Лекція 2
Якщо подивитися, як були зосереджені ці велетенські військові угрупування, і з боку
німецького, і з боку радянського, то можемо зауважити, що вони зосереджувалися винятково для наступу, використовували так звані вигини в кордонах, відомі як "балкони". Німецький Вермахт був зосереджений в трьох групах армій: групі армій "Північ", групі армій "Центр" і групі армій "Південь". Група армій "Північ" зосереджувалася в Східній Пруссії на так званому "східно-пруському балконі" і мала завдання наступати в напрямку на Прибалтику і Ленінграда на з'єднання із фінською армією, котра мала наступати з півночі. Група армій "Центр" - найпотужніша німецька група армій, яка мала 2 танкові групи у своєму складі, зосереджувалася на так званому польському виступі, на двох напрямках - на півночі і на півдні, від Білостоцького виступу, від тої території Радянського Союзу, яка врізалась в німецькі володіння колишньої Польщі. Група армій "Південь", яка мала наступати на територію України, зосереджувалася в районі Любліна і Томашова Любельського і, відповідно, мала наступати на території України в район Києва, до Чорного моря, Донбасу і пізніше на Кавказ. А група армій "Центр" мала наступати через територію Білорусі на Смоленськ і Москву, на серце Радянського Союзу.
Радянські війська так само були зосереджені в такий спосіб, який робив невигідною оборону, але вигідним наступ. Основне ударне угрупування радянських військ в Прибалтиці зосереджувалось на литовському виступі, маючи за мету наступати на територію Східної Пруссії. Радянський Західний фронт майже повністю був втягнутий в так званий "білостоцький виступ" - у великий вигин в кордоні радянської території, який врізався в землі тодішньої Німеччини (в ті польські землі, що були окуповані Німеччиною). З цього напрямку наступ мав розвиватися в напрямку Варшави на Берлін. Відповідно на території України основні радянські війська Південно-Західного фронту були зосереджені на так званому Львівському "балконі", або Львівському виступі, території сучасної Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської областей, тобто території, яка теж врізалася ламаною лінією в окуповану німцями Польщу. З цього "балкону" наступ мав вестися на території сучасної південної Польщі, південно-східної Німеччини, Чехії, Австрії, тобто, в напрямку південного флангу.
Потрібно зауважити, що найбільшою проблемою для німецьких військ, німецького командування було, як вище було сказано, відставання в техніці від Червоної Армії. В абсолютних цифрах співвідношення танкових військ Вермахту до Червоної Армії на Східному фронті 22 червня 1941 р. виглядало наступним чином:
У другій половині 1940 р. і на початку 1941 р., виходячи з переваги у тактичних засобах в танках, артилерії, авіації, головне командування Червоної Армії активно розробило плани війни на заході. Сьогодні історикам відома низка документів, у яких містяться плани можливого вторгнення в Європу. Це доповідна записка наркома оборони СРСР, начальника Генштабу Червоної Армії в ЦК ВКП (б) і В'ячеславу Молотову про стратегічне розгортання збройних сил на заході і сході від 16 серпня 1940 р., документ з такою ж назвою від 18 вересня 1940 р., доповідна записка наркома оборони СРСР, начальника Генштабу Червоної Армії в ЦК ВКП (б) Сталіну й Молотову про стратегічне розгортання збройних сил на 1941 р. від 5 жовтня 1940 р. Також Записка начальника штабу Київського особливого військового округу згідно з рішенням Ради Південно-Західного фронту про план розгортання на 1940 р за грудень 1940 р., директива Наркома оборони СРСР Начальника Генштабу Червоної Армії командувачу військами Західного особливого військового округу на розробку плану оперативного розгортання військ округу за квітень 1941 р. Також цитовані вище міркування про план стратегічного розгортання збройних сил на випадок війни з Німеччиною від 15 травня 1941 р.
