Сучасна шкільна програма з всесвітньої історії передбачає оглядове вивчення країн Східної і Південно-Східної Європи, історія яких завжди проходила в затінку розвинених країн Західної Європи чи Російської імперії, пізніше СРСР. З одного боку, перевантажувати шкільну програму безліччю фактів про країни, що не відігравали провідної ролі в історичному процесі, не варто. З іншого, ці країни мають надзвичайно багату і своєрідну історію і культуру, тож вивчати їх, на мій погляд, варто.
Намагаючись виправити цю, певною мірою, несправедливість, пропоную невелике дослідження про цікаву і самобутню країну - Болгарію другої половини XVIII - початок XX ст.
Болгарія XVIII – початку XX ст.
Внутрішня нестабільність Османської
імперії другої половини XVIII – XIX ст. не могла не позначитися на становищі
підкорених нею країн, зокрема Болгарії. Відбувається криза тімарської системи,
чим відразу скористалася болгарська сільська та міська верхівка, а, в першу
чергу, керівники самоврядних громад чорбаджії[1]. Вони
зосереджують в своїх руках весь значний капітал, тим самим перетворюючись в
найбільш впливову силу. В такий спосіб, з цієї найзаможнішої верстви формується
болгарська еліта, до котрої увійшло і освічене духовенство. Завдячуючи зв’язкам
з греками та австрійськими сербами, на терени Болгарії разом з панеллінською
пропагандою поступово відбувається проникнення ідей Просвітництва. Відбувається
поступове відродження національної культури, історії, мови. У 1762 р. чернець Хіландарського
монастиря на Афоні Паїсій видає слов’яно-болгарську історії «Про царів і святих
болгарських і всіх діяннях болгарських»[2]. Його
патріотична праця справила величезне враження на тогочасне болгарське
патріотично налаштоване суспільство. Поширенню ідей просвітництва й гуманізму
сприяла також праця учня Паїсія, єпископа Врачанського Софронія «Збірка повчань,
перекладених зі старослов’янської та грецької мови»[3]. Діяльність
Паїсія і Софронія стала першим паростом болгарського відродження, яке знайшло
нових послідовників серед болгарських купців у Валахії, на кошти яких Петром
Бероном у Брашові було видано перший буквар болгарською мовою.
Протягом XIX ст. в Болгарії спостерігалося значне піднесення освіти і науки, що стало життєвою необхідністю в умовах капіталістичного розвитку, що зароджувався в надрах болгарської економіки. Молода, патріотично налаштована болгарська буржуазія матеріально підтримувала створення навчальних закладів, таких як гімназія в місті Габрово (була заснована у 1835 р. В.Апріловим і Н.Палаузовим, болгарами, що проживали в Одесі) та інші навчальні заклади світського спрямування. Перша половина XIX ст. ознаменувалася виданням підручників, наукових праць, в Константинополі було створено болгарську друкарню, у 1844 болгари отримали власну газету. Створювались товариства для поширення освіти серед населення – читальні. Болгарське національне відродження XVIII – XIX ст. привернуло до себе увагу освічених кіл Європи, але варто зауважити, що відбувалося воно у досить складних умовах. Попри відсутність власної державності, політичне безправ’я, економічний тиск болгари зазнавали сильного духовного тиску з боку грецького духовенства. Для християн балканського регіону одним із основних факторів єдності залишалася православна церква. Болгарська церква належала до Охридського архієпископату, який було ліквідовано у 1767 році, і всі місцеві парафії перейшли під владу Константинополя, отже болгари втратили власний духовний центр, на відміну від сербів, які мали власний осередок у Сремських Карловцях[4]. Ліквідація Охридського єпископату означала грецьке культурне викликало незадоволення серед болгарського населення. Протистоянням двох церков скористалися в Римі, серед католицьких ієрархів виникає ідея, користуючись негативним ставленням болгар до грецького духовенства, підкорити болгарську церкву Папі. Негайно виникають місіонерські осередки, школи для навчання болгарських дітей, посилюється католицька і протестантська пропаганда. Протистояння між церквами тривало до 1870 року, коли наляканий революційними настроями болгар, уряд Османської імперії під тиском російської дипломатії вимушений був випустити фірман про Болгарський екзархат, таким чином була створена довгоочікувана самостійна болгарська церква, яку Вселенський патріарх Анфім у 1872 р. проголосив схизматичною і відлучив болгар від Вселенської православної церкви, проте це лише послужило додатковим стимулом для розвитку болгарського просвітництва, формування болгарської нації. З’являється могутній пласт полемічної літератури, болгарською мовою видавалися газети і часописи, що виходили у Константинополі, Відні, Бухаресті, Белграді, Москві. Болгарська молодь їхала здобувати освіту в країни Західної Європи, Російську імперію. В Москві і Санки-Петербурзі засновуються благодійні товариства для підтримки болгар, що приїжджають навчатися в Росію. Болгарія починає пробуджуватися для здобуття політичної незалежності. Особливої гостроти рух за звільнення від османського іга набув у останній чверті XIX ст., у 1875 р. відбулося Квітневе повстання проти загарбників, яке було придушене з надзвичайною жорстокістю, що викликало негативну реакцію з боку майже всіх європейських держав, які зібралися у Константинополі з метою надати деяким балканським державам, в тому числі і Болгарії автономію. Учасники конференції до згоди не дійшли, балканські протиріччя ще більше загострилися, фіналом цього стала російсько-турецька війна 1877 – 1878 рр., яка поставила крапку у п’ятивіковому пануванні Османської імперії на теренах Болгарії. Після цих подій Болгарія стає на шлях внутрішньо і зовнішньополітичних криз. Безкінечна зміна партій і кабінетів, прийняття, обмеження, відміна, відтворення болгарської конституції. Зміна керівництва країни, а з ним і зміна зовнішньополітичних курсів. Австро-Угорщина, Німеччина, Росія, Франція, Англія – світові європейські держави воліли тримати руку на пульсі балканської політики, адже Балканський регіон відігравав значну роль в геополітичних прагненнях метрів європейської політики. До всіх цих невирішених проблем додавалися болгарські території, що ще перебували під гнітом Османської імперії. Лише у 1908 році Болгарія отримала довгоочікувану повну незалежність, що була проголошена у м.Тирново князем Фердинандом, який став «царем болгар», а Болгарія царством, що було проголошено в спеціальному маніфесті. Наступні події в історії Болгарії не стали новими віхами національного розвитку і Просвітництва. Перша Балканська війна, яка змусила Туреччину поступитися територіями на користь балканських держав, внаслідок суперечок між вчорашніми союзниками плавно переросла в Другу Балканську війну, яка поставила Болгарію перед національною катастрофою і повним занепадом державності.
[1] Історія
Центрально Східної Європи/За ред. Л.Зашкільняка. – Львів: Львівський
національний університет імені Івана Франка. 2001, - ст.269
[2] Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона: Том IV (7).
– СПб: Семеновская Типолитография (И.А. Ефрона). 1891, - ст.264
[4]
Барбара Єлавіч. Історія Балкан XVIII і
XIX століття. Т.1. – Київ: Видавництво «Свенас». 2003, ст. 125
Немає коментарів :
Дописати коментар