачав створення від Балтійського до Чорного моря добре укріпленого так званого Східного валу, який мав проходити по лінії Нарва-Псков-Гомель і далі вже по Дніпру. Цей рубіж, на думку німецького командування і на думку Гітлера, мав бути неприступним, настільки неприступним, що Гітлер оголосив Східний вал державним рубежем Рейху.
Основні сили захисників Східного валу на його Дніпровській частині на території України складали війська групи армій "Південь", командував якою фельдмаршал фон Манштейн. Проти цих військ Вермахту  діяли війська Центрального (командувач генерал Рокосовський), Воронезького (командувач генерал Ватутін), Степового (командувач генерал Конєв), Південно-Західного (командувач генерал Малиновський), Південного (командувач генерал Толбухін) фронтів. Співвідношення сил було на користь Червоної армії, яка наступала: в людях - 3 млн. проти 1,2 млн., в артилерії - 51 тис. гармат і мінометів проти 12 тис., в танках - 3 тис. проти 2 тис., у літаках - 2800 проти 2 тис. німецьких літаків. Радянське військове керівництво вирішило провести наступ через широку річку буз зупинки, як це здавалося на плечах відступаючого ворога, який евакуювався на західний берег Дніпра. Битва за Дніпро склалася із двох стратегічних наступальних операцій - так званої Нижньодніпровської наступальної операції і Київської наступальної операції.

Нижньодніпровська наступальна операція тривала з 26 вересня до 20 грудня 1943 року, проводилася військами Степового, який з 20 жовтня почав називатися 2-м Українським фронтом, Південно-Західного (3-го Українського), і Південного, або 4-го Українського фронтів. У ході операції німецькі війська були витіснені із Запорізької та Херсонської областей. Німецьке угрупування в Криму виявилося заблокованим, а радянські війська зайняли гігантські території , гігантський плацдарм на правому березі Дніпра, 450 км по фронту і 100 км і глибину. Цей плацдарм тягнувся фактично від міста Черкаси  до міста Запоріжжя. Однак спроби радянського командування розширити цей плацдарм далі на захід були приречені на невдачу. Німецьке командування всіма силами обороняло Криворізький залізорудний басейн, і зіштовхнувшись з глибоко ешелонованою впертою обороною противника, Червона армія змушена була тимчасово зупинитися. В ході Нижньодніпровської наступальної операції радянські війська втратили 754 тис. осіб вбитими, що становило 45% від усіх втрат радянських військ у боях за Україну від серпня по грудень 1943 р.

Надзвичайно складно також проходила Київська наступальна операція, яка тривала від 12 жовтня до 23 грудня 1943 р. Операцію здійснювали війська Воронезького (1-го Українського) фронту. Сталін особисто поставив перед командуванням фронту завдання взяти Київ до чергової річниці жовтневої революції, тобто до 7 листопада. Спершу планувалося здійснювати наступ на Київ з Букринського плацдарму, що розташовувався південніше міста. Однак горбиста місцевість і добре украплені німецькі позиції перетворили ці спроби на відверту контрпродуктивну бійню. Третя гвардійська танкова армія (командувач генерал Рибалко) кинута на Букринський плацдарм не мала маневру у складних рельєфних умовах, а тому не могла дієво використати свій наступальний потенціал. Втративши на Букринському плацдармі 240 тис. солдатів і офіцерів убитими, радянське командування 25 жовтня 1943 р. після місяця безуспішних спроб вирватися з Букрина віддало наказ  залишкам своїх військ здійснити повторне форсування Дніпра із заходу на схід - з Букринського плацдарму на лівий берег, а потім знову перейти на захід, але вже в районі Лютізького плацдарму, розташованого дещо північніше Києва.

3 листопада 1943 року з Лютізького плацдарму розпочався радянський наступ на Київ з півночі й заходу.  Радянським військовим вдалося перерізати Житомирську трасу і таким чином поставити під загрозу оточення німецьке угрупування в місті. Не бажаючи опинитися в котлі, німці в швидкому порядку евакуювалися з Києва і впродовж 4-5 листопада, після відступу Вермахту, 6 листопада до Києва вступила, із заходу, а не зі сходу, як слід було очікувати, Червона армія, яка увійшла в Київ по Житомирські трасі.
13 листопада радянські війська вже були в Житомирі - так потужно продовжувався цей колосальний наступ, за 130 км від Києва, тобто плацдарм було розширено на 30 км на захід. Така конфігурація фронту, коли Червона армія з півночі нависала над основними силами німців на території України, загрожувала оточенню всієї німецької групи армій "Південь". Відповідно, німецьке командування почало вживати оперативні контрзаходи, щоб зменшити, зрізати радянський плацдарм в районі Київ-Житомир. 14 листопада 1943 р. на захід від Житомира німецьке командування зосередило 9 танкових, 2 механізовані, 4 піхотні дивізії, які нанесли контрудар в напрямку Києва. Цей контрудар був настільки потужним, що німецькі війська вдалося зупинити лише за 50 км від Києва. Тобто, німецька армія відкинула радянські війська на 80 км. Контрудар німців викликав в Києві справжню паніку, радянське командування знову готувалося до відступу й до здачі міста. Але все ж таки в районі Фастова-Брусилова німецький контрнаступ вдалося зупинити. І, відповідно, в цих краях відбувалися в той час колосальні танкові баталії, в яких щодня брали участь по 300-400 танків з кожного боку. 23 грудня 1943 року німецький контрнаступ вичерпався, і фронт стабілізувався приблизно в 40-50-кілометровій зоні навколо Києва. Під час Київської наступальної операції Червона армія втратила понад 800 тис. осіб убитими і пораненими. Таким чином, у битві за Дніпро Червона армія втратила понад 1,5 млн. бійців вбитими й пораненими, 5 тис. танків і 1,5 тис. літаків. Причин таких невиправдано високих втрат Червоної армії було декілька. По-перше радянське командування, військове й політичне, прагнуло якнайшвидше форсувати Дніпро, через що армія не мала достатнього часу для того, аби підтягнути тили, зосередити понтонні мости, понтонні переправи, підтягнути плавзасоби. Практично всі ці недоліки вказав у своїх спогадах маршал Конєв, які вийшли ще в радянські часи, які відомі як "Записки командувача фронтом". Він зокрема згадував: "На жаль, практично не було засобів для форсування ріки, не рахуючи декількох надувних човнів. Місцевість степова, лісу немає, і, відповідно, не має де взяти допоміжного матеріалу для побудови плотів і мостів. Окрім лози та верби на березі річки нічого не було. Правда деякі передбачливі командири дорогою забирали човни, бочки, дошки від зруйнованих хат, і все, звісно, пригодилося. Але для армії цього було мало. Ми прийняли рішення, все, що є в найближчих селах - дерев'яні двері, стодоли, дахи, бочки, паркани - розібрати й використати для спорудження плотів". Той же Конєв підкреслював, що через нестачу боєприпасів перед форсуванням Дніпра не проводили належної артилерійської підготовки, тобто, війська кидали прямо на пристріляні німецькі кулемети, які стояли на високому правому березі. Також маршал нарікав на те, що молодші і середні офіцери дуже часто були неналежним чином підготовлені для проведення такої складної операції, як форсування широкої водної перепони.