Усі згадані вище документи містять плани наступальних дій, і в жодному з них не йдеться про оборону власної території, про захист своєї країни. Завершити концентрацію радянський військ у вказаних районах в оперативних планах передбачалося до 10 липня 1941 р. Це означало тільки одне - після 10 липня 1941 р плани мали бути реалізовані. Очевидно Сталін передбачав, що саме до 10 липня 1941 р. Німеччина розпочне війну проти Британії і таким чином зробить можливим наступ на Захід. Як бачимо, обидві протиборчі сторони не думали про оборону уже наявних своїх територій, а вели мову тільки про наступ вперед. Обидві армії - Вермахт і Червона Армія виглядали, як дві стиснуті пружини. Як з цих пружин розпрямилася б швидше, та б і завдала смертельного удару противнику.
Так сталося, що німецький Вермахт почав першим і тому отримав стратегічні переваги в перші місяці війни проти Радянського Союзу. О 3.15 за середньоєвропейським часом 22 червня 1941 р. німецька артилерія і авіація нанесла несподіваний масований удар по радянських військах, розпочавши бойові дії на Східному фронті - найбільшому фронті Другої
світової війни. В перші години бомбовим ударам було піддано міста на західних кордонах Радянського Союзу, бомбардували Київ, Львів, Одесу, Севастополь, тобто, стратегічні міста на території України. Авіаційним і артилерійським ударам були піддані комунікації, вузли зв'язку, польові аеродроми, штаби Червоної Армії. Москва в перші години війни ніяк не могла зорієнтуватись в ситуації, Сталін не міг повірити, що Гітлер випередив його й рішився реалізувати свій стратегічний план. Тому в перші години війни з Москви йшли накази не піддаватися на провокації й не відкривати вогонь у відповідь. Лише до вечора 22 червня в Москві остаточно впевнилися, що мають справу не з провокаціями, а з повноцінною війною, яку неможливо зупинити дипломатичними методами, і тоді було вирішено діяти, але діяти в надзвичайно дивний спосіб - радянське керівництво вирішило розпочати реалізацію своїх довоєнних планів - планів наступу. О 21.15 22 червня 1941 нарком оборони СРСР Тимошенко надіслав командуючим фронтів директиву № 3, в якій поставив війська завдання на 23 і 24 червня: "Концентричними, зосередженими ударами військ Північно-Західного ьй Західного фронтів оточити і ліквідувати сувалківське угрупування противника і до кінця дня 24 червня оволодіти містом Сувалки. Могутніми концентричними ударами механізованих корпусів, всією авіацією Південно-Західного фронту й інших військ оточити й ліквідувати угрупування противника, що наступав в напрямку Володимир-Волинський - Броди. До кінця 24 червня оволодіти районом Любліна".
Тобто, і Південно-Західний і Західний і Північно-Західний фронти мали знищити війська, які вторглися на територію СРСР і переходити до наступу, оволодіти цілями на території, підконтрольній Німеччині. Проте, ця директива не враховувала реальної ситуації, яка склалася після початку війни. З перших днів боїв на території України найбільш загострена й загрозлива ситуація спостерігалася на півдні Волинської й на півночі Львівської областей. За перший день боїв Вермахт просунувся в цьому районі на 30-50 км.
Основний удар сил 1-ї німецької танкової групи і 6-ї піхотної армії спостерігався на, так званому, сокальському кордоні, це межа Львівської й Волинської областей. Відповідно, в Радянському Союзі ніяк не могли розраховувати, що німці кинуть великі танкові сили саме в цей район. В цьому районі було мало шосейних доріг, великі лісові масиви, піщаний ґрунт, місцями болотиста місцевість, отже, ця територія вважалася непридатною для наступу тогочасних танків. Основні радянські танкові сили й сили механізованих корпусів були зосереджені південніше, на Львівському "балконі" (сучасний південь Львівської області). Відповідно, вони були приблизно на відстані 100 км від місця найбільшого прориву німецьких військ.
Перший день боїв на Південно-Західному фронті ще не окреслив загальної майбутньої трагедії цієї радянської групи армій. Вперті бої 22 червня зав'язались навколо укріплений районів, насамперед Рава-Руського й Перемишльського. Ці укріпрайони являли собою недобудовані укріплення, частково перенесені зі старого кордону 1939 р. Будівництво їх здійснювалося протягом 1939 і 1940 рр., потім його припинили, оскільки передбачалося наступати на захід, а не оборонятися. Найважчі бої 22 червня на території України розгорнулися в смузі 6-ї радянської армії генерала Музиченка, який утримував 120-км фронт від міста Христинополя (Червонограда) до міста Радивилів. Саме там відбувся прорив вздовж сокальського кордону , коли німецькі війська вирвались на оперативний простір. Після отримання директиви про наступ в кінці дня 22 червня, в ніч з 22 на 23 червня в Тернополі відбулася нарада за участю командувача Південно-Західного фронту генерал-полковника Кирпоноса, начальника штабу фронту генерал-полковника Пуркаєва, члена Військової ради фронту корпусного комісара Вашугіна, повноважних представників Ставки Верховного Головнокомандування генерала армії начальника штабу Червоної Армії генерала Жукова, першого секретаря ЦК КП(б)У Хрущова. На цій нараді обговорювався наказ наркома оборони про перехід до наступу.
Як це не дивно, але начальник штабу фронту Пуркаєв наполягав на тому, що наказ неможливо здійснити, реалізувати і вимагав відвести війська Південно-Західного фронту за лінію колишнього радянсько-польського кордону, тобто за р.Збруч і зайняти там стійку оборону. Пуркаєв пропонував за декілька днів провести відмобілізацію автотранспорту з народного господарства, а тоді лише переходити до контрнаступу. Натомість, фронтовий комісар Вашугін, навпаки, вимагав негайно виконати наказ і переходити в наступ в напрямку Любліна. Після важкої дискусії командуючий фронтом Кирпонос прийняв так зване "соломонове рішення", яке виявилось катастрофічним за тих умов. Він не віддав військам наказу про перехід до масштабного наступу на Люблін, але й не наважився віддати наказ про відступ і планову оборону на старих рубежах 1939 р. Кирпонос натомість наказав створити низку ударних угрупувань, атаками яких він розраховував зупинити німецький танковий клин, який прорвався вздовж сокальського кордону. Зокрема планувалося нанести удари на південь з території Галичини по німецькому угрупуванню, яке прорвалося і з півночі, з району Ковеля, звідки можна було перекинути війська і нанести удар по німецькому угрупуванню, відрізати його від основних сил, оточити на території України й розгромити.
Вадою цієї операції було те, що бронетанковим військам, які мали просуватися до місця
прориву німецьких військ, щоб прибути до висхідної точки, з якої слід було починати наступ, потрібно було подолати 100, 150, а інколи й 200 км. А в умовах бездоріжжя і панування німецької авіації в повітрі (бо німецька авіація в перші години війни знищила основну масу радянської авіації прямо на аеродромах) така передислокація, такий марш видавався просто катастрофічним для бронетанкових війська, які не витримувати як погодніх умов, складних під час форсованого маршу на великі дистанції, так і не витримували ударів німецької авіації. Але найгіршим лихом були накази, які постійно змінювалися й хаотично поступали до військ. Вони приходили лдні на зміну іншим, і дуже часто суперечили одні одним.. Згадуючи про спробу відрізати німецьку піхоту і танкові частини від основних сил і оточити їх в Західній Україні, командир 32-ї танкової дивізії 4-го мехінізованого корпусу полковник Пушкін писав: "23 червня 1941 р. дивізія отримала наказ у взаємодії з 8-ю танковою, 81-ю мотострілковою дивізіями оточити і ліквідувати противника в районі Немирова на Львівщині.
Не пройшовши й 30-ти кілометрів, вона отримала інше завдання - ліквідувати противника в районі Великих Мостів, коли дивізію довелося развернути по дорозі на 180 градусів. Після прибуття до міста Великі Мости дивізія танків противника не виявила. О 17 годині було отримано новий наказ - ліквідувати авіадесант і 300 танків противника в районі Кам'янки Струмилової. Дивізія почала виконувати наказ, але й там противника не виявилось. В Кам'янці Струмиловій були наші частини. За добу танкові полки дивізії зробили марш 100 км. 24 червня 1941 р. до 1-ї години ночі дивізія зосередилпась в районі Кам'янки Струмилової, а об 11-й годині був отриманий новий наказ - до 15-ї години 24 червня зосередитись у сусідньому районі із завданням у взаємодії з 8-ю танковою і 81-ю мотострілковою дивізіями ліквідувати противника в районі Ольшина-Хотинець-Млини. Дивізія, здійснюючи марш вулицями Львова зіштовхнулась із зустрічним потоком бойових машин 8-го мехкорпусу, на вулицях Львова йшли вуличні бої з диверсантами. З великими труднощами, долаючи вуличні пробки, дивізія до 22-ї години 25 червня завершила зосередження в заданому районі".
Так само по території Галичини абсолютно безпродуктивно командування ганяло інші дивізії, які полювали на німецькі піхотні частини, наче з гармати за горобцями. Фактично, за декілька днів, з 25 по 27 червня ці дивізії "накрутили" до 400 кілометрів по дорогах Галичини під німецькими авіаударами, в заторах, в містах, тощо. Як писав у своєму щоденнику цитований полковник Пушкін, 32-га танкова дивізія за весь цей час їждження територією Західної України бойових дій не вела в зв'язку з відсутністю противника, тобто, розвідка працювала настільки погано, що дивізія завжди відправлялась в ті місця, де противника або вже не було, або ще не було. Таким чином, колосальний наступальний ресурс танкової дивізії задіяним не був.
Потрібно зауважити, що найбільшою проблемою для німецьких військ, німецького командування було, як вище було сказано, відставання в техніці від Червоної Армії. В абсолютних цифрах співвідношення танкових військ Вермахту до Червоної Армії на Східному фронті 22 червня 1941 р. виглядало наступним чином:
- німецька група армій "Північ" налічувала в своєму складі 602 танки, а радянськийПівнічно-Західний фронт, який їй мав протистояти, налічував 2188 машин;
- група армій "Центр" налічувала 1936 танків, а радянський Західний фронт, який їй протистояв, мав на озброєнні 4365 танків;
- група армій "Південь", яка наступала на території України, мала 728 танків на озброєнні, а Південно-Західний і Південний фронти, які концентрувались на території України, мали 5826 танків. Загалом співвідношення танків було 3266 машин з німецького боку до 12379 з радянського.
У другій половині 1940 р. і на початку 1941 р., виходячи з переваги у тактичних засобах в танках, артилерії, авіації, головне командування Червоної Армії активно розробило плани війни на заході. Сьогодні історикам відома низка документів, у яких містяться плани можливого вторгнення в Європу. Це доповідна записка наркома оборони СРСР, начальника Генштабу Червоної Армії в ЦК ВКП (б) і В'ячеславу Молотову про стратегічне розгортання збройних сил на заході і сході від 16 серпня 1940 р., документ з такою ж назвою від 18 вересня 1940 р., доповідна записка наркома оборони СРСР, начальника Генштабу Червоної Армії в ЦК ВКП (б) Сталіну й Молотову про стратегічне розгортання збройних сил на 1941 р. від 5 жовтня 1940 р. Також Записка начальника штабу Київського особливого військового округу згідно з рішенням Ради Південно-Західного фронту про план розгортання на 1940 р за грудень 1940 р., директива Наркома оборони СРСР Начальника Генштабу Червоної Армії командувачу військами Західного особливого військового округу на розробку плану оперативного розгортання військ округу за квітень 1941 р. Також цитовані вище міркування про план стратегічного розгортання збройних сил на випадок війни з Німеччиною від 15 травня 1941 р.
Усі згадані вище документи містять плани наступальних дій, і в жодному з них не йдеться про оборону власної території, про захист своєї країни. Завершити концентрацію радянський військ у вказаних районах в оперативних планах передбачалося до 10 липня 1941 р. Це означало тільки одне - після 10 липня 1941 р плани мали бути реалізовані. Очевидно Сталін передбачав, що саме до 10 липня 1941 р. Німеччина розпочне війну проти Британії і таким чином зробить можливим наступ на Захід. Як бачимо, обидві протиборчі сторони не думали про оборону уже наявних своїх територій, а вели мову тільки про наступ вперед. Обидві армії - Вермахт і Червона Армія виглядали, як дві стиснуті пружини. Як з цих пружин розпрямилася б швидше, та б і завдала смертельного удару противнику.
Так сталося, що німецький Вермахт почав першим і тому отримав стратегічні переваги в перші місяці війни проти Радянського Союзу. О 3.15 за середньоєвропейським часом 22 червня 1941 р. німецька артилерія і авіація нанесла несподіваний масований удар по радянських військах, розпочавши бойові дії на Східному фронті - найбільшому фронті Другої
Тобто, і Південно-Західний і Західний і Північно-Західний фронти мали знищити війська, які вторглися на територію СРСР і переходити до наступу, оволодіти цілями на території, підконтрольній Німеччині. Проте, ця директива не враховувала реальної ситуації, яка склалася після початку війни. З перших днів боїв на території України найбільш загострена й загрозлива ситуація спостерігалася на півдні Волинської й на півночі Львівської областей. За перший день боїв Вермахт просунувся в цьому районі на 30-50 км.
Перший день боїв на Південно-Західному фронті ще не окреслив загальної майбутньої трагедії цієї радянської групи армій. Вперті бої 22 червня зав'язались навколо укріплений районів, насамперед Рава-Руського й Перемишльського. Ці укріпрайони являли собою недобудовані укріплення, частково перенесені зі старого кордону 1939 р. Будівництво їх здійснювалося протягом 1939 і 1940 рр., потім його припинили, оскільки передбачалося наступати на захід, а не оборонятися. Найважчі бої 22 червня на території України розгорнулися в смузі 6-ї радянської армії генерала Музиченка, який утримував 120-км фронт від міста Христинополя (Червонограда) до міста Радивилів. Саме там відбувся прорив вздовж сокальського кордону , коли німецькі війська вирвались на оперативний простір. Після отримання директиви про наступ в кінці дня 22 червня, в ніч з 22 на 23 червня в Тернополі відбулася нарада за участю командувача Південно-Західного фронту генерал-полковника Кирпоноса, начальника штабу фронту генерал-полковника Пуркаєва, члена Військової ради фронту корпусного комісара Вашугіна, повноважних представників Ставки Верховного Головнокомандування генерала армії начальника штабу Червоної Армії генерала Жукова, першого секретаря ЦК КП(б)У Хрущова. На цій нараді обговорювався наказ наркома оборони про перехід до наступу.
Вадою цієї операції було те, що бронетанковим військам, які мали просуватися до місця
Так само по території Галичини абсолютно безпродуктивно командування ганяло інші дивізії, які полювали на німецькі піхотні частини, наче з гармати за горобцями. Фактично, за декілька днів, з 25 по 27 червня ці дивізії "накрутили" до 400 кілометрів по дорогах Галичини під німецькими авіаударами, в заторах, в містах, тощо. Як писав у своєму щоденнику цитований полковник Пушкін, 32-га танкова дивізія за весь цей час їждження територією Західної України бойових дій не вела в зв'язку з відсутністю противника, тобто, розвідка працювала настільки погано, що дивізія завжди відправлялась в ті місця, де противника або вже не було, або ще не було. Таким чином, колосальний наступальний ресурс танкової дивізії задіяним не був.
Немає коментарів :
Дописати коментар